ми їхали і їхали і їхали
Коли я поцікавився, чи ще довго, мама дала пораду, якої її навчили на курсі буддистської йоги — чи на якомусь іншому курсі: «Янголятку, ніколи не думай про фінальну точку. Кажи собі, що ти вже прибув. Справжній момент твого життя — це тут і зараз! Насолоджуйся ним! Поглянь, які краєвиди навколо!»
І я примусив себе подивитися. Горбисті поля. Зелені луки. Корови, трактори, будиночки фермерів. І знову горбисті поля. І знову корови, і знову клуні. Все було мініатюрне, точнісінько як дурнуваті імітації ферм у зоопарках, де міські діти можуть уявити сільське життя. Навіть автобан здавався крихітним порівняно з шосе у Каліфорнії.
Поки що ця подорож здавалася страшенно нудною.
Ей.Дж.М. прокинулась якраз тоді, коли ми в’їхали до селища, де минуло її дитинство. Вона прокинулась, як я, — мов щойно явлене світло: без переходу, без втоми в очах, за якусь секунду вона прокинулась повністю і нашорошилась.
Її мовчання, далебі, заразило всіх присутніх в авті. Ми мов води до рота набрали. Десять непорушних губ. Тато поволі прямував до центру селища.
Раптом бабуся Седі зробила щось неймовірне: вона просунула руку за сидіння і взяла Ерру за руку. І ще неймовірніше: Ей.Дж.М. взяла руку доньки і ніжно потиснула її.
І далі нас вела вже вона:
— Це тут, Рендалле. Повертай ліворуч і зупиняйся. Так, отут. Оцей будинок. Саме він.
Далі почався вже звичний цирк: треба було вийняти із багажника візок, розкласти його, допомогти бабусі Седі сісти в нього, зачинити всі дверцята і так далі... перехожі дивились на нас, вирячивши очі, бо ми скидалися на мандрівну трупу акробатів, я усвідомлював незвичність нашої строкатої і галасливої англомовної групи, до складу якої входили інвалідка в перуці, крихітна біловолоса відьмочка та хлопчик у кіпі з візерунком із «Зоряних воєн», і мені кортіло повибивати їм очі своїм лазерним мечем, щоб не витріщались на нас... Нарешті ми ввалилися до будинку.
Після біганини надворі коридор видався нам безпросвітно темним, але бабуся Седі, майстерно керуючи своїм візком, показувала нам шлях. Поки ми, тримаючись за руки, йшли за нею, мама нахилилася до мене і прошепотіла:
— Янголятку, певно, краще тобі зняти твій капелюшок...
Ей.Дж.М. взяла тата за руку — за нормальних обставин вона б ніколи так не зробила, але по тому будинку вона йшла повільно, так повільно, що вони плентались десь далеко позаду нас, зрештою, вона взагалі зупинилась.
— Що там таке? — гукнула Седі, яка вже чекала на нас перед ліфтом в іншому кінці коридору.
— У неї пришвидшене серцебиття! — у відповідь крикнув тато. — Треба прийняти ліки. Можеш трохи нас почекати?
— Ясна річ, можу, — буркнула бабуся Седі. — Гаразд, ми на вас почекаємо.
Ей.Дж.М. дістала з сумочки блакитну пляшечку, струснула нею, і кілька пігулок випали їй на долоню, тоді вона приклала долоню до рота і завмерла. За секунду вона кивнула головою і знову вчепилась у татову руку.
Нарешті ми з’юрмилися перед дверима, позначеними «3W». Щоб надати цій і так урочистій події ще більшої врочистості, бабуся Седі кинула на кожного з нас суворий погляд і тільки тоді натиснула на дзвінок.
За мить ми почули, як відмикаються численні замки і засуви, і перед нами постав масивний жіночий силует, розмитий у темному отворі дверей. Бабуся Седі щось запитала німецькою, і силует відповів німецькою, а я подумав, що цілий день доведеться слухати німецьку мову — здохнути можна! — однак Седі для нас переклала:
— Вона каже, що її сиділка, на жаль, відпросилася на півдня, тож вона сама. Хвороба не дозволяє їй прийняти нас так, як їй хотілось би, але обід готовий і чекає на нас. Це — Ґрета, — додала Седі, хоч це й було зайве.
Ґрета знову сказала щось німецькою, але Ей.Дж.М. перебила її:
— Сьогодні, — гучно і впевнено заявила вона, — ми будемо спілкуватись англійською.
І театральним жестом відпустила руку тата й зробила крок уперед. Ми розступилися.
Сестри стояли одна перед одною, за півметра одна від одної, і розглядали одна одну. Найменше, що я можу сказати про ту мить: вони були геть не схожі. Ґрета мала дуже грубі риси обличчя; подібні до западин у горах глибокі зморшки червоними смугами розрізали її брезклі щоки й підборіддя, довге сиве волосся вона заплела у ріденьку косу, яку скрутила на маківці, а під комбінезоном сліпучо-рожевого кольору погойдувалось її величезне тіло.
— Крістіно! — прошепотіла вона, простягнувши руки до Ей.Дж.М. Для мене це ім’я було абсолютно новим, та оскільки здивувався лише я, то, вочевидь, так звали Ей.Дж.М., коли вона була німкенею. — Крістіно! — повторила Ґрета, і я помітив, як блиснули сльози у кутиках очей, які запливли жиром.
Замість кинутися в обійми Ґрети, Ей.Дж.М. схопила її за зап’ястки, потягнула до себе і загрозливо й чітко прошепотіла:
— Може, краще нам увійти?
— Звичайно, — з сильним акцентом відповіла Ґрета. — Даруйте мені. Будь ласка, заходьте. Заходьте! Знімайте взуття, будь ласка, на вулиці дуже брудно.
Бабуся Седі представила всіх, і Ґрета кожному потиснула руку. Помітивши шрам на моїй скроні, вона нахмурилась, і зморшки утворили літеру W.
— Що сталося? — запитала вона, жестом показавши на власну скроню.
— О, нічого страшного! — хором відповіли четверо дорослих, це розсмішило їх, вони розсміялися всі одночасно, і це розвеселило їх ще більше. Однак я не бачив у цьому нічого смішного.
Стіл був накритий і аж вгинався від десятків страв, які я їсти не міг. Ковбаси з ніби мармуровими вкрапленнями жиру, фаршировані яйця, мариновані огірки, редис, смердючі сири, салат з картоплею і цибулею, твердий чорний хліб... На щастя, проходячи повз кухню, мама помітила коробку кукурудзяних пластівців і запитала Ґрету, чи можна почастувати ними мене, — вона добре знала, що перед незнайомою людиною тато не наважиться критикувати моє харчування.
Мама запропонувала всім взятися за руки навколо столу і, промовляючи молитву, подякувала Господові за неймовірне возз’єднання двох сестер після розлуки тривалістю шістдесят років, однак не було помітно, щоб хтось мав радісний вигляд — навіть бабуся Седі, хоча приїхати сюди було її ідеєю. Після молитви всі забули, що треба плескати в долоні і цілувати мене, тож я подумав, що вся ця подорож була однією величезною помилкою. Я їв пластівці якомога повільніше, бо мама заборонила мені виходити з-за столу: «Ми не вдома, тож будь сьогодні чемний, як золотко, добре?» Мої очі оглядали все навкруги і не могли зупинитися — здавалося, що я потрапив у ляльковий будиночок. Куди не кинь оком — меблі і брязкальця, вишиті подушки й серветки, химерні кришталеві вази, статуетки, світлини й картини у рамах на обклеєних квітчастими шпалерами стінах; кожен квадратний сантиметр був чимось зайнятий і оздоблений; мені захотілося перекинутись на черепашку-ніндзя, розгромити все і вшитися («Бум! Бац! Лясь!») або — ще краще — на Супермена: йому достатньо руку підняти, і ось він вже ракетою злітає вгору, трощить дах і на повній швидкості зникає у блакитному небі. Немає чим дихати! Дайте мені повітря!
— То ти залишилася тут, — мовила Ей.Дж.М.
— Так, — кивнула Ґрета. — Своїх дітей я виховала у цьому будинку.
Запала мовчанка. Було зрозуміло, що Ей.Дж.М. не збиралась розпитувати сестру про її дітей.
— Школу закрили? — нарешті запитала вона.
— О, багато років тому! Тепер там житловий будинок... гадаю, це у сімдесятих сталося. Невдовзі після маминої смерті.
Ей.Дж.М. не квапилася виходити з упертої мовчанки. «Навіщо вона сюди приїхала?» — не міг втямити я. Якщо вона не мала бажання бачити сестру і разом з нею згадувати минуле, то чому проголосувала за подорож до Німеччини? Бо Ей.Дж.М. явно не цікавило ніщо зі сказаного Ґретою про її родину.
— А знаєш, я дізналася, хто нас виказав. У аґенції, яка відрядила ту американську леді... То була наша сусідка, фрау Веберн, ти її пам’ятаєш? Її чоловік був комуністом...
