Неподалік човника один із софонів почав розгортатися в низьковимірному просторі. Перед очима Чен Сінь з’явилася сфера діаметром три-чотири метри, яка зависнула за кілька метрів від човника, затуливши Землю й більшу частину небокраю. Поверхня сфери виблискувала чистим дзеркалом, відбиваючи зображення човника із Чен Сінь. Вона не була певна, перебував софон всередині човника протягом усієї подорожі чи щойно з’явився в цій точці космосу. Віддзеркалене зображення на поверхні сфери швидко зникло, поступившись місцем чомусь напівпрозорому, незбагненному, схожому на брилу льоду. Чен Сінь встигла подумати, що це нагадує яму, викопану прямо в тканині простору-часу. Ізсередини сфери почали летіти яскраві світлові плями, які за формою нагадували сніжинки, — величезна їх кількість формувала єдину велику мерехтливу картину. Чен Сінь зрозуміла, що це просто білий шум, який нагадував снігові замети на екрані телевізора у разі поганого сигналу трансляції.
Це тривало близько трьох хвилин і раптово змінилося картинкою, що транслювалася з відстані кількох світлових років. Зображення було дуже чітке, без спотворень і перешкод.
Чен Сінь постійно намагалася уявити, яким буде їхнє спілкування. Вона бачитиме лише рядки тексту чи, може, почує його голос? Чи навіть побачить зображення мозку, що плаватиме в ємності з живильною рідиною? Або ж просто живого-здорового Юнь Тяньміна? І хоча Чен Сінь вважала останній варіант найменш вірогідним, їй постійно кортіло визначитися, в якому саме середовищі він існуватиме. Вона вигадала безліч найрізноманітніших варіантів, але побачене виявилося далеким від усіх її припущень.
Золоте море пшениці під сонячними променями.
Площа поля дорівнювала приблизно семи арам. Зерно налилося, настав час жнив. Ґрунт на полі здавався дещо дивним — чисто чорний, із лискучими гранями, що виблискували в сонячному світлі, немов сила-силенна зірок. У чорноземі край пшеничного поля була встромлена звичайнісінька лопата, навіть держак на вигляд був дерев’яний. На ньому висів солом’яний бриль — мабуть, виготовлений саме з пшеничної соломи, старий і потертий настільки, що соломини розсоталися й повибивалися з нього. За пшеничним полем тяглося інше, зелене — мабуть, із якоюсь городиною. Подув вітер, порвавши брижами хвиль пшеничне золото.
Над чорним ґрунтом поля висіло нетутешнє небо чи радше купол — переплутане мереживо темно-сірих труб найрізноманітніших діаметрів, від тонесеньких до величезних. Серед тисяч звивистих труб надзвичайно яскраво, немов нитки розжарювання, світилися дві-три ділянки. Вони освітлювали пшеничне поле і, вочевидь, слугували замінником сонця у вирощуванні сільськогосподарських культур. Переплетені ділянки спалахували на коротку мить, а потім згасали, поступаючись місцем іншим, розкиданим по всьому куполу. Одночасно горіло не більше двох-трьох таких «світил», чим досягалася гра світла й тіні на полі, ніби сонце швидко ховалося й визирало з-за хмар.
Чен Сінь задивилася на це хаотичне переплетіння труб. Такий ступінь заплутаності не міг бути результатом простої недбалості, навпаки — досягнення подібного результату потребувало чималих зусиль. Це був хаос в абсолюті. Здавалося, що навіть натяк на паттерн суворо табуювався. Мабуть, це могло свідчити про діаметральну протилежність людських і трисоляріанських естетичних смаків: хаос — вершина смаку, а впорядкованість потворна. Мерехтіння труб вдихало життя в цей безлад, немов сонячне проміння силилося розірвати мереживо хмар. Чен Сінь навіть на якусь секунду припустила, чи це, бува, не вкрай смілива мистецька інсталяція, що символізує боротьбу світла й темряви? Але наступної миті їй здалося, що це дивне переплетіння труб радше нагадує гігантську модель мозку, в якій світні ділянки символізують нейронні зв’язки й зародження думок…
Проте раціо змусило відмовитися від подібних припущень. Слушно було вважати це системою тепловідведення чи чимось подібним, збудованим явно не для вирощування сільськогосподарських культур. Освітлення полів стало просто побічним ефектом. Не розуміючи принципів роботи системи й споглядаючи лише за зовнішнім виглядом інженерних рішень, людина не могла збагнути, що воно таке. Чен Сінь була зачарованою й водночас збентеженою побаченим.
Із глибини пшеничного поля до неї наближалася фігура людини, й Чен Сінь ще здалеку впізнала Юнь Тяньміна. Він був вдягнений у куртку зі сріблястого матеріалу, що нагадував світловідбивну плівку. Одежина була такою ж потертою, як і солом’яний бриль, але більше нічим не впадала в око. Штанів не було видно через пшеницю, але, ймовірно, і вони були пошиті з тієї ж тканини. Він ішов прямо до неї, і за кілька митей Чен Сінь уже могла роздивитися риси його обличчя. Юнь Тяньмін здавався дуже молодим, таким же, як і тоді, коли вони розлучилися три століття тому. Він не дивився в напрямку Чен Сінь, натомість висмикнув колосок, перетер його в руках, здув лушпиння й кинув зерна в рот. Пережовуючи зернята, він залишив поле. Тільки-но Чен Сінь подумала, що Юнь Тяньмін може й не здогадуватися про її присутність, він підняв голову й, усміхаючись, помахав їй рукою.
— Вітаю тебе! — мовив він. Непідробна радість сяяла в його очах, немов він, простий сільський хлопець, що працював у полі, побачив дівчину зі свого села, яка поверталася з міста. Ніби й не було цих трьох століть і відстані в кілька світлових років. Вони просто зустрілися знову. Для Чен Сінь це стало цілковитою несподіванкою. Погляд Юнь Тяньміна пестив її, немов лагідні доторки пари рук, примушуючи розслабитися натягнуті до дзвону нерви.
Над прозорою перегородкою засвітився зелений вогник.
— Здрастуй! — відповіла Чен Сінь, відчуваючи, як у душі здіймається хвиля почуттів, готова виплеснутися назовні, подібно до виверження вулкана. Але вона рішуче заблокувала будь-які прояви емоцій, мовчки повторюючи: просто запам’ятовуй усе, що бачитимеш, намагайся нічого не пропустити й не забути. — Ти мене бачиш?
— Так, і добре, — відповів Юнь Тяньмін, киваючи, і з усмішкою відправив до рота ще зернят.
— Що ти робиш?
Юнь Тяньмін, здавалося, розгубився від такого простого питання. Махнувши рукою на поле, він відповів:
— Займаюся сільським господарством.
— Ти вирощуєш це для власного вжитку?
— Звісно, а то що я їв би?
Вона пам’ятала його геть іншим: за часів проєкту «Сходовий марш» він був змарнілим, слабким, невиліковно хворим пацієнтом; до того — самотнім студентом. І хоча Юнь Тяньмін тоді тримав своє серце закритим від цілого світу, він не приховував свого соціального статусу — тільки поглянувши на нього один раз, можна було безпомилково прочитати сюжет його життєвої історії. Але нинішній Тяньмін випромінював повну зрілість особистості. Його історію вже не можна було так легко зчитати, хоча вона мала бути значно дивовижнішою, неймовірнішою й сповненою більшої кількості деталей та пригод, ніж десять Одіссей. Три століття мандрівки на самоті через безмежжя космосу, неуявне життя серед чужинців, незліченні духовні й тілесні негаразди і випробування, здавалося, не лишили на ньому жодних відбитків. Юнь Тяньмін демонстрував лише змужніння та зрілість, повні сонячного світла, як і поле пшениці позад нього.
Він мав вигляд переможця по життю.
— Дякую за насіння, — щиро сказав Юнь Тяньмін. — Я висадив усе. Покоління за поколінням воно дає добрий урожай. Хіба що огірки не родять, але їх виростити непросто.
Чен Сінь намагалася збагнути, чи є в цьому посланні якась прихована інформація: звідки він дізнався, що це була її ідея покласти насіння (хоча, зрештою, його замінили на кращі сорти)? Це вони йому розповіли чи ж…
— Я гадала, що в космосі його можна буде вирощувати лише безґрунтовим способом. Я не очікувала побачити ґрунт на борту космічного корабля.
Тяньмін нахилився й підхопив жменю ґрунту, даючи змогу часточкам повільно просіватися крізь пальці. Крихти, падаючи вниз, виблискували гірським кришталем.
— Це перетертий на порох метеорит. Ґрунт на кшталт цього…
Зелений вогник змінився на жовтий.
