Дід. Чого ж, грунт вологий після дощу - саме раз.

Десь угорі жайворонок перебирає срібні струни цимбал. Сонце пронизує його пісню своїм сяйвом. Апаратом ПТ-39 Дід розкидає по ріллі насіння ріпки. Баба сидить на межі і накручує перед дзеркалом бігуді.

Едуард Рокитський знову поселився у селі. Безсумнівно, він знову порадує громадськість талановитим твором про нашого сучасника.

Отак аптека, а через паркан - хата Василя Хорольця.

Між парканом хвірточка: ми її «вікном у Європу» прозвали. Пригадую, як нині...

- Павле-е, свіжої рибки хочеш? - лине голос з гущавини садка.

Я мовчки брав вудочку, а тоді вже через «Європу» та поза городи- у світ широкий, аж до річки, попід кручею. А берег там високий, метрів зо три буде.

- Там тої риби аж кишить, - дорогою коментує Хоролець. А коли вже закинемо вудочки, враз споважніє і починає неквапливу розповідь, як йому колись рибацьке щастя всміхнулося.

- Василю Семеновичу, - зауважую з м'яким докором, - це ж вона, рибина, як вам повірити, завбільшки з літак ЯК-40 була?

- Не знаю, не міряв, - насуплює брови сусід. - Тільки скажу тобі, що очиська такі мала, як мої кулаки! - І враз пожвавлюється. - Підсікай! Підсікай! - шепче мені, показуючи на поплавок.

Застуканий зненацька, незграбно хапаюся за вудлище і, посковзнувшись, - шубовсть із берега. Молочу по воді ногами, а Хоролець мало не качається по землі од сміху:

- Ну й циркач! Шкода, фотоапарата не було. Така комедія пропала!

- Та вже не гірша од тієї, як ви з Вербичкою цілий день гору розкопували, - огризнувся я.

Хорольців сміх нараз вщухає.

- Уже й не можна нічого сказати, - мовить примирливо.

«Он воно що. Виходить, ця оказія «з горою» тобі не по нутру?»- думаю собі.

І пригадалося, як кілька років тому до Хорольця завітав невеличкий на зріст чоловік з чорною, смолянистою бородою. Мав таку плавну ходу, що, здавалося, не йшов - плив на човні. Лагідний погляд карих очей та розпогоджене посмішкою обличчя справляли приємне враження і викликали симпатію до цієї людини.,

- Вербичка Іван Гнатович, - відрекомендувався мені. - То як воно, братику, на світі білому живеться? - подав руку й сусідові.

- Дякую, аби не гірше було, - відказав той. - От не знаю, як ти тепер себе почуваєш. Чув, полювання на хутрового звіра забороняють на кілька років?

- Правильно роблять!

- І це каже той, хто грозився своїй «половині» наступного року лисячу шубу подарувати? - аж підвівся з місця Хоролець.

- Щоб знав, я тепер більше лиса візьму, ніж тоді з рушницею. Ти про норне полювання щось чув?

- Ні. А що воно таке?

- От бачиш, а я вже тобі й собі за песиків, які з нори лиса тягнуть, домовився. Той чоловік, що продає, казав - за сезон фокстер'єр до тридцяти лисів витягує! Уявляєш? - перейшов мало не на шепіт.

- І що ж коштує отаке цуценя? - питає заінтригований сусід.

Вербичка називає ціну.

- Спам'ятайся, чоловіче, - Хоролець підстрибує з місця, наче вжалений. - Та за такі гроші корову можна купити!

- Вольному - воля, - підвівся Вербичка. - Пошкодуєш потім.

Не знаю, про що вони там далі говорили, бо мене якраз покликали. Але ввечері Василь Іванович сказав:

- Ти той... позич до зими грошей, аби моя не знала, а я вже тобі чи хутром... Словом, як захочеш.

На другий день по сусідському подвір'ї бігало рябе, клаповухе, з такою мордою, як молоток, цуценя.

- Фокстер'єр Аристократ, - гордо поглядав на свою мисливську надію Хоролець і додавав: - До речі, його мама медалістка - до сотні лисів із нір вицупила. А воно - викапана мамуня!

Настала пізня осінь, а з нею і пора сповнення найзаповітніших сподівань Хорольця та Вербички - перше норне полювання на лисиць. Цю операцію під назвою «Лис» у всіх деталях розробив Вербичка. Місцем полювання обрали Павлівські яри.

- Там тих лисів - нірка на нірці! - коментував дорогою Іван Гнатович, ведучи на ремінці свого фокстер'єра Пірата

- Де ж оті нори в бісового батька? - нипали ми вже добру годину по ярах. Мене також взяли - як спостерігача.

- Усе це дрібниці, - розраджував нас Вербичка. - Головне, що ми сюди вчасно прибули... Он лишень сонечко сходить, а в такий час лис спить, забувши про всяку обережність.

Десь аж під обід нам таки пощастило натрапити на лисячу нору. Бачили б ви у той час Вербичку.

Він тішився, як мала дитина: вклякнув на коліна перед ніркою, встромив туди голову настільки, скільки дозволяв діаметр, і довго принюхувався.

- Як собі хочеш, а лис тут таки є, і не один, - констатував Вербичка, витягши з нори вимащену глиною голову. - Значить так, братику, - коротко скомандував, - запускай Аристократа першим, а я за тобою...

Операція «Лис» почалася. Псиська впиралися, скавучіли, та їхні гоподарі, ввійшовши в азарт, не звертали на це уваги - запихали. Невдовзі вперта боротьба закінчилася їхньою перемогою. Тільки-но собаки опинились у норі, Хоролець з Вербичкою застигли з дрюком поблизу.

- На всяк випадок, - підморгнув мені Вербичка. - Раптом лис рятуватиметься втечею.

Минає година, друга. Набурмосене небо сіє на землю мжичкою, сирість проймає холодом тіло аж до кісток, а фокстер'єри як у воду канули.

- Казна-що! - цокотить зубами Хоролець. - Пора б їм уже вилізти.

- А пора, братику, - хухає у руки Вербичка. Їх терпець нарешті увірвався:

- Піра-а-ат! Піра-а-ат!..

- Аристокра-а-ат! Аристокра-а-ат!..

Почали гукати один перед одним у нірку, та звідтіля - ані звуку.

- От тобі й маєш, - розпачливо забігав Хоролець. - Краще б мотоцикла купив. Так ні, послухав Вербичку: «Все місто лисячим хутром закидаємо!» Закидали! Хоча б пса врятувати.

- Головне - без паніки, братику! Ти лишайся на чатах, а я в село по рискалі збігаю, - як міг, заспокоював Хорольця Вербичка.

- Для чого?

- Будемо розкопувати нору.

- Очманів чоловік! - апелював Хоролець уже до мене. - Та з нею і два екскаватори не впораються за день.

Удома моєму здивуванню не було меж, коли я побачив під порогом Хорольцевої хати Аристократа, що, скрутившись калачиком, мирно спав на старій вереті.

Ввечері, коли я прибув на місце «операції», застав її учасників за роботою: їм уже пощастило од-колупати добрячий шмат горба.

- Ти того... - дивиться на воду Хоролець. - Про норне полювання нікому, хай воно сказиться!

Після цього мене перевели на роботу в інше місто. А коли через кілька років я знову повернувся сюди, то першим, кого зустрів на вокзалі, був Василь Семенович Хоролець.

- Повернувся? - кинувся мені назустріч.

- Як бачите.

- Ну, то як там тобі було?

- Ет, там добре, де нас немає... А ви звідкіля так пізненько?

- Я тепер у культуру записався - хоровий гурток відвідую.

- Уже й з концертами виступаєте?

- Поки ні, але час проводимо культурно: спершу граємо в доміно. Хто програє - той біжить у гастроном.

- То, виходить, ви не співаєте?

- Як ні - співаємо по дорозі додому, - сміється Хоролець. - Ти б завітав колись, я тобі про одного чоловіка розкажу - Стратіона Комашку. Правда, він чоловік небезпечний. Якось моя сусідка Марина злегковажила, та: «Ви вже, Стратіоне Лукичу, такий пережиток минулого, що од вас за верству нафталіном тхне!» Нічого він їй на те не відповів. Марина вже й забула про той випадок. Попрала якось білизну, порозвішувала в дворі, сама ж картоплю сапає. Коли це бачить: з комина Стратіонової хати як бабахне стовп сажі.

«Люди-и! Він мені всю білизну перепаскудив!»- кинулася у розпачі з городу, та до Стратіона в хату. Вбігає - аж там курява сажі, а на тому місті, де була пічка, валяється череп'я з кахлів.

Як виявилося потім, Комашка, аби відплатити Марині, налив у комин бензину, та переборщив. От воно й рвонуло... Так що приходь, не пожалкуєш. А тепер бувай здоровий - спішу, бо моя «половина» задуже «втішиться», як пізно прийду...