Та потроху цей уривок паплюжили мої помилки, їх було багато, вони повторювались, міс Келлі залишала свої зауваження фіолетовим чорнилом на всій сторінці, включно з малюнком, — і тепер, коли я намагалася зіграти уривок, він буквально розсипáвся під моїми пальцями. Кожен такт чинив мені опір. Я так боялася схибити, що, вирячивши очі, не відводила погляду від сторінки, а коли я дограла до її кінця, очі відразу стрибнули на наступну сторінку, та було вже пізно, я вже схибила, і з кухні загримів бабусин голос: «Седі, фа-дієз! Це ж є в партитурі!» (Колись давно бабуся грала на піаніно, тому мала право мене виправляти, хоч я ніколи не чула, щоб вона щось грала). Я почала знову, та цього разу моя ліва рука забула, що «соль» треба тримати до другого такту; я зупинилась, моя права рука розлючено вдарила ліву, а та стала вибачатися: «Перепрошую, я більше так не буду!» — однак права рука сердилася: «Я по горло сита твоїми витівками, більше не терпітиму, чуєш?» — і ліва рука поповзла до клавіш. «Я стараюся», — бурмотіла вона. «Що ти сказала?» — люто гримнула права рука. «Кажу, що стараюся», — голосніше відповіла ліва рука, явно вирішивши захищатися, зрештою, не вбила ж вона когось, лише трохи раніше відпустила клавішу «соль». «То треба краще старатися! — заревла права рука. — Бо твого старання явно замало!» Все це відбулося за частку секунди, бабуся нічого не помітила, а я знову почала грати. Коли помилялася права рука, ліва не могла на неї кричати; вона лише зауважувала помилку, щось бурмотіла до правої руки, але прямо не нападала; вся ліва частина мого тіла була слабшою, бо родима пляма містилася саме на лівому боці.

(У маминій квартирі в Йорквіллі також було піаніно, і вона не лише ніколи не опускала кришку, а й ніколи не користувалася партитурами; мама грала, імпровізуючи, коли співала, а якщо вона не співала, то курила, і бабуся називала цю звичку гидкою).

Нарешті о шостій я могла дати інструментові спокій і піти до їдальні, щоб накрити стіл. Спершу три великі серветки, покликані зловити найменшу крихту, що могла випасти з наших незграбних рук і застрягнути у мереживі скатертини — а звідти видлубати її було б украй складно. Потім великі білі тарілки з золотою облямівкою й тарілочки для хліба, які слід було ставити у лівому верхньому куті. Після цього — важке столове срібло, що зберігалось у застеленій оксамитом коробці у верхній шухляді буфету. Виделка — ліворуч від тарілки, ніж — праворуч, гострим боком усере­дину: так не було ризику порізатися, коли його береш (хоча навіщо брати ніж за лезо, а не за ручку?), супова ложка праворуч від ножа, бо вечерю починають із супу (а ще бабуся навчала, що під час офіційних обідів, коли приборів біля тарілки дуже багато, питати не треба — правила етикету вчать починати з крайньої пари і поступово просуватися досередини), десертна ложечка перевернута над тарілкою ручкою у правий бік — так її легше взяти правою рукою (дійсно, навіщо думати про шульг?), склянка з водою — вгорі і трохи правіше від ножа. Тим часом дідусь повернувся з прогулянки з псюрою, він взяв Гілера на руки і витер його лапи шматою, щоб після нього не лишалися сліди від бруду і снігу; потім дідусь увімкнув телевізор — подивитись вечірні новини. З них ми дізналися, що Діфенбейкер і Пірсон знайшли новий привід для сварки[22], що Берлінський мур нарешті добудували, що Президент Кеннеді хоче покарати Кубу за затримання всіх свиней, яких відрядили туди минулого року. Нові конфлікти виникали постійно по всьому світу, я їх не розуміла, та щоразу, коли приходила мама, починалася сварка — її, наприклад, обурювало, що Америка витрачає шалені гроші на космічні ракети, хоч мільйони її громадян живуть у злиднях і не мають роботи, вже не кажучи про проблему чорношкірих; я схилялася до її думки, але дідусь і бабуся були не згодні, вони запитували, чи часом не вирішила вона стати клятою комуністкою. Дідусь і бабуся ніколи не сперечалися між собою — вони й розмовляли вкрай рідко. Гадаю, дідусь не мав права нікому розповідати про те, чим з ранку до ночі ділилися з ним божевільні на його канапі, а другою річчю у світі, яка його цікавила, був хокей (тут беззаперечним героєм був Ґорді Гоу[23]), однак до хокею бабусі було байдуже. Сама ж вона не вміла обертати власний щодень на хвилюючі оповідки, тож за вечерею ми просто їли і обмінювалися фразами на кшталт: «Можна ще масла, будь ласка?» або «Ще трохи супу?».

Дні тягнулися надто довго, навіть узимку, коли мали б бути короткими; ще довше тягнулися тижні, а місяці взагалі не мали кінця — вони минали, я їх рахувала, але не знала, скільки ще їх буде, життя здавалось мені нескінченним.

Одного недільного вечора, коли я ледве не конала від нудьги, я попросила в бабусі дозволу зліпити сніговика у саду. Вона сказала, що надто холодно, та я вперто канючила, тож бабуся, голосно зітхнувши, дозволила і допомогла мені натягнути на себе теплий комбінезон, спеціальні чоботи для снігу, вовняну шапочку та рукавички на мотузці, пропущеній крізь рукави під пальто через спину, — так я не могла їх загубити; тієї миті, коли бабуся зав’язувала шарф, я усвідомила, що хочу до вбиральні. «Даруй, бабуню, — несміливо і тихо промовила я, — мені треба в туалет». Бабуся розсердилася. Вона розлючено зірвала з мене зимове вбрання зі словами: «Седі, зізнайся: ти це навмисно, га?» А я сказала: «Ні, бабуню, клянуся, ні! Раніше мені не хотілося!» — «Що ж, — відповіла вона, — нехай це послужить для тебе уроком. Можливо, наступного разу ти будеш уважніша до свого тіла!» Даремно я просила й молила її — після вбиральні вона не дозволила мені вийти.

У лютому сталася несподіванка: Ліза (одна із дівчат з мого класу) запросила мене на свій день народження. Авжеж, я знала, що вона запрошувала не мене особисто, а всіх наших дівчат («Носа задирають, — заявила бабуся. — Далеко не кожен може собі дозволити запросити тридцять осіб!»), тому було б надто помітно, якби вона не запросила мене. Та на Лізиному святі потреба скористатися вбиральнею знову зіграла зі мною злий жарт. Мама Лізи приготувала багато «Розхристаних Джо» — відкритих гамбургерів на підсмажених хлібцях і з густим соусом, я ніколи не їла нічого смачнішого, тож не стримувала себе. Як це завжди буває на днях народження, всі діти гомоніли й реготали одночасно, і я доєдналася до спільних веселощів, аж раптом лимонад, який я пила, дався взнаки, я почервоніла, злякавшись, що можу зробити це в трусики, а це стало б найбільшим із можливих принижень, тож я підвелась і тихенько запитала у Лізиної мами, де вбиральня. А вона провела мене в коридор, не лаючи, як це обов’язково зробила б бабуся, ніби це було так природно — робити «піпі» посеред обіду. Мені це дуже сподобалось. Я зачинила за собою двері і дзюрила досхочу, але відчинити замок не могла. Це було схоже на страшний сон — справжній кошмар! — я марно билася над замком, він відмовлявся слухатись мене, я панікувала, думала, що проведу решту життя у вбиральні; нарешті я постукала в двері і покликала на допомогу. З коридору почулися голоси дівчат: «Седі, що сталося?» І я тихо, захрип­лим голосом, який немовби й не належав мені, відповіла: «Не можу відчинити двері!» Лізин тато присів по інший бік дверей, ласкаво попросив мене не хвилюватись і терпляче пояснив, як розблокувати двері. У мене все вийшло. Коли я нарешті повернулася до столу, Ліза сказала: «Седі, як справи у туалеті?» Всі засміялись, і я мало не померла від сорому. Свято було зіпсоване.

Ми чекали на весну. Як і щороку, мама мала приїхати на великодню вечерю, яка відбувалася не ввечері, а опівдні, і я вирішила рахувати дні у зворотному порядку до Великодня. Час минав кволо і довго, поволі переповзаючи від 42-х до одного, — нарешті це мало статися завтра, а ось і сьогодні! Мама не ходила з нами до церкви Святого Йосафата — бабуся сказала, що вона перестала відвідувати церкву, коли злигалася з своїми бітниками, на що дідусь зауважив: «Шкода! Безбожна молодь, приречена на муки у пеклі». Гадаю, він пожартував. (Я не знаю, чи дідусь і бабуся справді вірили у дива і воскресіння Христові, у рай і пекло, чи це були лише мовні звороти, — в будь-якому разі вони явно не чекали на те, що якесь диво кардинально змінить їхнє життя).