- На, бери свого філософа, - зашепотіла. - Тільки вважай, щоб хтось не поцупив, бо той чолов'яга наказував за тиждень повернути.

Додому Курай летів наче на крилах, і коли в кімнаті розгорнув папери - серце од радості стріпнулося сполоханим птахом. Так, то були твори філософа К., на яких красувався штамп Палати Премудростей.

Цього вечора, як завжди, все почалося ніби за розкладом.

- Ану дихни! - зустріла мене на порозі дружина, а вже після пролунав стереотипний вигук: - Знову нализався? - І полилася мораль, яку можна було записати на магнітофонну стрічку й транслювати як вечірню програму для чоловіків. Починалася мораль бадьорим вступом, потім ішли розрахунки: - Ти в середньому дудлиш щоднини триста грамів горілки. За рік - більше ста кілограмів. Прикинь, гаспиде, на свій п'ятнадцятирічний алкогольний стаж, скільки буде?

Я промовчав.

- Мовчиш? То я тобі скажу - півтори тонни! - трясла кулаком у повітрі моя Марина. Відтак переводила цю кількість горілки на гроші, потім найдоступнішими прикладами намагалася довести згубну дію алкоголю на організм і вже в фіналі бідкалася: навіщо свої молоді роки з отаким пияцюрою занапастила.

Я стояв і не наважувався слово писнути, бо на гіркому досвіді переконався, що всякі дискусії у такі прикрі для мене хвилини ні до чого доброго не доведуть.

Єдиним порятунком було вловити слушну хвилину, прошмигнути до кімнати й зайняти надійну оборону за диваном.

Марина міряла мене нищівним поглядом і йшла на кухню. А мою душу огортав невимовний біль - усі ж знали, що я непитущий. Змушували певні обставини. Візьміть хоча б оцей тиждень. У понеділок сиджу в кабінеті, ділові папери переглядаю, аж це - тінь-дзілінь! Знімаю трубочку - сам Пилип Кирилович:

- До нас, товаришу Кнопочка, група по обміну досвідом приїхала. Зустрінь, покажи, розкажи, та дивись - люди з дороги.

Зайшли. Розказав, показав, дивлюся - діло під обід. Веду гостей у ресторан. Характер в мене м'який: не вип'єш, думаю собі, подумають бозна-що, образяться.

У вівторок, під кінець робочого дня, потелефонували з відділу постачання: .

- Ну, товаришу Кнопочка, з тебе коньячок. Ми тобі такий апаратик у комбінат даємо - пальчики оближеш. Приїжджай - подивишся.

У середу в шефа іменини. Міркую, не вшануєш - хтозна-чим закінчиться: спочатку промовчить, а при нагоді згадає.

У четвер, як ішов на роботу, поклявся про цей клятий пережиток і не згадувати. Аж тут, як на гріх, завітав начальник паливного об'єднання. Для нашого комбінату паливо- як для риби вода. Спробуй круто повернути.

У п'ятницю пролунав телефонний дзвінок з бухгалтерії.

- Сидоре Григоровичу, - сповіщав схвильований голосочок, - ми вам за цей квартал солідненьку премію нарахували, їдьте - отримайте.

Так мене фінансисти гарно зустріли, що з моїх очей на платіжну відомість капнула скупа сльоза розчулення.

І я послав свого шофера за коньяком.

Субота була, бодай не згадувати, - «швидка допомога» з приступом печінки доставила в лікарню.

Тиждень пролежав - у рот і краплі не брав. А оце сьогодні прийшов з роботи, а дружина знову за мораль. Ну хіба ж я винен, що в нас сьогодні перевибори місцевкому були? Таких гарних людей обрали - як не відзначиш цю подію!

А щоб я сам колись хильнув - борони боже. Усе по службі!

Тягнути далі було нікуди, бо з кожним днем дружина ставала все агресивнішою і напруженість у наших стосунках не давала жодної гарантії на спокій. Моїй радості не було меж, як два молодики внесли у коридор великий ящик.

- Хай йому грець! - розминав здоровенні ручиська один з вантажників. - Така вага - мало рук не пообривало!

Я негайно вручив йому на «розтирання» рук. А коли молодики пішли, одразу ж засів за інструкцію управління роботом-домогосподаркою: «Працює на батареях. Вимикається автоматично, як повністю вийде заряд, запрограмований натри місяці...»

Перед тим, як вручити подарунок дружині, я виголосив довгу й зворушливу промову.

- Хіба ще є де такий чоловік? - стягнув я з робота покривало і показав дружині: - Він буде твоїм надійним помічником по господарству.

- А що він уміє робити?

- Що запрограмуєш, те й робитиме.

Цієї ночі мені снилося, ніби сиджу я на високому троні, а дружина з роботом усе кланяються: «Ваша величність, сніданок у ліжко подати?..»

Та сну додивитися не довелося, бо хтось затермосив мене за плече. Розплющую очі - робот.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - блимає наді мною лампочками.

- У тебе що, з шурупами не все в порядку? - кручу пальцем біля скроні і натягую ковдру на голову.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - гримить над головою.

- Жінко! Встав цьому бовдурові клепку, бо я за себе не ручуся! - Я і справді врізав би наковальнею по його голові, та витрачених грошей шкода.

Встаю, іду на кухню.

- Сьогодні в меню смажені яйця і кава з молоком! - тим часом підказує мені робот. А згодом:

- Тепер будіть дружину й дитину - нехай снідають!

- Доброго ранку, Юрчику! - ласкаво звертається дружина до цього одоробла.

- Знаєш, мила, така програма мені не до смаку, - мало не сичу з люті. - Перероби її!

- Що придбав - те й маєш, - знизала плечима дружина й пішла геть.

- Тепер помий посуд і проведи дитину в дитячий садок, - знову скомандував робот. - Як повертатимешся, зайди до магазину й купи молоко.

Ввечері я тільки на поріг, а цей металобрухт:

- Ану дихни!

- Як дихну, то аж транзистори з тебе посиплються! - кричу я щосили.

З того часу, як у хаті з'явився робот, не життя пішло - одні муки. Ніколи й угору глянути: на роботу йди, їсти готуй, по магазинах бігай, білизну пери. І все через оцього залізного недотепу.

Хіба тим конструкторам руки повідпадали б, якби сконструювали бодай аварійний стоп-сигнал... Швидше б уже цих три місяці перемучитися- більше робота й бачити не хочу.

Сам спроможний прожити, без його надокучливих нагадувань.

Петро Васильович був нині не в дусі: вчора з секретарем райкому мав неприємну розмову. Тож нині їхав і обмірковував учорашні події. Враз пригальмував машину - на узбіччі якийсь дідусь «голосує»,

- Ти не до міста бува? - запитує.

- Туди.

- Тоді підвези!

- Сідайте, - Петро Васильович розчиняє дверцята. - Далеко їдете?

- У Братськ. У мене там син інженерує, - з гордістю пояснює дідусь. - Про нього не раз і в газетах писали.

- Раз пишуть, значить, заслужив! - згоджується Петро Васильович і уважно стежить за дідусем у дзеркало. - Ви з цього села?

- Ні. З діда-прадіда сокирнянський я. А ти ж звідкіля будеш?

- З міста...

- А-а, - споважнів старий. - Видать, високе начальство возиш?

- По чім впізнали?

- Видко по тобі. Воно, скажу, біля начальства легше, та й шану маєш.

- Начальники, дідусю, різні бувають.

- Воно-то так, - підтакує дідусь. - Тут усе од людини залежить. Буває, не встиг чоловік у кріслі всістися, аж бачиш - кінчик його носа десь попід хмари сягає... Як ото в черемошанського голови колгоспу. Чув про такого?

- Не доводилося.

- Жаль! Мені про нього мій кум розповідав: «Як господар, - каже, - золотий чоловік: всюди лад уміє дати. Непогано й люди там заробляють, а от як людина - не доведи господи: ні «добридень», ні «бувайте здорові!» Зарозумівся, одним словом, чоловік і думає, що не він для людей, а навпаки... Хто, питаю, цим зазнайкам дав право так себе з людьми поводити?

Петро Васильович мовчав. А дід вів своє:

- Я вам скажу хто - ми самі! Що б такий чоловік не зробив, ми не тільки прощаємо, а й часто аплодуємо! Отак раз, п'ять, десять, а він думає, що так воно і повинно бути...

В'їхали у місто.

- Дуже було приємно запізнатися з таким чоловіком, - Петро Васильович потиснув руку дідусеві.