— Ви — військовий, — сказав колекціонер, сервіруючи стіл до чаювання. Бейхай кивнув у відповідь, і він продовжив: — Тепер військові вже мало схожі на солдатів, але розгледіти у вас армійський стрижень не складно з першого погляду.

— Ви також колись були солдатом, — відповів Чжан Бейхай.

— Ви спостережливі. Я більшу частину життя прослужив у Бюро геодезії та картографії Генерального штабу.

— А звідки ваша любов до метеоритів? — запитав Чжан Бейхай, оглядаючи багату колекцію.

— Понад десять років тому я брав участь у експедиції, що перетнула Антарктиду. Мене призначили відповідальним за пошуки уламків метеоритів під снігом і кригою. Справа мене так захопила, що я вирішив сконцентруватися саме на ній. Уявіть: ці камені потрапляють до нас із-за меж Землі, прилітають з незвіданих глибин космосу — це так таємниче й захопливо. Щоразу, коли беру до рук новий метеорит, ніби відкриваю новий світ.

Чжан Бейхай посміхнувся й похитав головою.

— Це лише ваші фантазії. Земля сама по собі утворена зі спресованої міжзоряної матерії, тому вона і є великий метеорит. Каміння в нас під ногами — метеорити, чайна чашка в моїй руці — матеріал з метеорита. Воду на Землю приносили комети, тож, — він підняв чайник, — моя чашка теж наповнена метеоритами. Вони не рідкість на нашій планеті.

Колекціонер зі сміхом вказав пальцем на Бейхая:

— Хе-хе, а ти розумний хлопець! Уже почав торгуватися… Але я волію довіряти власним відчуттям.

Господар не втримався й таки показав Чжану Бейхаю свою колекцію, навіть відкрив сейф, аби продемонструвати найбільшу свою коштовність — марсіанський ахондрит[49] завбільшки як ніготь. Колекціонер запропонував роздивитися камінь під мікроскопом — кажуть, маленькі круглі западинки можуть бути слідами життєдіяльності скам'янілих мікроорганізмів.

— П'ять років тому Роберт Гааґ[50] хотів придбати цей камінчик за суму, що в тисячу разів перевищує його вагу в золоті. Я не продав.

— Скільки ви зібрали особисто? — Чжан Бейхай обвів руками експозицію.

— Дещицю. Більшість — придбана чи виміняна в інших колекціонерів… Гаразд, то чим ви цікавитеся?

— Я не женуся за коштовними рідкісними знахідками. Мені потрібне щось некрихке й легке в обробці.

— Зрозуміло. Ви збираєтеся вигравірувати напис.

— Саме так, — кивнув Чжан Бейхай. — Ліпше, якщо камінь можна обробляти на токарному верстаті.

— То вам потрібен залізний метеорит, — колекціонер відчинив скляну шафу й дістав звідти темний камінь завбільшки як горіх. — За хімічним складом він складається в основному з феруму та нікелю, є домішки кобальту, фосфору, силіцію, сульфуру й купруму. Якщо ви шукаєте високу густину, то це те, що вам потрібно, — вісім грамів на кубічний сантиметр. Сплав дуже міцний, тому його легко обробляти на токарному верстаті.

— Чудово, але він трохи замалий.

Колекціонер дістав ще один камінь, завбільшки як яблуко.

— А ще більшого немає?

Колекціонер пильно глянув на Бейхая.

— Такі великі метеорити не продають на вагу, це поодинокі зразки, що коштують дуже дорого.

— Гаразд, тоді чи є у вас три камені, подібні за розмірами?

Колекціонер дістав ще три приблизно однакові зразки й заходився вихваляти, набиваючи ціну:

— Залізних метеоритів небагато, вони становлять лише п'ять відсотків загальної кількості усіх знайдених, а ці три — просто чудові. Погляньте, ось цей — октаедрит із помітним зрізом відманштеттенових фігур. А це — багатий на нікель атаксит: ось ці паралельні лінії на його поверхні мають назву «нейманові структури». Оцей метеорит багатий на камасит, а цей — на теніт, мінерали, які на Землі зустрічаються здебільшого в залізних метеоритах. Цей зразок я знайшов у пустелі за допомогою металошукача — це така само удача, як і знайти голку в океані. Машина тоді застрягла в бархані, я зламав привідний вал і ледь не загинув.

— Назвіть свою ціну.

— Ціна подібних метеоритів на світовому ринку становить 20 доларів за грам. Отже, один коштуватиме 60 тисяч юанів, а три — 180 тисяч[51]. То як?

Чжан Бейхай дістав свій мобільний телефон і спокійно відповів:

— Давайте номер рахунку, зараз перекажу гроші.

Колекціонер так надовго замовк, що Бейхай не дочекався, підняв очі й побачив хитру посмішку.

— О, я готувався до запеклого торгу.

— У жодному разі, я готовий заплатити.

— Послухайте, зараз космічний туризм доступний ледь не кожному, й хоча збирати метеорити в космосі ще не так зручно, як на поверхні Землі, ціна на них уже падає. Зараз ці три коштують…

Чжан Бейхай рішуче зупинив його:

— Ні, ціну вже погоджено. Хай це буде знак поваги до людей, які їх отримають.

З будинку колекціонера Чжан Бейхай із метеоритами в кишені попрямував до майстерні моделювання одного з науково-дослідних інститутів Космічних сил. На той час майстерня вже спорожніла, але Бейхай знав, що впорається й самотужки, бо тут було найсучасніше обладнання — серед іншого й верстат з числовим програмним керуванням. Спочатку він фрезою виточив із трьох метеоритів кілька циліндрів завтовшки як олівець, а потім порізав циліндри на невеличкі шматки певної довжини. Працював дуже обережно й старанно, щоб звести до мінімуму втрати цінної сировини. Нарешті перед ним лежали 36 маленьких шматочків метеоритів циліндричної форми. Він ретельно зібрав усі ошурки метеоритного заліза, вийняв фрезу з верстата й залишив майстерню.

Доробляв уже в підвалі, в таємній кімнатці: на невеличкому столі перед ним вишикувалися в ряд 36 патронів для пістолета калібру 7,62 мм. Щипцями Чжан Бейхай по черзі дістав з кожного кулі — якби то були патрони старого зразка з латунними гільзами, довелося б довго морочитися з розтискачами та інструментами для розвальцьовування й завальцьовування крихітного дула кожної гільзи. Проте два роки тому всю армію перевели на новітні стандарти озброєння, й до всіх зразків вогнепальної зброї почали постачати набої без гільз — куля кріпилася безпосередньо до порохового заряду й легко знімалася.

Далі за допомогою спеціального клею він з'єднав тридцять шість куль із метеорита з пороховим зарядом. Такий клей використовувався для аварійного ремонту корпусу космічного корабля на орбіті й міг витримувати значні коливання температур.

Потім він заклав чотири патрони у магазин стандартного пістолета типу 2010 і розрядив обойму в мішок, що стояв у кутку. Постріли, що в будь-якому разі мали бути оглушливими, в тісній комірчині пролунали як маленькі вибухи й заповнили приміщення пороховим димом.

Чжан Бейхай уважно оглянув чотири отвори від куль на поверхні мішка, задоволено відзначив, що розміри їх такі самі, як і від звичайних, отже, космічні набої не розлетілися на друзки. Далі він розв'язав мішок і дістав з нього великий шмат сирої яловичини, з якої за допомогою ножа ретельно й неквапно видлубав усе, що залишилося від чотирьох куль: вони покришилися на нерівні шматочки, перетворилися на купку ошурків у долоні. Бейхай не помітив жодних виразних слідів механічної обробки на їхній поверхні, й це його дуже потішило.

Мішок був із тканини, з якої шиють скафандри для космонавтів. Для ретельнішої перевірки міцності Чжан Бейхай виготовив мішок із кількох шарів тканини й натоптав його теплоізоляційним матеріалом і пластикови-ми трубками.

Він ретельно зібрав 32 патрони, що залишилися, і залишив підвал. Настав час готуватися до виходу у відкритий космос.

Чжан Бейхай висів у космічному просторі за п'ять кілометрів від космічної станції «Жовта річка». Станція, розташована на 300 кілометрів над верхньою частиною космічного ліфта, мала форму колеса й виконувала функцію противаги. На той час вона була найбільшим штучним космічним об'єктом, створеним людьми — тут одночасно могли розміститися близько тисячі осіб.