«Ефект дематеріалізації» — новітнє поняття з аеронавтичного розділу психології. Люди, які перебувають у звичних умовах на Землі, оточені фізичними сутностями предметів, а образ навколишнього світу в їхній підсвідомості має фізичне втілення. Але в глибокому космосі, далеко від Сонячної системи, зірки перетворювалися на далекі блискучі плямки, а Чумацький Шлях — просто на клуби світного туману. Для органів чуття й розуму світ втрачав матеріальність, а простір починав домінувати над усім сущим. Таким чином матеріальний образ навколишнього світу в підсвідомості космічного мандрівника замінювався порожнистим. Ця модель змін у ментальності стала домінуючою в аерокосмічній психології. У такий момент космічний корабель психологічно починав сприйматися єдиним матеріальним об’єктом у всьому Всесвіті. При русі з досвітловими швидкостями переміщення космічного корабля в просторі не відчутні, Всесвіт перетворюється на порожню виставкову залу без кінця-краю, зірки — на марево, а космічний корабель — на єдиний музейний експонат. Подібні зміни в ментальності можуть призвести до виникнення неймовірного відчуття самотності й породити в підсвідомості сприйняття себе як «суперспостерігача» за «одиноким виставковим об’єктом», що може мати наслідком надмірну пасивність і посилення тривожності.

Саме тому більшість негативних впливів на психічне здоров’я в космосі справляє чинник безмежності навколишнього простору. І саме тому випадок клаустрофобії Ґуань Їфаня був рідкісним навіть у багатому професійному досвіді Веста. Але ось що ще видавалося дивним: Вест помітив, що Ґуань Їфань, опинившись на відкритому просторі площі, не став почуватися комфортніше й спокійніше, неспокій, спричинений клаустрофобією, здавалося, взагалі не зменшився. Це підтверджувало його слова: напад клаустрофобії дійсно не мав нічого спільного з обмеженим простором у обсерваторії. Цей факт викликав іще більшу зацікавленість Веста.

— Ліпше не стало? — запитав лікар.

— Взагалі ні. Почуваюся, як у пастці. Все довкола так тисне…

Ґуань Їфань подивився в напрямку руху «Гравітації». Лікар зрозумів, що він намагається побачити «Синій простір». На той час кораблі розділяли якихось 100 000 кілометрів, і вони, припинивши прискорюватися, рухалися з майже однаковою швидкістю. Враховуючи масштаби космосу, можна було сказати, що кораблі летять у щільному шикуванні, поки капітани кораблів обговорювали технічні деталі майбутнього стикування. Але на такій відстані було дарма сподіватися побачити неозброєним оком інший корабель. Краплини теж відлетіли з поля зору: відповідно до домовленості з Трисолярисом півсторічної давності, вони віддрейфували на відстань 300 000 кілометрів від обох кораблів, утворивши з «Гравітацією» й «Синім простором» рівнобедрений трикутник.

Ґуань Їфань відвів очі від нескінченності космосу й поглянув на Веста.

— Мені вчора наснився сон, у якому я опинився в дивному місці. Це було настільки просторе й відкрите місце, що ви не здатні навіть осягнути цього. Коли я прокинувся, то усвідомив, якою вузькою є наша реальність. Відтоді я відчуваю напад клаустрофобії. Це схоже на те, немов вас одразу після народження помістили в маленьку коробочку, де ви провели все своє життя й призвичаїлися до такого існування. Але щойно вас дістануть із неї на світ божий, а потім повернуть назад — ваше життя здаватиметься вам мукою.

— Розкажете мені більше про місце, в яке ви потрапили уві сні?

Ґуань Їфань загадково посміхнувся.

— Я розповім іншим ученим на кораблі, й навіть, можливо, вченим із «Синього простору», але не вам. Лікарю, не сприйміть це як особисту образу, але я насправді цураюся методів вашої братії: якщо ви діагностуєте комусь психічний розлад, то все, що він говорить, сприймається лише як хворобливі галюцинації.

— Але ви щойно сказали, що це був тільки сон.

Ґуань Їфань похитав головою, ніби намагаючись пригадати, що бачив.

— Я точно не знаю, чи це був справді сон, чи я все-таки тоді не спав. Іноді уві сні ти думаєш, що все відбувається наяву, аж поки не прокинешся; іншого разу ти вже прокинувся, але тобі здається, що досі спиш.

— Останній варіант трапляється вкрай рідко, і якщо з вами це дійсно відбувається, то можна достеменно стверджувати, що у вас спостерігаються симптоми психічного розладу. О, вибачте, знову я вас засмутив своїми припущеннями.

— Зовсім ні. Дивіться, в нас є дещо спільне: кожен із нас має власні об’єкти спостереження — ви вислуховуєте пацієнтів із психічними розладами, а я вивчаю Всесвіт. Так само, як і ви, я маю свій набір критеріїв для оцінки того, чи є мій об’єкт спостереження здоровим — це гармонія й краса в математичному сенсі.

— Ваш об’єкт спостереження повинен мати цілком здоровий вигляд.

— Ви помиляєтеся, докторе, — Ґуань, не відриваючи очей від Веста, тицьнув пальцем у напрямку Чумацького Шляху, ніби вказував на раптово постале величезне чудовисько. — Мій пацієнт страждає на повну параплегію!

— Чому?

Ґуань Їфань охопив коліна руками й стиснувся в позі ембріона, від чого в стані невагомості почав повільно обертатися навколо власної осі. Він побачив, як величні рукави Чумацького Шляху почали обертатися навколо, перетворюючи його на центр Усесвіту.

— Через конечне значення швидкості світла. Знана частина Всесвіту, як відомо, сягає вшир приблизно 16 мільярдів світлових років, і Всесвіт усе ще продовжує розширюватися. Але швидкість світла приблизно дорівнює лише 300 000 кілометрів на секунду, що насправді дуже й дуже повільно. Це означає, що світло до кінця віків не зможе потрапити з одного кінця Всесвіту в інший. А оскільки ніщо не здатне рухатися зі швидкістю, вищою за світлову, будь-яка інформація чи рушійні сили з одного кінця Всесвіту ніколи не досягнуть протилежного кінця. Якщо уявити Всесвіт як тіло людини, це означатиме, що з одного кінця тіла в інший не передаються нервові імпульси: мозок не знає про існування кінцівок, кінцівки не відають про наявність мозку, й кожна кінцівка навіть не уявляє присутності свого парного органа. Хіба такий пацієнт не схожий на паралізованого? Насправді я маю ще гірші припущення: Всесвіт — це вже мертве тіло, що здувається від гнильних газів[19].

— Цікаво, докторе Ґуань, дуже цікаво!

— Окрім значення швидкості світла в 300 000 кілометрів на секунду, існують ще симптоми, кратні цифрі три.

— Які?

— Три виміри. За теорією струн, окрім часового виміру, Всесвіт існує у десятивимірному просторі, проте лише три з них утворюють наш макросвіт. Решта вимірів згортаються в мікросвіті на квантовому рівні.

— Теорія струн має це якимось чином пояснювати.

— Дехто зі спеціалістів вважає, що макроскопічний світ утворюється лише тоді, коли струни торкаються одна одної, вивільняючи тим самим тривимірний простір. Однак виміри зі значенням, що перевищує число три, не мають шансу зустрітися… Мені подібне пояснення здається вимученим, воно позбавлене математичної витонченості. Як я вже казав, це можна назвати «синдромом 3 — 300 000» Всесвіту.

— І яке ваше бачення його причини?

Ґуань Їфань розсміявся й обійняв лікаря за плечі.

— Чудове запитання! Правду кажучи, ніхто ще по-справжньому не міркував у цьому напрямі! На мою думку, тут ховається найжахливіша правда, яку тільки здатна відкрити наука. Але… лікарю, ким ви мене вважаєте? Я просто малопомітний спостерігач, що згорнувся в клубочок у хвості космічного корабля. На час старту експедиції я обіймав посаду лише наукового асистента вченого-дослідника. — Він забрав руку з плеча лікаря і, споглядаючи Чумацький Шлях, зітхнув: — З усього екіпажу корабля я найбільше часу провів у гібернації. Коли ми відлітали, мені було лише 26 років, а зараз — тільки 31. Але за цей час у моїх очах Усесвіт устиг перетворитися з джерела краси й віри на здутий труп. Я почуваюся старим, і зірки мене більше не приваблюють. Я просто хочу повернутися додому.

На відміну від Ґуань Їфаня, Вест не вдавався до гібернації протягом майже всього польоту. Він завжди вважав, що для успішної корекції психологічного стану інших людей йому спочатку треба навчитися контролювати власні емоції. Але в цей момент щось змінилося в його сприйнятті дійсності, й він, озираючись на довгий шлях тривалістю в пів століття, вперше дав волю емоціям — на його очі навернулися сльози.