Я всівся між мамою і Ей.Дж.М. на задньому сидінні авта, а бабуся Седі сіла попереду, поклавши на коліна карту, бо тато не міг уторопати написів на дорожніх вказівниках.

— Швидше, кажи, що тепер? Звертати ліворуч?

— Ні, праворуч, праворуч! — гукала бабуся Седі, яка вільно володіла німецькою.

— Чорт!

І тато різко в останню мить крутонув кермо праворуч.

— Рендалле, якою це мовою? — спробувала пожартувати мама, та її жарту ніхто не почув.

— Чорт! — повторив тато. — Сядеш сама за кермо, Тессі?

Мама почервоніла і засовалась на сидінні.

Мені також не подобалося, що написи були німецькою — ніби перед носом щохвилини з ляскотом закривалися все нові й нові двері, — і вирішив не розпитувати бабусю Седі, що там написано, бо не можна, щоб хтось вирішив, буцімто я чогось не знаю. На цьому стояла моя велич: усі жителі Землі мусять розмовляти англійською, а якщо не хочуть, то це має стати першим законом, який би я видав, щойно прийшовши до влади. Від незвичності цієї країни у мене на душі було мулько, а шрам здавався ще потворнішим, хоч я й заховав його під кіпою. Я щосили намагався відновити блиск свого герба і своїх орденів, нагадуючи собі, що я — найгеніальніша дитина на Землі, але це було нелегко в автівці, набитій складними і дорослими стосунками; що ж, хоча б мама підбадьорювала мене, легко стискаючи мою руку.

Нарешті ми дісталися, власне, Мюнхена, знайшли свій готель, і бабуся Седі твердим і гучним голосом, що заповнював усю машину, завалила нас історіями про те, як багато споруд і цілих кварталів було знищено під час бомбардувань союзниками, — і в це важко було повірити, адже все навкруги було чистеньке і чепурне. Я помітив, що руки Ей.Дж.М. не вгавали, вона смикала себе за пальці, крутила ними, і раптом усвідомив, що вона й слова не зронила, відколи ступила на рідну землю. Нишком я спостерігав за нею. Ей.Дж.М. мала порожній погляд і розгублений вигляд — було таке враження, ніби вона враз постаріла ще більше.

— Упізнаєш тут хоч щось? — раптом звернулась до неї бабуся Седі, урвавши розповідь. Зверталась вона саме до своєї матері, адже ніхто інший в машині не міг упізнати щось у Мюнхені, але Ей.Дж.М. не відгукнулась. Вона і далі дивилася прямо перед собою, крутила пальці і старіла на очах.

Уперше в житті я спав у готелі, і мені не сподобалось, адже бабуся Седі вирішила зекономити і, хоча ідея поїздки належала їй, не могла втриматись від нагадувань, що все це коштувало купу грошей, хоча готель, який вона обрала, був жалюгідний і нам довелось утрьох спати в одній кімнаті. Бабуся Седі і Ей.Дж.М. також були в одному номері, і це мало бути щось, та мені чомусь не дуже кортіло знати, що саме. У ресторані при готелі ми підживилися несмачним обідом — назви багатьох страв так прямо і зазначалися: найгірше, worst, хоч і писалося це трохи інакше: Wurst, а бабуся Седі запевняла, що це означає «ковбаска»; це дуже насмішило маму, а мені зіпсувало апетит, тож я зумів запхнути в себе скибку білого хліба, з якого довелося зняти скоринку. Седі тим часом розповіла, що коли німці хочуть сказати «мені все одно», то кажуть буквально «для мене це не важливіше за ковбаску», і тепер розсміявся тато, а мені це здалося повною дурнею. Потім бабуся Седі повернулась до Ей.Дж.М., яка досі мовчала і ще не замовила собі страву.

— Мамо, — мовила вона, і смішно було чути це слово з вуст такої літньої пані, як Седі, і все ж вона хотіла виказати повагу до матері та підбадьорити її, адже важко було не помітити мовчазність Ерри. — Мамо, пам’ятаєш пісеньку, якої ти мене колись навчила? Історію Джонні Барбека? Про типа, який став томатною пастою, бо впав у власну м’ясорубку? З чого там усе починалось?

— Будь ласка, не треба! — заявила мама, побоюючись, що після подібних співів у мене будуть кошмари чи заворот кишок.

Та Ерра не відповідала — вона не відводила погляду від обрусу й неквапно цідила пиво. Ніхто не знав, про що вона думає.

— А потім ти мене запитала: а що таке болоньєзе? Пригадуєш?

Жодної відповіді.

— Соллі, що таке болоньєзе? — повторила бабуся Седі, обернувшись до мене.

— Не знаю.

— Це такий соус для спагеті, — сказав, посміхнувшись, тато, який явно вже знав цей жарт.

— Ні, дурню, це пані з Болоньї! — заявила бабуся Седі, і вони вдвох аж зайшлися сміхом. Та Седі не вгавала: — Соллі, а що таке гамбурґер?

— Це така штука, яку купують в МакДо, — відповів я невпевнено.

— Ні, дурню, це пан із Гамбурґа![8]

І вона з татом знову аж зігнулись від реготу.

— А ще була... допоможи мені, Рендалле... була ще й третя...

На щастя, тато також забув третю частину жарту, і вони заспокоїлись.

Ерра мовчала весь обід.

Я спав як убитий.

Вранці почалися нові проблеми, бо у жалюгідному готелі були тільки тверді (холодні) яйця, тим часом я вживаю тільки теплі (недоварені). Мама спробувала пояснити мою потребу на кухні, та, оскільки німецькою не володіла, діла не вийшло. Тоді вона попросила бабусю Седі перекласти, але Седі, яка вже почала снідати, голосно заявила, ні на мить не припиняючи задовольняти свій апетит:

— Тессо, годі розпускати свого сина! Коли зголодніє, їстиме яйця у будь-якому вигляді. А якщо ні — то й переживати не треба!

Мама, стенувши плечима, з винуватим виглядом повернулась до мене, і моя кров так закипіла від люті на всіх, хто принизив її, що я міг би сам зварити собі яйце.

На жаль, сестра Ей.Дж.М. — та, що вже однією ногою в могилі, — жила не в самому Мюнхені, а в селищі, де вони обидві зростали, за дві години їзди від міста, і я аж впав через це у розпач.

— Це надто далеко! — плаксивим тоном заявив я мамі.

— Янголятку, вибору в нас немає.

— Дві години, — зауважив тато. — Та я щодня витрачаю стільки ж часу, щоб доїхати до роботи.

— Рендалле, твоє порівняння недоречне! — сказала мама. — Для дитини це великий відрізок часу.

— Помиляєшся, — відказав тато. — Для мене він теж чималий.

Ми розсілися, як і вчора: Ей.Дж.М. ліворуч від мене, мама — праворуч, на задньому сидінні. Знадобилось багато часу, щоб виїхати з міста, аж ось нарешті ми мчали автобаном серед зелених лук.

— Ми їдемо на схід, — пояснювала Седі, — у напрямку австрійського кордону. Онде Берхтесґаден — славетний баварський редут, улюблений сховок Гітлера. Просто в горі він наказав пробити для себе і своїх приятелів велетенський лабіринт і напхати його досхочу шампанським, сигарами, смакотою і одягом — у разі облоги вони могли триматися там десятиліттями! Тепер там розкішний готель.

— Отже, ми зовсім поруч від місця народження губернатора Шварценеґґера! — сказала мама, зрадівши нагоді показати, що вона також вивчала карту.

— Що ж, — зітхнула Седі, — можна сказати, що поруч... Тільки якщо ви велет! Шварценеґґер народився неподалік від Ґраца, у двохстах п’ятдесяти кілометрах на південний захід від Берхтесґадена...

— Ет! — розсердився тато. — Добре, що в цій машині хоч хтось щось знає!

— Цить! — спробувала заспокоїти його Седі. — Насправді Тесса має рацію. Родина Шварценеґґерів поділяла погляди нацистів.

Цієї теми мама хотіла б уникнути будь-якою ціною, тож вона обернулась до Ей.Дж.М. і запитала:

— Певно, дивно бачити ці краєвиди знову, еге ж? — І додала, раптом понизивши тон. — О, та вона заснула!

Ей.Дж.М. закинула голову, роззявила рота — і звідти долинало легеньке похропування. Я ніяк не міг позбутися враження, що з кожною миттю подорожі вона старіла. Зблизька її шкіра скидалася на прозорий пергамент, укритий мільйонами дрібних зморщок, і вона здавалася такою маленькою, авжеж, такою вразливою і маленькою, а я ніколи раніше не зауважував, яка вона вразлива, достоту привид чи мертвий горобчик... А що, як вона померла? Та ні, вона посапувала, отже, була не мертва, і все ж я трохи відсунувся від неї і ліг на мамину руку, подумавши: будь ласка, Господи, я не хочу бачити маму старою, будь ласка, Боже, зроби так, щоб вона завжди була вродливою і молодою...