- Це ж яку?

- Ви ж обіцяли Катрусі завітати до нас.

А вже як приїхали і я став прощатися, він майже силоміць потягнув мене до себе, приговорюючи:

- І не думайте відмовлятися. Не провідати нас - образа з вашого боку!

Поки вони з Катрусею поралися на кухні, я взявся оглядати їхню бібліотеку. Була вона невеличка: кілька книг із класики, довідники, підручники з медицини, журнали «Здоровье». Розгорнув одну книжку і з несподіванки мало не впав - між сторінками лежала новісінька кредитка вартістю в п'ятдесят карбованців.

«Од гріха подалі», - міркую собі й беру іншу книгу. Але там знову гроші. Третю - і там таке ж.

Аж тут Катруся заходить. Я не втерпів:

- Слухай, що в тебе за дивні порядки - яку книжку не розгорнеш, всюди гроші?

- Тс-с-с, - поклала вона пальця на вуста. - Признаюсь тобі по секрету: де б я їх не заховала, всюди, ірод, знайде. Але я виробила надійний спосіб - кладу в книжки і маю спокій!

Третьокласники допитливими оченятами стежать за вчителькою. Вона вітає дітей з новим навчальним роком. А згодом каже:

- Наш сьогоднішній урок розпочнемо письмовим твором: «Мої канікули». Кожний з вас повинен написати, як він відпочивав під час канікул і що йому найбільше сподобалося. Зрозуміло?

- Зрозумі-і-іло! - дружно відповів клас.

- У такому разі розпочинайте: пишіть уважно і старанно - це буде ваша перша оцінка в цьому році.

У класі запанувала така тиша, що було чути, як скриплять пера. Минуло хвилин двадцять - учителька помічає, що чорнявенький хлопчина крутиться на всі боки та все на неї поглядає. Вона підходить до учня:

- Щось не зрозуміло, Валерику?

- Я вже написав.

- Так швидко?

- А що там багато розводити, - хизується хлопчина.

- Здавай роботу і погуляй надворі.

Валерик виходить з класу, а вчителька розгортає його зошит:

«На канікулах, - пише Валерик, - відпочивав зі своїми. Мій тато інженером на заводі вкалує, а мама - інспектор ОблВОНО, Едик заварачує ділами на кафедрі в Інфізику, сестра Наташа в аспірантурі. Сестра хароша, і мама завжди каже, що у неї все попереду. Цього року ми всім кодлом змоталися до Сохумі. Море там кайфове. На пляжі до нас відразу пришвартувалися чувак Родя і футболіст Артур. Футболіст усе біля сеструхи крутиться. Прийде ввечері і каже: «Пірнай, старуха, в плаття і дуємо в ресторан!» Чувак Родя усе біля неї милодії на гітаре наярує... Мама хтіла, аби Наташа з Родею була. Як на мене, то Артур кадра - що нада... Я й сам мрію стати футболістом. Пацани вже тепер кличуть мене Пеле, бо до такої шикарної обводки мнячом, як моя, їм ще кашу гамати нада... А вопще канікули були кайфові...»

Рука вчительки стиснулася у кулак так, що, здавалося, олівець зараз хрусне. Враз він енергійно забігав по написаному, підкреслюючи рясні помилки та неправильно вжиті слова. Зупинився лиш навпроти виразу: «Мама - інспектор ОблВОНО». Через хвилину вагання вчителька взялася за гумку й почала витирати сліди від олівця.

А вже згодом вивела під твором Валерика «чотири», щоправда, з великим мінусом.

Новозбудоване приміщення дитячого садка оглядав заступник керуючого Селезень.

- Послухайте, кому цей шик потрібний? - невдоволено гримав він. - Ну, посудіть самі, як впливатиме на дітей цей допотопний дід із риболовецькою сіткою?

- То ж герой казки про Золоту Рибку, - пояснив виконроб.

- Виходить, діти вже змалку звикатимуть до браконьєрства?

- Розумієте...

- Ніяких «розумієте»! Негайно замажте сітку, діда взуйте в чоботи і нехай сидить на березі з вудочкою! Та й Червона Шапочка якась сумнівна.

- Я хотів сказати...

- Переробіть згідно профорієнтації - хай із сапкою на полі працює. Вовка на коня перемалюйте... І взагалі забагато всякої звірини. Керуючому це не сподобається.

- Я хотів сказати, що керуючому оформлення до вподоби, - зрештою закінчив думку виконроб.

Якийсь час Селезень мовчав.

- Хіба я сказав, що воно погане? - нараз споважнів він. - Засвітіть-но світло!.. От бачите, що то значить правильне освітлення. Тепер оцей дід з сіткою як живий. І Червона Шапочка зовсім іншою виглядає... - А вже виходячи, затримався: - От двері усе-таки варто перефарбувати.

- У який колір?

- М-м, гадаю, підійде колір неба. І готуйтеся до здачі об'єкта!

Чим далі Маслина брів вулицями знайомого містечка, тим більше його заносило у думках з п'ятдесятирічної житейської дороги на... сімнадцятирічну. Он там, над річкою, вони, випускники десятого, зустрічали схід сонця. А ось тут, у парку... Маслина присів на лавочці під кучерявим кленом і поринув у спогади. Рівно тридцять три роки минуло відтоді. Під оцим кленом він освідчився у коханні Лідці. Тут через якусь дрібницю вони посварилися...

«А що, як потелефонувати? Незручно якось, - боровся сам із собою. - Натраплю на Олексія, спливуть давно забуті ревнощі. І чи варто тривожити тихий сімейний ставок? А чому б і ні!»- прокинулося давно приспане хлоп'яцтво.

Серце Маслини стріпнулося сполоханою пташкою, як почув з телефонної трубки її голос:

- Лідо?

- Була колись. Тепер Лідою Михайлівною величають. З ким маю честь?

Маслина зрозумів, що в такому тоні далі розмовляти не можна, бо покладуть трубку. І назвав себе.

- Невже це ти? - здивувалися на другому кінці дроту. - Добре, що згадав. Як тобі там живеться?

- Як усім. Часто згадую про тебе... Лідо, а що, якби нам зустрітися? Чекатиму в парку, біля кафе.

Година здалася Маслині вічністю. Він палив цигарку за цигаркою, готував блискучі монологи і малював в уяві, як вродлива жінка кидається йому в обійми, знеможено шепче: «Я так тебе чекала! Чому ти ні разу не приїхав?»

Від задоволення Маслина заплющує очі і враз жахається: «А раптом хтось із знайомих побачить, повідомить на роботу, дружині. Почнуть розглядати на зборах. Ще, чого доброго, позбавлять преміальних».

Його піднесений настрій одразу впав.

«Навіщо мені ця зустріч? - уже картав себе Маслина. - Пішов би на озеро, покупався. Ще в кіно захоче - запізнюся на поїзд. Тоді тиняйся до ранку на вокзалі».

Маслина йде в кафе, сідає за столик, замовляє каву і стежить за алеєю. Враз побачив її. Повна літня жінка повільно наближалася до нього, оглядаючись на всі боки.

«Пізня осінь! - зітхнув Маслина й одвернувся од вікна. Інтуїтивно відчув, що вона розглядає його, але він навіть не поворухнувся. - Ще сміятимуться - бабусі побачення призначив!»- Ураз підвівся з-за столу і швидко попрямував до виходу.

Його погляд на мить зустрівся з Лідиним - вона одвернулася.

«Тим краще, що не впізнала мене», - подумав Маслина і повернув з алеї в гущавину парку. З-за куща бузку побачив, як до Ліди підійшла якась жінка, і вони, регочучи, попрямували алеєю.

- Уявляєш, - долетіло до Маслини, - коли я його побачила - жахнулася! Обличчя у зморшках, лисий... Я побоялася стати посміховиськом в очах знайомих.

Маслина витер спітнілу лисину, тихенько вибрався з-за куща і поволі побрів до залізничного вокзалу.

Ми зустрілися у центрі міста. Привіталися. Потім, як годиться при таких зустрічах, обмінялися інформацією про погоду, прогнози, поділилися міськими новинами. Затим частую його цигарками.

- Не можна мені, - почухав потилицю Печериця.

- Правильно робиш, - підтримую його. - Як уже наша обласна газета замість літературної цілу сторінку курцям присвятила, то можеш собі уявити, що то за отрута, отой нікотин. - Кажу таке, а сам тим часом сірники витягаю, аби запалити цигарку. Та він як сахнеться:

- Не смій! Я можу вибухнути!

- Ти зранку температуру міряв?

- Кинь свої недолугі жарти, - образився він. - Я тобі на повному серйозі.

- У такому разі поясни, що трапилось.