Наразі за зволенням з Москви Джакип Кулан — син національного мученика. До влади прийшов грузин, до влади в Росії, стародавньої й абсолютної, наказавши Бути Добрими до Національностей. І хоча милостивий тиран робить, що може, Джакип Кулан якимсь чином залишається таким самим «тубільцем», що й раніше, росіяни щодня вимірюють ступінь його замиреності. Його червоно-буре обличчя, продовгасті вузькі очі й запилюжені чоботи, те, куди він їздить під час подорожей, і що насправді відбувається в наметах Десь Там, в аулах, серед вітрів — у такі таємниці вони вже не заглиблюються, не мають бажання того торкатися. Вони по-дружньому підсовують йому сигарети, будують для нього паперове буття, використовують як Освіченого Носія Мови. Йому дозволяють виконувати свою функцію — та й по всьому… за винятком того, що час від часу — Любин погляд, у якому є щось від соколиці — пута, небо і земля, подорожі… Або від Галини — мовчанка там, де могли бути слова…
Тут вона стала великою шанувальницею мовчання. Велике мовчання Семиріччя ще не має алфавіту і, можливо, ніколи й не матиме. Мовчання готове постати в кімнаті щомиті, у самісінькому серці, знову надаючи крейді та паперові розсудливих радянських альтернатив, принесених сюди лікнепівцями. Того мовчання не заповнити новому тюркському алфавітові, не ліквідувати його, бо воно неосяжне і страхітливе, як стихії у цьому закапелку, розраховане на помітно більшу Землю, на планету більш дику і далеку від сонця… Вітри, міські сніги та хвилі спеки в Галиному дитинстві ніколи не були настільки всеохопними, настільки безжальними. Сюди їй хотілося, аби дізнатися, що таке землетрус, як перечекати піщану бурю. Як би це виглядало, щоб вона повернулася назад, назад до міста? Їй часто мариться якась вишукана модель з пап’є-маше, місто будівничого, до неймовірності деталізоване, настільки крихітне, що підошви її чобіт одним кроком знесуть цілі його квартали, але водночас вона мешканка того міста, крихітного міста, прокидаючись пізньої ночі, кліпаючи у разюче світло дня, очікуючи знищення, ударів з небес, страшенно перенапружена від чекання, неспроможна навіть назвати те, що наближається, але знаючи — воно надто страхітливе, щоб назвати, — це вона сама, її середньоазійське внутрішнє «я» велетки, і цієї Безіменної Істоти вона так боїться…
Ці високі, зоресяжні мусульманські ангели… О, wie spurlos zerträte ein Engel den Trostmarkt[356]… Він безперестанку там, на заході, цей африканський єдинокровний брат зі своїми томиками віршів, заскородженими і засіяними тевтонським шрифтом, чорним, як згарище, — він чекає, плямуючи одна за одною сторінки, аж ген за незліченними верстами низин і зонального світла, які щороку хиляться, коли настає їхня осінь, припадає до загривка планети, немов старий цирковий вершник, що намагається привернути увагу своєю парсуною, але щоразу, після чергового досконалого кола навколо арени, йому це не вдається.
Але хіба Джакип Кулан час від часу — правда, нечасто — не дивився на Чичеріна через весь навчальний клас або несподівано з-поза зеленої глибочіні вікна дуже особливим поглядом? Хіба не казав йому той погляд: «Хай би що ти робив, хай би що він робив, це не допоможе твоїй смертності»? А ще таке: «Ви — брати. Разом чи окремо, яка різниця? Живіть. Помри почесно або підло, але не від його руки…» Світло кожної спільної осені щоразу приносить ту саму безплатну пораду, і щоразу сподівань у ній меншає. Але жоден з братів не вміє слухати. Чорний, мабуть, десь у Німеччині віднайшов свою власну версію Джакипа Кулана, якогось дітвака-тубільця, який своїми очицями розвіє його німецькі мрії про пришестя ангела з «Десятої Елегії», крила вже тріпочуть на межі сну, він прийшов ущент розтовкти біле торжище його вигнання… Обернене на схід чорне обличчя несе варту чи то на якомусь зимовому мурі, чи то на мурі з добре пригнаного землистого каменю, вдивляється у пустки Пруссії, Польщі, ліги луків чекають, а тим часом Чичерін щомісяця тужавіє і лисніє од вітру із західного флангу, бачачи, як Історія та Геополітика підштовхують їх до протистояння, радіоприймачі вищать щораз пронизливіше, а нові шлюзи тремтять гідроелектричною люттю, яка збільшується порожніми ущелинами та западинами, небо удень загусає милями опущених балдахінів, білих, як видіння про небесні юрти багатіїв, що досі грають дуже незграбно, але з кожною розісланою вказівкою дедалі менш грайливо…
До осердя невідомості Чичерін їде зі своїм вірним киргизьким супутником Джакипом Куланом. Кінь Чичеріна чимось подібний до нього самого — апалуза із Америки на ім’я Змій, він — щось на зразок перехідного прапора. Ще позаторік Змій жив у Саудівській Аравії, отримуючи щомісяця чек від навіженого (або, якщо вам до вподоби бачення параноїка, страхітливо раціонального) нафтопромисловця з Мідленда, штат Техас, аби кінь якнайдалі тримався від американських родео, де знаменитий напівдикий мустанг Опівніч у ту пору розкидав молодих вершників під спалені сонцем загородки. Змій не настільки дикий, як Опівніч, але послідовно схильний до вбивства, і що найгірше — непередбачуваний. Якщо сісти на нього верхи, він може це сприйняти з байдужістю, навіть бути покірним, наче юна діва, аж раптом, знову ж таки, без найменшого попередження, вихопившись із останнього здригання глибокого позіху, одним ударом копита може вас просто вбити, тої ж миті по-зміїному витягнувши голову до місця, де ви вріжете дуба. І не скажеш, що, мовляв, місяцями він може бути спокійним. Досі він нехтував Чичеріним, але тричі намагався зробити щось подібне з Джакипом Куланом. Двічі киргиза рятувало тупе везіння, а втретє він вчепився у жеребця і їхав на ньому досить довго й домігся від Змія такої-сякої слухняності, але щоразу, йдучи до брязкання загорожі Змія на схилі гори, несе разом з ремінною упряжжю та шматком рубцюватого гобелена, яким вкриває коневі хребет, також і сумнів, невтішну імовірність того, що попереднього разу киргизу не вдалось укоськати коня, і Змій тепер тільки вичікує слушної нагоди…
Вони їдуть геть від залізниці, подалі від приємніших країв. По крупу та на стегнах апалузи вибухають чорні та білі зорі. Посеред кожної такої нової зірки видно чітке коло вакууму, безбарвне, на них дивляться полудневі киргизи з узбіччя, шкіряться й відвертаються до обрію.
Дивна, дуже дивна динаміка нафти та примхи нафтових магнатів. Після Аравії Змій бачив не одну переміну на шляху до Чичеріна, який може бути його другою половиною — чимало конокрадів, важкі перегони, конфіскації то одним урядом, то іншим, втечі до щораз віддаленіших країв. Цього разу від тупотіння копит кидаються врозтіч киргизькі фазани, великі, наче індики, чорно-білі з криваво-червоною облямівкою навколо очей, вони тупцяють до нагір’я, а Змій переживає, можливо, останню свою пригоду, вже не пам’ятаючи джерел в оазах, повитих димом, бородатих чоловіків, вирізьблені, інкрустовані перламутром лаковані сідла, поводи з крученої козлячої шкіри, жінок на сідельних подушках, що виють від захвату в кавказьке нічне передгір’я, а хіть і буря несуть їх уздовж ледь помітної стежки… лишень сліди залишаються позаду на цих буйних трав’янистих пасовищах; тіні вгамовуються і заспокоюються у фазанячій метушні. Два вершники наполегливо прокладають шлях углиб степу, ближче до ночі запах лісів потроху зникає. На осонні, яке наразі ще не їхнє, чекає… Якесь… На них чекає неймовірне створіння, височезне і палаюче…
Навіть тепер у дорослих мріях до схвильованої Галини під’їжджає крилатий вершник, червоний Стрілець із революційних плакатів дитинства. Далеко від ґвалту, снігу, зазубрених вулиць вона зіщулюється в азійській пилюці, виставленим до неба задом очікуючи на перший дотик його… цього… Сталеві копита, зуби, якийсь посвист, помах пір’я по крижах… дзвінка бронза кінної статуї на площі і її обличчя, втиснуте у землетрусний степ…
— Він солдат, — це Люба про Чичеріна, — і він дуже далеко від дому.
Виряджений на дикий Схід, робить справу тихо, не виявляючи емоцій і явно через якийсь офіційний примус. Чутки настільки ж несусвітні, наскільки апатична ця земля. У кімнаті відпочинку сержанти пащекують про жінку: неймовірна радянська куртизанка, що носила ліфчик з білої лайки і щоранку голила витончені ноги аж од промежини. Грана кіньми Катерина в горностаї та діамантах, осучаснена. Спектр її коханців — від міністрів до таких, як капітан Чичерін, зрозуміло, що серед ліпших найліпший. Тимчасом як нео-Потьомкіни борознили заради неї далеку Арктику, а вмілі технократичні самці зводили поселення в безкраїй тундрі, цілі урбаністичні абстракції з криги та снігу, нахабний Чичерін перебував у столиці, влаштувався у неї на дачі, де вони бавилися в рибалку та рибку, козаків і розбійників, мандрівника і край відомого світу. Коли влада зрештою звернула на них увагу, Чичерін не поплатився за це життям, його навіть не відправили на заслання, він заплатив кар’єрою — настільки розходилися в ті дні вектори. Добру частину ліпших років віддаєш Центральній Азії або посаді аташе в якомусь місці на зразок Коста-Рики (ну, він волів би подивитися на Коста-Рику — трохи відпочити від цього чистилища, аби тасувався прибій, зеленіли ночі, як же він сумує за морем, як мріє про чорні вологі очі, як його власні, про колоніальні очі, що дивляться вниз із балконів з вивітреного каменю…)
