Зранку, коли я прокинулась, мама ще солодко спала поруч. Ліву руку вона закинула за голову, і я мала час на вивчення її родимої плями. Мені було прикро, що моя пляма з’явилась у такому невідповідному місці, і варто було мені про це згадати, як у голові закрутилися думки про те, яка я брудна і нікчемна. Потім я не знала, що робити, бо мама досі спала, тож замість сніданку я взялася їсти цукерки, а Ворог дражнив мене: «Дівчинко, ти й так уже дебела, а від цукерок і поготів товстухою будеш!» Ця думка мене пригнітила, і я пішла до полиць шукати дитячі книжки, а не знайшовши, повернулася до цукерок; невдовзі мене стало нудити від смороду жиру від сковорідки, на якій учора мама смажила гамбурґери: довелося повернутися до вбиральні і виблювати. Я страшенно не хотіла псувати вікенд у мами, але тієї миті мусила визнати, що розваг немає, на надворі лютує злива, а мені дуже хотілося, щоб мама прокинулась, але сама я не наважувалась її будити, бо вона всю ніч, бідолашна, стояла, пила і курила, про щось міркуючи, — так часто роблять митці. Моє горло пекло від блювоти, я відчинила холодильник, щоб подивитися, чи немає там молока, але ні — не знайшла нічого, хіба півґрейпфрута і запліснявілий шматок сиру, від якого мене знову знудило, тому я швидко причинила дверцята холодильника.
Мама піднялась у ліжку, і я злякалася, що вона розсердиться, бо я її розбудила. Та вийшло навпаки.
— Господи, котра година?! — сказала вона. — Одинадцята... Янголе мій, ти давно встала?
Вона качалась по ліжку, намагаючись устати, і світ нарешті набув жвавих барв, бо мама знову була зі мною; вона викурила першу цигарку, зварила каву, натягнула чорні штани, обійняла мене й увімкнула радіо.
— Яка гидка погода! — звернулась вона до мене. — Шкода, бо я так хотіла зводити тебе в зоопарк!
Прийшов Пітер з торбою, набитою продуктами. Він скуйовдив мені волосся, що не дуже мені сподобалося, бо я щойно зробила зачіску; потім зненацька з’явилися друзі, телефон розривався від дзвінків, друзі приходили ще — за годину маминою квартирою походжало вже шестеро не знайомих мені людей, які курили, теревенили, сміялися; двоє чоловіків мали бороди, і я замислилася: цікаво, чи досі мій тато Морт носить бороду і чи знають його ці люди? Можливо, коли вони побачать його, то скажуть, що зустрічали його доньку Седі, а він почне їх про мене розпитувати... Всі твердили, буцімто дуже раді знайомству зі мною, а я радості не відчувала, бо вони відібрали у мене маму під час єдиного мого вікенду в неї. Я зауважила, що незнайомці з повагою зверталися до моєї мами, а коли брала слово вона, всі замовкали, аби тільки її послухати, а коли вона жартувала, вони підкреслено голосно реготали. Пітер посадив мене собі на коліна і взявся повторювати «A dada sur mon bidet»[24], — на жаль, дорослі вважають за необхідне повсякчас розказувати дітям цю злощасну лічилку. Я совалася, поки він мене не відпустив.
— Кріссі, — раптом мовила одна з гостей, — а ти нам не заспіваєш?
— Чом би й ні? — сказала мама.
Не піднімаючись зі стільця, вона заплющила очі і схрестила руки на грудях. Поклавши великий палець правої руки під лікоть лівої, розігрівала голос, дуже обережно пропускаючи звук згори — з верху і до низу, достоту водячи смичком по струнах скрипки. Пітер сів за піаніно і зімпровізував гудіння джмеля, чергуючи «фа» і «ля-бемоль» з низькими тонами. Спершу мамин голос потягнувся за музикою, та невдовзі злетів над нею, пурхав, заповнюючи собою кімнату, проходячи крізь стіни і стелю, охоплюючи небо, і нам довелося заплющити очі, бо видимий світ враз перестав нас цікавити, залишився тільки мамин голос — прекрасний, прозорий, наче саме небо, наче вода і любов. Коли нарешті вона замовкла, ми вже не знали, на якому ми світі, а гостя, яка попросила маму заспівати, ридала. Якийсь час усі німували, а тоді квартира вибухнула оплесками.
— Кріссі, — сказав один із гостей, — ти просто чарівниця. Ні, більше! Чаклунка!
— Цукеронько, а ти знала, що в тебе мама чаклунка? — запитав чоловік, якого я вперше бачила.
Мені страшенно кортіло, щоб усі ці люди всі вшилися геть, бо вони псували мої вихідні з мамою, та вона сама явно цього не усвідомлювала, дорогоцінні години стікали, і десь о третій Пітер приготував омлет на вчорашній пательні, яку мама так і не помила, — він порозкладав його по чашках, бо тарілок на всіх не вистачало. Щойно я почала заспокоюватись і насолоджуватися святом, як хтось запитав мене (просто аби підтримати розмову, навряд чи це його справді цікавило), до якої школи я ходжу. Я відповіла, і всі почали ойкати й охати, хтось зауважив: «Шикарне місце!» Я почервоніла, хоч і не була винна у виборі школи, та чим більше я червоніла, тим більше ніяковіла, бо гості могли помітити моє збентеження — від цього я почервоніла ще більше.
— Слухайте, має ж хоч хтось у цій родині бути респектабельним членом суспільства? — нарешті мовила мама, що викликало загальний сміх і дало змогу змінити тему.
Час минав. Раптом мама підвелася.
— Все, вимітайтесь! Уже п’ята година, а о сьомій у мене концерт і треба підготуватися. Седі, серденько, ти не будеш заперечувати, якщо Пітер сам завезе тебе додому?
За хвилину мою валізку було складено і мама простягнула її мені, тим часом гості скупчились біля дверей, я почувалася нікчемною і беззахисною серед гармидеру, однак мама присіла переді мною, взяла в руки моє обличчя і швидко, але дуже ніжно поцілувала мене в губи.
— Ну? — сказала мама. — Ти ж пам’ятаєш усе, про що ми вчора ввечері говорили? Правда, серденько?
Я ствердно похитала головою, намагаючись стримати сльози. Мені дуже кортіло знати, коли я знову побачу маму, та я не наважувалась її про це запитати. Тоді вона прошепотіла мені на вухо — так, щоб ніхто не почув:
— То що таке гамбурґер?
І я також відповіла їй пошепки на вухо:
— Житель Гамбурґа.
— Ні, дурне! — на вухо мені відказала вона. — Це перемолотий стейк у круглому хлібці!
І, міцно притиснувши мене до грудей, де щойно вібрував її голос, вона підштовхнула мене до виходу.
Пітер допоміг мені сісти на переднє сидіння — бабуся такого б ні за що не дозволила, — і поки під зливою ми перетинали місто, по радіо передавали пісню Елвіса Преслі, а «двірники» в такт метлялися по лобовому склу. Раптом я пригадала, яким поглядом обмінялися дідусь і бабуся, почувши прізвище Пітера.
— А що це за прізвище таке, Сілберманн? — поцікавилась я.
— Єврейське, — відповів Пітер. — А що?
— Єврейське? Це як? Хто такі євреї?
— Це не так просто пояснити. Сама історія стара, як світ. Подій у ній було дуже багато, і різних, а от щасливого кінця немає.
— Ти не ходиш до церкви?
— Чому ж, багато євреїв ходять до церкви. Їхні церкви звуться синагогами. Але я не ходжу до церкви не тому, що я єврей, а тому, що я атеїст.
— А це як?
— Це означає, що я не вірю у такі вигадки, як Бог і диявол.
— Але ж у щось ти віриш?
— Звичайно... Наприклад, я вірю у твою маму. Вірю у гроші, хоча являють вони себе нечасто. Без сумніву, вірю у ці «двірники» — дивись, як добре вони працюють! Вірю в омлет, бажано зі свіжим бейґлем.
— А що таке бейґлі?
— Нуууу... Слухай, крихітко, а я тобі заздрю: ти ще стільки для себе цікавого відкриєш! Що ж, ми приїхали! Бувай!
Було складно повертатися до звичного життя після таких вихідних. Прокинутися вранці у понеділок і усвідомити, що попереду цілих п’ять днів школи і що терпця не стане дочекатися кінця тижня. Кожної частки кожної секунди мої нерви були натягнуті, мов струни, — від запитання бабусі, чи застелила я ліжко, до Гілера, який бив хвостом по підлозі; мені кортіло віддухопелити їх обох, але, на жаль, це було неможливо.
Уроки танців стали ще нестерпнішими, бо пуанти були мені замалі, але бабуся сказала, що немає потреби купувати нові, бо до літніх канікул залишається якихось два місяці, а влітку мої ноги виростуть і нові пуанти також стануть малими, тож краще мені потерпіти.
