Зрештою, шпигун побачив кінцеву точку подорожі Єлени — напівзруйнований мінарет знищеної мечеті. Коли Костянтин звелів знести всі мечеті міста, цей мінарет не стали чіпати, оскільки під час останньої епідемії бубонної чуми кілька хворих знайшли останній притулок у його стінах. Тож охочих зайти всередину мінарета не знайшлося. Після початку бомбардування міста обложниками кілька ядер влучили в будівлю, переполовинивши її.

Дотримуючись указівок конфідента, шпигун не став заходити до будівлі слідом за жінкою, натомість відшукав двох солдат, які підіймалися на мінарет ще до того, як у нього поцілили ворожі ядра. Вони намагалися облаштувати там пункт спостереження, але побачили, що будівля занизька для цього. З їхніх слів, усередині було порожньо, якщо не рахувати тіл двох померлих, що вже перетворилися на білосніжні кістяки.

Цього разу Сфрандзі вирішив не відправляти нікого слідом за Єленою. Він просто дивився, як жінка йде геть, пробираючись крізь численних солдат на стіні, як її яскравий плащ палахкотить між їхніми латами, вкритими пилом і засохлою кров’ю. Але воїни, стомлені в кровопролитних битвах, не звертали на неї жодної уваги.

Вона швидко спустилася й пройшла крізь внутрішні ворота. Єлена навіть не намагалася позбутися можливого стеження, а одразу попрямувала в напрямку Влахерн, як і минулого разу.

Її фігуру поглинула ніч, яка щойно опустилася на місто.

Костянтин ХІ роздивлявся плями від води на підлозі, які висихали й немов свідчили про випаровування останньої надії на порятунок.

Сліди на підлозі лишила по собі дюжина моряків. Минулого понеділка вони, перевдягнені в темно-червону османську одіж і з тюрбанами на голові, ризикнули пристати на вбивчу пропозицію: на вутлому вітрильнику проскочити крізь жорстку блокаду на морі й першими зустріти об’єднаний європейський флот, щоб повідомити про розташування сил ворога.

Але Егейське море виявилося порожнім — від могутнього флоту Західної Європи не було й сліду. Спустошені морально воїни лишилися вірними присязі й відшукали шпаринку до обложеного міста ще раз — щоби повідомити Імператору невтішні новини.

Лише зараз Костянтин остаточно зрозумів, що підкріплення з Європи було лише його мрією, видаванням бажаного за дійсне. Християнський світ жорстоко покинув Візантію напризволяще, насправді бажаючи побачити, як Святе місто з тисячолітньою історією опиниться в руках невірних.

Раптом із вулиці долинув гомін багатьох голосів — стражі доповіли, що сталося місячне затемнення. Зловісний знак: протягом тисячі років існувало повір’я, що Константинополь не паде, допоки світить Місяць.

Імператор крізь вузьку довгу щілину вікна поглянув на небо: Місяць перетворився на чорну діру. Справжня небесна гробниця. Він зрозумів, що на повернення Єлени годі й чекати. Він не отримає таку бажану голову ворога.

Минув день, а за ним і ніч. Від Єлени не було жодної звістки.

Сфрандзі в супроводі вірних людей під’їхав до мінарета у Влахернах. Вигляд будівлі спантеличив усіх присутніх: під блідим, холодним світлом висхідного Місяця вежа поставала в усій красі, вказуючи загостреною верхівкою в нічне зоряне небо.

Шпигун забожився, що минулого разу зруйнованому мінарету не вистачало мало не половини висоти. Його слова підтверджували й кілька офіцерів із солдатами, які тримали оборону в цьому районі.

Сфрандзі холодно глянув на шпика. Скільки людей не підтверджували б його слова, вочевидь, він брехав: цілий і неушкоджений мінарет — неспростовний цього доказ. Але конфідент не збирався влаштовувати судилище й карати винуватих: місто за крок до падіння, й незворотне покарання для всіх і кожного — лише справа часу.

Солдат, що стояв поруч із Сфрандзі, не наважився розповісти те, що знав: верхня зникла частина мінарета не була зруйнована артилерійським обстрілом. Того вечора, два тижні тому, місто не обстрілювали взагалі, але верхівка башти на ранок зникла безслідно — без жодних уламків і побитої цегли довкола. Ця ділянка міського муру була головною мішенню гігантської базиліки — величезне кам’яне ядро могло влучити в укріплення будь-якої миті. Одного разу ядро втрапило в башту на стіні, зруйнувавши половину її й поховавши під уламками більше десятка солдат. Напівзруйнована вежа мала настільки загрозливий вигляд і була готова впасти будь-якої миті, що жоден із вояків більше не наважувався навіть наближатися до неї. Інші двоє солдатів-свідків таємничого зникнення половини мінарета вже загинули, тож він вирішив ліпше тримати язик за зубами, бо його словам ніхто не повірить.

Сфрандзі разом із супровідниками увійшов до нижньої частини мінарета: довкола валялися лише рештки померлих від чуми, вже розтягнені бродячими псами, але не було жодного сліду когось живого.

Усі гуртом вони піднялися сходами, що закручувалися вмурованою спіраллю вздовж стіни будівлі. У світлі факелів на верхньому поверсі чоловіки побачили фігуру Єлени, яка скрутилася під віконцем муедзина. Вона, мабуть, заснула, але крізь напівзаплющені повіки виднілося світло якогось дивного вогню. Одяг на ній був брудним і зім’ятим, волосся — немитим і скуйовдженим, а на обличчі виднілися дві-три криваві подряпини, які, можливо, вона зробила собі сама.

Сфрандзі роззирнувся довкола: це була верхня частина мінарета — порожнє конічне приміщення й більше нічого. Він помітив, що довкола лежить густий, непоруш­ний шар пилу лише з кількома свіжими відмітками, неначе Єлена й сама прийшла сюди вперше незадовго до їхнього візиту.

Вона раптом прокинулася й, спираючись руками об стіну, звелася на ноги. Місячне світло, що линуло крізь вікно, утворило довкола її розпатланого волосся щось схоже на срібну кулю чи результат оптичної активності енантіомерів[4]. Вона дивилися довкола округленими очима, наче намагаючись повернутися до реальності, що, вочевидь, потребувало неабияких зусиль і значного проміжку часу. Потім раптово заплющила їх знову, немов вирішила повернутися в затишний світ сновидінь, який щойно залишила.

— Що ти тут робиш?! — різко запитав Сфрандзі.

— Високоповажний, я… Я не можу потрапити туди!

— Куди?

Єлена все ще з напівзаплющеними очима, одержима своїми мареннями, була схожою на дитину, яка нізащо не хоче віддавати дорослому свою улюблену іграшку:

— Там так привільно, так затишно, так добре, так… — вона раптово розплющила очі й перелякано озирнулася довкола. — А тут я наче у вузькій труні, неважливо — всередині будівлі чи ззовні… Мені треба туди!

— Як твоє завдання? — запитав Сфрандзі.

— Високоповажний, зачекай! — Єлена відчайдушно осяяла себе хрестом. — Зажди!

Сфрандзі вказав на вікно:

— Чого мені ще чекати? Уже немає часу.

Знадвору долинала какофонія звуків, і уважно прислухавшись, можна було розрізнити два їх джерела, які неможливо сплутати.

Деякі з них линули з-за меж міста: Мегмед ІІ призначив на завтрашній день генеральний штурм міста й прямо зараз галопував посеред військового табору османів. Він обіцяв своїм військам три дні на розграбовування Константинополя після перемоги — все багатство й жінки міста лишаються на поталу вірним солдатам. Військо вітало радісними вигуками цю обіцянку Султана, а сурмлін­ня труб і бій барабанів додавали гучності цій какофонії. Радісний ґвалт перемішувався з димом та іскрами безлічі багать табору й підіймався вгору, в нічне небо, насувався на Константинополь, огортаючи місто ядучою хвилею смерті.

Звуки, що линули з міста, натомість були сумними й похмурими. Усе населення спочатку взяло участь у хресній ході на чолі з Константинопольським патріархом, а тепер збиралося у Святій Софії заради останньої заупокійної меси. Подібного видовища раніше не бачили в усьому християнському світі: під урочисті святі співи у тьмяному мерехтінні свічок у Соборі зібралися разом Басилевс, патріарх і вище духовенство, православні християни й католики з Італії, важкоозброєні солдати гар­нізону, купці й моряки з Венеції та Генуї, безліч простих громадян. Усі разом предстали перед Богом, готуючись до останньої кривавої битви в житті кожного.