Склалася дивовижна ситуація: аркушик перебував безпосередньо в центрі «Одкровення», але не утворював із кораблем динамічної системи. Вони просто одночасно, з однаковою швидкістю та в одній точці простору рухалися до Сонячної системи.

Після потрапляння у внутрішні відсіки корабля й підвищення яскравості навколишнього освітлення прозорість аркушика стала помітнішою — крізь нього вже без спотворень можна було роздивитися задній фон. Зараз він більше нагадував не папірець, а шматочок прозорої плівки, який демонстрував свою присутність лише слабким світінням. Проте всі за звичкою продовжували називати його папірцем. Якщо ж світло довкола ставало занадто яскравим, то аркушик розчинявся у повітрі, й дослідникам довелося приглушувати освітлення в лабораторії, аби не втрачати його з поля зору.

Перше, що спробувала визначити дослідницька група, — встановити масу аркушика. Єдиним дієвим способом зробити це було виміряти силу тяжіння, яку продукує об’єкт. Проте гравіметр, навіть при калібруванні на найчутливіший рівень вимірювання, не зміг показати жодних значень. Отже, маса папірця або була вкрай незначною, або взагалі дорівнювала нулю. За припущеннями деяких учених, він міг виявитися макроскопічним фотоном чи нейтрино, а його правильна форма наштовхувала на думку про штучну природу.

Подальші дослідження не принесли результатів: опромінення електромагнітними хвилями на різній частоті не викликало дифракції, так само як і зміна сили магнітного поля не спричинила жодних змін. Цілком імовірно, що аркушик не мав внутрішньої структури.

Минуло понад двадцять годин досліджень, а наукова команда не дізналася майже нічого нового про об’єкт. Учені помітили лише одне: випромінювані аркушиком світло та гравітаційні хвилі поступово слабшали, а отже, могли бути побічним виявом ефекту випаровування. Оскільки ці два фізичні явища виявилися єдиними ознаками існування аркуша, то більшість учених припускали, що після того, як вони зійдуть нанівець, зникне й космічний папірець.

Кораблі отримали від Центру раннього сповіщення повідомлення, що великий науково-дослідницький корабель «Прийдешнє» вилітає з міського кластера Нептуна й дістанеться до них за сім днів. На борту «Прийдешнього» перебувало найсучасніше обладнання, за допомогою якого можна було провести глибші й повніші дослідження.

Із просуванням досліджень екіпаж «Одкровення» починав поводитися під час роботи з об’єктом дедалі менш обережно, не дотримуючись належної дистанції. Знаючи, що аркушик жодним чином не впливає на об’єкти реального світу і не є джерелом шкідливого випромінювання, люди почали торкатися його без необхідності й навіть пропускати крізь власне тіло. Дехто наважувався запустити аркуш в очі або мозок, прохаючи інших зробити знімок.

Бай Айс, побачивши цю картину, неабияк розлютився.

— Не робіть цього! Це взагалі не смішно! — накричав він на колег і, розвернувшись на місці, залишив лабораторію, де пропрацював понад двадцять годин, а далі попрямував до своєї каюти.

Вимкнувши світло, Бай Айс хотів лягти спати, але раптом відчув занепокоєння: йому здавалося, що папірець, світячись білим, може будь-якої миті виплисти з кутка. Тому він знову ввімкнув світло й поринув у спогади.

Минуло 192 роки відтоді, як Бай Айс востаннє бачив свого наставника, але ті згадки й досі лишалися яскравими.

Вже споночіло, коли вони піднялися з підземного міста на поверхню, сіли в машину й поїхали в пустелю. Дін Ї любив прогулюватися пустелею, обмірковувати там наукові дослідження і навіть іноді читати лекції, що не дуже подобалося його студентам.

Одного разу він так пояснив свої звички: «Мені до вподоби безлюдні місця. Життя — лише втручання у закони фізики».

Того дня погода тішила око: не було піщаних бур, а в повітрі відчувався свіжий подих ранньої весни. Наставник та його учень зупинилися посеред пустелі на півночі Китаю й вляглися на піщаному схилі дюни, омитому світлом призахідного сонця. До того дюни нагадували Бай Айси вигини жіночого тіла (здається, його наставник поділяв цю думку), але зараз він бачив у них людський мозок. У золотавих кольорах сутінків Бай Айси розрізняв велику кількість розмитих борозенок і складок. Він знову підвів погляд у небо: сьогодні звична сірість трохи поступилася справжній блакиті, немов серед хаосу стандартних думок була готова народитися цінна ідея.

— Баю, — звернувся до нього Дін Ї, — не кажи нікому того, що я тобі зараз переповім. Навіть якщо я не повернуся, не варто розповідати це комусь. Нема особливої причини цього робити, я просто не хочу, аби люди сміялися.

— Професоре Дін, чому тоді не зачекати, коли ви повернетеся?

Він не намагався підбадьорити Дін Ї, а справді вважав, що нема сенсу поспішати. Бай Айси, як і всі довкола, був упевнений у перемозі людства над трисоляріанським флотом, тому не вважав подорож Дін Ї аж надто небезпечною.

— Спочатку дай відповідь на одне запитання, — продовжив Дін Ї, вказавши на пустелю, залиту призахідним сонцем, ніби не чув сказаного у відповідь. — Якщо не брати до уваги квантового принципу невизначеності та припустити, що все детерміновано, то, знаючи початкові умови, можна визначити стан будь-чого у певний час у майбутньому. Припустимо, якийсь інопланетний учений кілька мільярдів років тому отримав усі вихідні дані про Землю. То чи зможе він передбачити існування цієї пустелі сьогодні за допомогою розрахунків?

Бай Айси на хвилину замислився.

— Звісно, ні. Оскільки поява цієї пустелі зумовлена не перебігом природного розвитку Землі. Опустелювання спричинене людською цивілізацією, а поведінку розумної форми життя важко передбачити, застосовуючи лише закони фізики.

— Дуже добре. То чому тоді ми та наші колеги хочемо пояснити сьогоднішній стан Усесвіту й передбачити його майбутнє шляхом умовиводів, базуючись тільки на законах фізики?

Слова Дін Ї здивували Бай Айси, він ніколи раніше не висловлював подібних думок.

— Я відчуваю, що це вже не описується суто фізичними законами, — вів далі Бай Айси. — Метою фізики є відкриття основних законів Усесвіту. Але, наприклад, техногенне опустелювання Землі неможливо вирахувати на основі лише фізичних законів, проте воно відбувається згідно з ними. Закони Всесвіту вічні.

— Хе-хе-хе-хе-хе-хе… — Дін Ї раптом зловісно розсміявся. Вже пізніше Бай Айси збагнув, що це був найзловісніший сміх, який він чув за життя, такий собі натяк на мазохістське задоволення, хвилювання від того, що все летить у прірву, намагання за сміхом приховати страх, який бере гору. — Твоя остання думка! Я часто втішав себе подібним чином: що на цьому бенкеті життя лишається принаймні один стіл із неторканими стравами… Раз у раз я твердив собі це і, швидше за все, повторюватиму перед смертю.

Бай Айси відчував, що Дін Ї ніби марить, його розум перебував далеко звідси. Він не знав, що відповісти.

— На початку кризи, коли софони почали перешкоджати дослідженням із використанням прискорювачів, багато людей укоротили собі віку, — вів далі Дін Ї. — Тоді я вважав, що вони чинять безрозсудно — для фізиків-теоретиків подібні результати експериментів становлять великий інтерес. Але тепер я розумію, що люди на кшталт Ян Дун розуміли набагато більше за мене. Можливо, вона навіть знала щось, чого ми не відкрили й досі. Хіба тільки софони здатні фальшувати реальність? Хіба неточності та хиби приховуються лише всередині прискорювачів? Чи лишається решта Всесвіту незайманою і незміненою, чекаючи, поки ми її дослідимо? На жаль, вона забрала свої знання у могилу.

— Якби вона тоді більше спілкувалася з вами, то, можливо, не вчинила б самогубства.

— Можливо, я зробив би це разом із нею.

Дін Ї викопав у піску ямку, спостерігаючи, як піщинки скочуються з її краю на дно.

— Якщо я не повернуся, то всі речі з моєї квартири відійдуть тобі. Я пам’ятаю, що тобі до вподоби артефакти з докризових часів.

— Це правда. Особливо мені до душі ваша колекція люльок. Але я впевнений, що не матиму нагоди їх отримати.