На подвір’ї палацу вовкодав побачив якусь тінь і кілька разів голосно гавкнув. Але ці звуки одразу потонули в безмежній темряві, та й сам собака перелякано замовк. Заповзши в куток, він тремтів від нечуваного раніше страху, вдивляючись у темряву.

— Час розпочинати малювати принцесу? — запитав Вушко голки.

— Ні, спочатку треба зобразити всіх міністрів. Вони значно небезпечніші за неї. Звісно, ти мусиш малювати тільки безмежно відданих моєму батькові. Ти пам’ятаєш, хто є хто?

— Звісно, мій королю, я все добре пам’ятаю. Я легко пригадаю кожне пасмо волосся чи деталі одягу будь-кого з них…

— Що ж, добре. Але ми маємо впоратися до світанку.

— Це нескладно, я легко намалюю до сходу сонця портрети всіх міністрів, відданих королю та принцесі.

Вушко голки відрізав одразу кілька аркушів білосніжного паперу й заходився малювати в шаленому темпі. Щоразу, коли він завершував картину, людина, зображена на ній, зникала зі свого ліжка. Коли минула ніч, усі, кого принц Крижаний пісок збирався позбутися, перетворилися на портрети на стіні бункера.

Принцеса Росинка прокинулася від різкого, наполегливого грюкання у двері її кімнати. Дотепер іще жодна людина не насмілювалася так гамселити в них. Вона встала з ліжка, рушила на звук і побачила, як тітка Широчінь прочиняє одну зі стулок. Тітка Широчінь була її годувальницею й доглядала принцесу як нянька, кола та підросла. Певною мірою їхні стосунки були ближчими, ніж спілкування з Королевою. Тітка Широчінь побачила за дверима капітана палацової варти у звичних обладунках, на яких іще відчувався холод ночі.

— Ви блекоти об’їлися? Як ви смієте будити принцесу? Вона вже кілька днів поспіль мучиться безсонням!

Капітан не звернув жодної уваги на лайку тітки, але поспішно привітався з принцесою:

— Принцесо, тут до вас візитер! — І відійшов убік, пропустивши перед собою старого.

Це був той самий чоловік із портрета, який Вушко голки показав принцу, — старий із білим волоссям і такою ж білою бородою, які утворювали навколо його голови сріблясте полум’я. Його глибоко посаджені очі дивилися гострим і проникливим поглядом. Його обличчя й плащ були запилюженими, а чоботи вкривав товстий шар багнюки, як зазвичай буває, коли ти давно в дорозі.

У руках він тримав величезний полотняний мішок і парасольку, але найдивнішим було те, що старий безперестанку крутив її в руці, примушуючи обертатися. Проте якщо роздивитися парасольку уважніше, то ставала зрозумілою причина такої дивної поведінки: сам матеріал парасольки та ручка були чорного кольору, але на кінці кожної спиці був прикріплений якийсь, вочевидь, важкий напівпрозорий камінець. Було легко помітити, що кілька спиць зламані, тож парасолька сама по собі не могла триматися в розкритому положенні — лише обертаючи її безперестанно й тим самим змушуючи камінці натягувати матеріал, її можна було розкрити.

— Чому ви дозволяєте випадковим подорожнім потрапляти до палацу? Що тут забув цей дивно вбраний старий? — запитала тітка Широчінь.

— Звісно, сторожа не пускала його до палацу, але він повідомив, що… — Капітан стривожено подивився на принцесу: — Король зник.

— Що ти таке взагалі верзеш?! Ти при здоровому глузді? — крикнула тітка Широчінь. Але принцеса так і не вимовила жодного слова, лише заломила руки й притиснула їх до грудей.

— Але Король справді зник, як і Королева, — я послав людей перевірити, й вони сказали, що їхні спальні порожні.

Принцеса тихо скрикнула й схопилася за руку тітки Широчінь, щоб не впасти.

— Ваша Високосте, дозвольте мені все пояснити, — узяв слово старий.

— Заходьте, шановний. А ти охороняй двері, — сказала принцеса капітану.

Старий, не припиняючи крутити парасольку, вклонився принцесі, немов віддаючи належне тому, як швидко вона змогла опанувати себе.

— Чого ти постійно крутиш парасольку? Ти клоун у цирку? — запитала тітка Широчінь.

— Я мушу весь час тримати її відкритою, інакше я зникну, як Король і Королева.

— Тож заходьте з нею, — мовила принцеса, й тітка Широчінь відчинила двері навстіж, аби старий зміг пройти.

Зайшовши до кімнати, він скинув на килим полот­няний мішок із плечей і стомлено видихнув. Але ні на мить не припиняв крутити парасольку, від чого маленькі камінці у світлі свічок утворили на стіні мерехтливий танок летючих зірок.

— Мене звуть Ефір, я майстер-живописець із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Новий королівський художник Вушко голки — мій учень, — сказав старий.

— Я з ним знайома, — кивнула принцеса.

— То він бачив тебе? Роздивлявся? — знервовано запитав майстер Ефір.

— Звісно, що він мене бачив.

— Страшна звістка, моя принцесо, направду страшна, — майстер Ефір стурбовано зітхнув. — Він — сам диявол, і навчився лиховісного мистецтва вмальовувати людей у полотна.

— Що за маячня, — видихнула тітка Широчінь. — Хіба ж це не завдання художника — перемальовувати людей на картинах?

— Ви не зрозуміли моїх слів, — похитав головою майстер Ефір. — Після того як він переносить людей на полотна, вони зникають у реальному світі, перетворюючись на мертві зображення.

— То нам треба відправити людей, щоб вистежити його й убити!

Капітан палацової варти просунув голову у двері:

— Я наказав своїм людям обшукати весь палац, але його й слід уже простиг. Я рушив було до військового міністра, щоб він відправив королівських гвардійців прочісувати околиці, проте старий запевнив, що міністр, швидше за все, теж уже зник.

— Королівські гвардійці навряд чи допоможуть. Принц Крижаний пісок і Вушко голки, підозрюю, вже далеко від палацу. Вушко голки здатен малювати будь-де у світі та вбивати людей, які перебувають в палаці.

— Ви згадали принца Крижаний пісок? — перепитала тітка Широчінь.

— Так, принц використовує Вушко голки як зброю, аби позбавитися Короля та його вірнопідданих міністрів і самому зійти на престол.

Майстер Ефір побачив, що ця новина не здивувала нікого з присутніх.

— То чого ми чекаємо? Це ж питання життя й смерті! Вушко голки може будь-якої миті почати малювати принцесу, якщо вже не почав, — сказала тітка Широчінь, міцно обіймаючи принцесу так, ніби могла цим її захистити.

— Тільки мені під силу зупинити лиходійства Вушка голки, — сказав майстер Ефір. — Він уже намалював мене, але я захистився від його проклять цією парасолькою. Якщо я намалюю його у відповідь, він сам зникне.

— То починайте малювати прямо зараз! — крикнула тітка Широчінь. — А я потримаю за вас парасольку.

Майстер Ефір знову похитав головою:

— Мої картини стають магічними, тільки якщо вони намальовані на папері зі сніжнохвильового дерева. Але папір, який я приніс із собою, ще не розгладжений, тож він не годиться для малювання.

Тітка Широчінь похапцем відкрила полотняну сумку майстра й витягнула шматок стовбура сніжнохвильового дерева. Колоду вже очистили від кори, й внутрішні шари паперу розгорнулися, немов пуп’янок квітки. Тітка Широчінь із допомогою принцеси висмикнула з колоди аркуш паперу, й кімнату одразу ж заполонило біле молочне світло. Вони спробували розрівняти папір на підлозі, але як не старалися, щойно відпускали краї — аркуш паперу настільки різко скручувався в рулон, що аж підскакував угору.

— Марна справа, — сказав майстер Ефір. — Сніжнохвильовий папір можна розгладити тільки обсидіаном з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Це дуже рідкісний мінерал, і я мав спеціальну дошку, виготовлену з нього, яку вкрав Вушко голки.

— І більше нічого у світі не здатне розгладити цей папір?

— Нічого, окрім обсидіану з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Я сподівався якимось чином повернути дошку, вкрадену Вушком голки.

— Обсидіан із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая? — тітка Широчінь луснула себе по лобу. — У мене є спеціальна праска з цього мінералу, яку я використовую лише для того, щоб випрасувати всі складочки найкращої вечірньої сукні принцеси!

— Можливо, вона стане в пригоді, — кивнув майстер Ефір.