— Вона повинна докладати більше зусиль, — загрозливо заявила міс Келлі.
— Але вона жодного дня не пропустила, — відказала бабуся. — Я очей не відводжу від неї...
— Просто сісти за піаніно недостатньо! — різко перебила її міс Келлі. — Вона досі не навчилася працювати по-справжньому, зосереджуватися. Ніхто замість неї успіху не доб’ється. Працювати, працювати, працювати! А не покладатися на вроджений родинний талант.
Зап’ясток досі був червоний від удару лінійкою, але при дорослих плакати я не мала права, та всередині мене все кипіло від відчуття несправедливості, тож я вирішила наступного разу поскаржитися мамі на міс Келлі. Скаржитися бабусі не було сенсу, вона просто зауважила б: «Певно, ти на це заслужила», — однак мама б не стерпіла самої думки про те, що якась незнайома пані знущається з її донечки, і попросила б бабусю негайно знайти мені іншу вчительку, а бабуся сказала б: «Достойні викладачки на дорозі не валяються! У міс Келлі бездоганна репутація, вона готує учнів до вступу в Консерваторію». Мама б на це відказала: «Консерваторія-Коншверматорія! — обожнюю, коли вона так каже! — Я хочу, щоб моя донечка була щасливою, і коли тобі трапляються тільки вчителі-садисти, то вона обійдеться і без піаніно!» О, ці слова стали б музикою для моїх вух, мені більше ніколи не довелось би скніти над клавішами, я могла б досхочу читати! Бабуся казала, що читанням я псую очі і скоро мені знадобляться окуляри (тобто, що їм доведеться купити мені окуляри), та, коли ви читаєте й ніхто вас не б’є лінійкою, можна загубитися серед сторінок і забути про існування світу...
Садист — це людина, якій подобається завдавати болю іншим людям, і я не знаю, чому мама дала мені ім’я, схоже на це слово, якось я запитала її про це, та вона просто відповіла, що їй воно здалося гарним. В імені «Седі» вчувається слово «sad» — сумний, тож, навіть якщо мама цього не хотіла, на руках (чи, радше, далеко від рук) вона мала доволі сумну дівчинку.
Кожен день мав свій аромат смутку — я відчувала його, щойно прокидалася зранку: понеділок — бо це перший робочий день і мені залишалося аж п’ять невеселих днів у школі, вівторок — через урок класичного танцю, середа — через урок фізкультури у школі, четвер — через «жанеток»[21], п’ятниця — через лінійку та піаніно, субота — бо треба міняти постільну білизну, неділя — через службу в церкві.
Жанеток учать в’язати різноманітні ідіотські вузли, не потрібні жодній із нас, бо моря́чками ми точно не станемо. Вчать тридцять секунд роздивлятися різні предмети, потім відвернутись і все згадати — мене вистачало на чотири предмети, не більше. Жанетки носять однострій каштанового кольору — бридкіший навіть за шкільний, — і вони завжди готові, хоч ніхто й не каже, до чого саме, а жарт про жанетку, яка забула бути готовою і завагітніла, аж ніяк не смішний. Якщо ти найкраща у чомусь, тебе винагороджують бантиками чи медальками, які чіпляють на груди, — я ні в чому не була найкращою, тож мої груди лишалися цнотливо чистими.
Для занять класичним танцем слід бути стрункою і граційною, але в мене трохи круглий животик, а від пуантів було так боляче, що я заледве трималася на ногах — що вже казати про танці!
Всі ці заняття були мені на благо, вони мусили перетворити мене на блискучу домогосподарку — здібну організовану порядну громадянку, — та все було марно, я все одно почувалась огрядною ідіоткою, дивакуватою чужинкою, незграбною кривулею — словом, нездарою. Ніхто не був у змозі змінити мою натуру, яка заледве була людською. Вчителі, дідусь і бабуся вважали, що я «проходила певний етап», й уперто формували мої тіло і розум, аби зробити мене більш показною; я щосили старалася задовольнити їх, усміхалася, чемно кивала головою, ставала на кінчики пальців, кружляла у пачці, в’язала вузли — їх мені обдурити вдавалось, та Ворога не обійдеш, йому-бо добре було відомо, що всередині я поганка. Коли тиск ставав нестерпним, я в темряві билася головою об стіну — знову і знову, це все, що я могла...
— Седі, — казала бабуся щодня о п’ятій п’ятнадцять, — час сідати за піаніно.
Саме тієї миті з кабінету після свого останнього божевільного випливав дідусь і йшов по мотузок — вигуляти псюру, щоб той покакав.
Бабуся з дідусем навмисне купили короткошерстого пса, щоб у домі не було смуху — тобто під час покупки найважливішим критерієм для них була довжина смуху, їх не цікавив характер собаки, що виявився вкрай злим. Його звали Гілер — згідно зі словником, це той, хто «демонструє щасливу радість, велику втіху», однак наш пес був повною протилежністю, такий маленький, непосидючий, нервовий, а коли я намагалася його погладити, він сахався так, ніби я хотіла його придушити.
— А де мій хорт? — як і щовечора, мовив дідусь, і коли Гілер кинувся до нього, вихляючи задом і радісно дзявкаючи, додав: — Гей, спокійно, друже, бо доведеться намордник на вас одягти.
Сценка насправді дуже смішна, та поки вони гуляють, я мушу вправлятися на піаніно.
Загрозливо чорний інструмент стояв у кутку вітальні — він нічого не виражав, був таким само німим предметом меблів, як і решта. Я запалювала лампи — лише дві, бо не варто марно витрачати електрику: лампу над піаніно, щоб бачити партитури, і лампу біля ніг, щоб не працювати в одному колі слабенького світла, адже це шкідливо для очей. Верхню частину піаніно було застелено серветками, щоб лаковане дерево не подряпали скляні фігурки й рамки з фотографіями мами у дитинстві, дідуся і бабусі, коли вони тільки побралися, та дідуся, коли він отримував свій лікарський диплом — у довгій чорній мантії і кумедній шапочці (вона була пласка, наче на голову йому впала книжка). Сам диплом, вставлений у рамку, висів на стіні вітальні серед репродукцій картин з букетами квітів. Навесні час від часу бабуся зрізувала в своєму саду справжні квіти і ставила їх до вази на низькому столику. Мені наближатись до квітів було не можна, бо я могла перевернути вазу і розлити воду по килиму — ото була б каверза! (Бабуся весь час остерігалася, що хтось розхитає струнку будівлю заведеного нею ладу, а те, що в онучки нерви були розхитані, її не цікавило). Щодня бабуся змахувала пил зі своїх брязкалець, а, піднімаючи кришку піаніно, я мала прибрати вишиту серветку, яка захищала клавіші від пилу, й не забути покласти її на місце після вправ — хоч я й не розуміла, як пил міг потрапити усередину піаніно, під кришку.
Я дбайливо склала серветку і поклала її біля фотографії мами — там вона була приблизно мого віку, її усмішка була справжньою усмішкою, а не маскою, як моя; на мамі була яскраво-синя сукня, і її блакитні очі світилися радістю. Дівчинка з фото слухала, як я вправлялась на піаніно, і я намагалася бути на висоті, та чим більше я грала, тим більш розчарованим ставав її погляд, і невдовзі я вже не могла дивитись на неї — так мене це пригнічувало. Почала я з гам — це як повторювати абетку, не має жодного сенсу; я грала і грала, намагаючись опускати великий палець, не піднімаючи зап’ясток, і тримати пальці округленими, а тон — рівним; після гам прийшла черга арпеджіо — вони справді були складними для моїх маленьких рук; коли ж я нарешті розкрила зошит з уривками, то пополотніла: сторінки були помережані фіолетовим чорнилом міс Келлі. Вона накреслила дуги над усіма фразами, обвела всі аплікатури й позначила pianissimo літерами «рр», бо минулого тижня я грала надто гучно; на цих сторінках я бачила тільки свої помилки та власну посередність, мелодії, які я щотижня псувала...
Пригадую, коли бабуся тільки купила мені цей зошит, я, гортаючи новенькі чисті сторінки, побачила ілюстрацію до уривка з «Едельвейсу» (то була дівчинка, яка нахилилась і нюхала квіти в Альпах) — тоді я майже на дотик відчула чистоту: білий сніг на вершинах гір, квітки-зірочки та їхні зелені гніздечка. Дівчинка з малюнка була точно такою, якою вимагали бути від мене: гарнюнею у широкій плісованій спідниці та білому корсажі, з охайно укладеним волоссям та бездоганними шкарпетками й черевичками. Слова пісні мені також сподобалися:
