У школі мені кортіло розповісти дівчатам мамин жарт про гамбурґер і болоньєзе, та я боялася, що вони лише піднімуть брови, — їхня мовчазна зверхність могла зіпсувати будь-який жарт. Під час уроку малювання треба було вигострити синій олівець, і коли я вставила його у тесачку, то відразу згадала мамину м’ясорубку та Джонні Барбека («Різко натиснувши на деку...»), аж раптом уявила, що гострю не олівець, а власний палець, з кожним обертом розмелюючи його все більше, — права рука впевнено перетворює ліву на кашу, віддираючи шматки м’яса, з хрускотом ламаючи кістки, розплескуючи кров...
— Седі, що це за витівки? — крикнула вчителька, бо я стояла, мов укопана, і не відводила очей від тесачки.
Кволо нагодився квітень. Я уважно стежила за собою і щодня давала собі оцінку — від одного до десяти балів. Повертаючись зі школи, я ставала перед дзеркалом у своїй кімнаті, і виявлялося, що в мене або зачіска не готова, або шнурки розв’язані, або спідниця надто низько теліпається, — так оцінка враз ставала гіршою. Я віднімала бали, якщо відригувала, пускала гази, чи давала бабусі привід піднімати на мене тон, або якщо міс Келлі била мене лінійкою. Думати я могла що заманеться, та коли лайливе слово лунало вголос (навіть пошепки) або якщо я робила граматичну помилку, чи тримала склянку лівою рукою, чи з’їдала власну шмарклю замість витерти її хусточкою — бали знімалися теж.
У мене випало одне з ікол, і я годинами смоктала дірку в яснах, розширювала її язиком, всотувала металевого присмаку кров — і не хотіла, щоб та вщухала. Якби я могла, я б сама себе з’їла, пролізши через власне горло у шлунок. Почала б я з обкусування нігтів, потім посмакувала б пальцями, руками, ліктями і плечима... Хоча ні, напевно, варто було б почати зі ступень... Але як бути з головою? Відкрити рота так широко, щоб вона закинулася назад, — і одним ковтком ввібрати у себе голову — таким чином від мене лишиться тільки шлунок, що сито і вдоволено тіпатиметься на землі.
Я постійно хотіла їсти. Бабуся казала поволі й обдумано пережовувати їжу, замість швидко ковтати її, та скільки б я не жувала, завжди хотіла більше, хоча накладати до своєї тарілки вдруге — неввічливо. Бабуся не могла встежити хіба за моїм підобідком, бо зазвичай у цей час вона поралась у саду, тож поки вона стояла до мене спиною, я готувала собі два величезні сандвічі з товстим шаром арахісового масла та виноградного желе — їх я ковтала, майже не жуючи.
Одного дня, коли я тільки збиралася втішиитися цим солодко-солоним наїдком, до кухні прудким і водночас тихим кроком (мов кіт) зайшов незнайомий мені чоловік. Він мав густі брови і золотаво-зелені очі, і я відразу вгадала, що це один із божевільних дідуся: він або заблукав у пошуках виходу на вулицю, або вирішив дослідити будинок свого психіатра.
— Привіт! — сказала я, оговтавшись від несподіванки.
— Привіт! — відповів незнайомець. — На вигляд дуже смачно.
— Хочете? — показала я на ще цілий сандвіч на таці.
— Ні, ні! — сказав він. — Дякую. Мене звати Джаспером, а тебе як?
— Я Седі.
— Можна мені сісти? — запитав він.
— Звичайно, — відповіла я, відчувши приємне тепло у шлунку, адже це було справжньою Подією у моєму жахливо бідному на події житті.
— Коли я був маленький, також полюбляв отакі дивні поєднання, — мовив він, зиркнувши на слоїки на столі.
Цієї миті, зачувши чужого, до кухні влетів Гілер і, дзявкаючи, вчепився у кісточку Джаспера, гучно клацнувши щелепами. Я вдарила його ногою — я кілька місяців про це мріяла! — і Гілер заверещав від болю, достоту псина з мультфільму «Том і Джеррі». Однак Джаспер підвівся з обуреним виглядом.
— Ні, ні, ні, Седі! — сказав він. — Не можна так з песиком! Собаки не можуть буть розумнішими за своїх власників. Бідолашний малий...
І він нахилився, щоб попестити Гілера, який жалісно скімлив, та саме цієї миті бабуся злетіла сходами з заднього двору й увірвалася до кухні з садовими ножицями напоготові.
— Геть звідси! — гукнула вона. — Негайно! Залиште мій дім, або я покличу поліцію!
Джаспер випростався з меланхолійною усмішкою і тихо сказав:
— Седі, мені було дуже приємно поспілкуватися з тобою.
Так Подія завершилася, навіть не встигнувши початись.
Якось за сніданком дідусь здивовано буркнув: у ранковій газеті розмістили мамине фото і статтю про її тур.
— Ти тільки поглянь! — звернувся він до бабусі. Та зайшла за його спину, схилилась і також буркнула щось, адже зі шпальти до неї широко усміхалася її донька.
— Боже всемогутній! — мовила бабуся.
— Не думаю, що Господь має до цього стосунок, — зауважив дідусь. — І все ж мені не дуже приємно бачите своє прізвище у «Globe and Mail» у зв’язку з тваринними вигуками. Що скажеш, Гілере?
Гілер радісно загавкав, несподівано отримавши надію на позачергову прогулянку.
— Молодець, непогано! — заохотив його дідусь, пригостивши скоринкою від грінки. — Ще кілька тижнів тренувань, і ти співатимеш поруч із Крістіною на сцені.
Не знаю, чому вони сміялися з мами, замість пишатися успіхом її туру. Бо я страшенно пишалася! Моя мама потрапила в газету — та я сама тепер стала майже зіркою! Втім, у школі ніхто не був у курсі, хоча ім’я «Кріссі Кризвоті» було надруковано великими літерами, а мене звали Седі Кризвоті, і, наскільки мені було відомо, у Торонто жило небагато Кризвоті. Сама я цю тему піднімати не хотіла, бо дівчата могли мені не повірити (тоді мені було б соромно) або ж назвали б хвальком (а це ще гірше).
Я уважно прочитала статтю, повернувшись зі школи, і хоча там було кілька слів, яких я не зрозуміла, все ж дивно було усвідомлювати, що йдеться про мою маму. Я намагалась уявити, як глядачі у Реджайні[25] або Ванкувері здивовано вирячують очі, коли вбрана у чорне мініатюрна білявка виходить на сцену, вітається з музикантами, бере мікрофон, розтуляє вуста, — але замість якихось бздур на кшталт «Едельвейсу» або «My Favorite Things»[26] глядачам пропонується справжній політ у космос. Маминим сценічним майданчиком була музика, і вона танцювала на ній, легко перескакуючи з октави на октаву; бувало, що, видершись аж на вершину голосу, вона ділила його надвоє і співала сама з собою.
«Кріссі Кризвоті — неймовірна, і новина про її дар поширюється зі швидкістю звуку». Так писали в газеті. Журналіст запитав маму, що вона має проти слів, і вона відповіла: «Мені здається, що голос — це окрема мова». Тоді журналіст поцікавився, як вона бачить своє майбутнє, і вона сказала, що «сподівається вийти заміж найближчим часом (журналіст уточнив, чи це часом не її менеджер Пітер Сілберманн є щасливим обранцем) і переїхати до Нью-Йорка, щоб записати свій перший диск».
(Що ж, про доньку у статті не згадували, проте...)
У тій самій газеті я побачила статтю про Мерилін Монро: напередодні, вбрана у розкішну білу сукню, яка щільно облягала її тіло, вона проспівала «Happy Birthday to You» Президентові Кеннеді, та, коли повернулася до своєї ложі, знепритомніла, бо сукня їй надто тиснула (я поспівчувала бідолашній Мерилін, бо іноді кілт так стискав мої груди, що я дихати не могла), і, щоб її врятувати, сукню, яка коштувала дванадцять тисяч доларів, довелося порізати на маленькі шматочки.
Я читала все краще і швидше, читала так, ніби від цього залежало моє життя, читання було моїм єдиним талантом, і якби мені сказали, що читати мені заборонено, певно, я померла б від апоплексичного удару.
Історії песиків, які поверталися до втраченого хазяїна, пробігши сотні кілометрів, перетнувши високі гори, густі ліси і глибокі ріки, лише завдяки гострому нюху.
Історії людей, які блукали пустелями і божеволіли від спраги, чиї губи тріскалися від спеки, рот висихав, удалині вони бачили оазу, та це виявлявся міраж, а насправді там нічого не було, а коли тобі ввижаються міражі, це означає, що скоро помреш.
