Погляд Вінера перемістився з екрана, на який виводилося зображення з телескопа, на ілюмінатор модуля станції. Усе, що він побачив ззовні, — це кілька брил неправильної форми, які оберталися навколо станції на різній відстані від неї. Це були залишки астероїдів, використаних для виплавляння лінз телескопа. Улам­ки повільно крутилися у холодному сонячному сяйві, додатково підкреслюючи спустошеність космічного простору. Лейтенант напрочуд вдало описав відчуття перебування на форпості цивілізації.

— Якщо нам таки вдасться помітити рух фотоїда, то, мабуть, найкращим рішенням буде не повідомляти про це Землю, — завважив Вінер. — Наше попередження не матиме жодних позитивних наслідків. Насправді раптова неочікувана загибель — не найгірша доля. А так ми катуватимемо мільярди людей упродовж 24 годин. Це злочин проти людства.

— Якщо це правда, то ми — двоє найбезталанніших людей у світі, хіба ні?

Цієї миті із Генерального штабу Об’єднаного флоту надійшов наказ перепозиціонувати телескоп для спостереження за Трисолярисом. Цього разу Вінер і Василенко не сперечалися, бо астроном теж мав неабияку цікавість до вивчення зруйнованого світу.

По краях лінз замерехтіли сині вогники іонних рушіїв, і вся група почала переміщуватися у просторі. Тепер можна було побачити місцеперебування найвіддаленіших із лінз, і синє світіння вирвало з небуття загальні обриси гігантського телескопа. Десятикілометрова формація продовжувала повільно обертатися, аж поки не відцентрувалася в напрямку Трисоляриса. Зафіксувавши положення у просторі, всі лінзи почали рухатися вперед-назад уздовж осі для фокусування. Зрештою, більшість вогників згасли, і лише кілька їх, немов світлячки, спорадично вихоплювалися з темряви, щоб остаточно налаштувати фокальну відстань телескопа.

Отримане телескопом необроблене зображення трисоляріанської системи на вигляд було бляклим і нецікавим — легкий білий мазок на тлі космосу, що нагадував тендітну пір’їнку в нічному небі. Але після комп’ютерної обробки й масштабування на екрані з’явилася красива туманність. Від моменту вибуху зірки минуло вже сім років, а отже, зображення демонструвало найближчу до нас систему через три роки після вибуху. Під дією сили тяжіння та моменту імпульсу знищеної зірки туманність поступово еволюціонувала від нововиниклої, з гострими радіальними променями, до нечіткого й розмитого скупчення хмар, яке відцентровою силою закручувалося у витончену спіраль. Біля туманності можна було розгледіти дві інші зорі: одну у формі диска, а іншу, більш віддалену, — лише як плямку світла, яка відрізнялася від решти зірок тільки швидкою зміною розташування.

Дві зірки, яким поталанило пережити катастрофу, реалізували мрію сотень поколінь трисоляріан — вони утворили стабільну систему подвійних зір. Проте жодна форма життя не зможе насолодитися їхнім світінням, оскільки вся система перетворилася на непридатну для існування. Як з’ясувалося, знищення тільки однієї зірки з трьох не лише диктувалося чинником ощадливості за теорією Темного лісу, а й мало на меті зловісніший задум: якщо в зоряній системі залишаються зірки, то вони починають безперервно абсорбувати речовину з туманності. Цей процес спричинює викид величезної кількості потужного випромінювання, перетворюючи трисоляріанську систему на плавильний радіаційний котел — мертву зону для всіх форм життя й цивілізацій. Саме таке інтенсивне випромінювання змушує туманність світитися настільки яскраво й чітко.

— Мені це видовище нагадує море нічних хмар, яке я бачив із вершини Емейшань, — сказав Василенко. — Це така гора в Китаї. Спостереження за Місяцем із маківки цієї гори — надзвичайно захопливе видовище. У ту ніч під моїми ногами коливалися хвилі туману, закриваючи все довкола, крім повні, що заливала сріблом увесь світ. Те, що ми бачимо зараз, дуже нагадує ту срібну зливу.

Вінер, вдивляючись у срібне кладовище, розміщене за 40 трильйонів кілометрів звідси, також не міг втримати емоцій.

— Насправді з наукової точки зору термін «знищення» не точний. Ніщо нікуди не зникає. Загальна кількість матерії лишилася незмінною, як і присутність моменту імпульсу. Вона просто набула нових форм і поєднань, немов хтось перетасував колоду карт. Але життя — як флеш-рояль: раз зміниш послідовність карт, і все змінюється.

Вінер іще раз поглянув на зображення й угледів дещо цікаве.

— Боже ти мій, а це що ще в біса таке?! — вигукнув учений, вказуючи на якусь нечітку пляму на відстані приблизно 30 астрономічних одиниць від центру туманності.

Василенко поглянув у вказану точку, але нічого не помітив. Зрештою, це не було дивно, оскільки він не мав великого досвіду астрономічних спостережень. Але з часом йому все-таки вдалося розрізнити на темному тлі невиразний контур, немов хтось грубо намалював посеред нічного неба мильну бульбашку.

— На вигляд щось величезне. Діаметром… приблизно 10 астрономічних одиниць, правильно? Це скупчення космічного пилу?

— Точно — ні. Пил має абсолютно інший вигляд.

— Ти таке бачив раніше?

— Ніхто нічого подібного раніше не бачив. Це щось прозоре з надзвичайно тонкою облямівкою. У телескопи минулого покоління його не було видно взагалі.

Вінер трохи зменшив масштаб, аби краще розуміти взаємне розташування у просторі подвійних зір і туманності та визначити, чи не є побачене наслідком її обертан­ня. Туманність знову перетворилася на крихітний білий острівець посеред безмежної глибини темного неба. Цієї миті він угледів іще один «мильний міхур» на відстані десь у 6000 астрономічних одиниць від Трисоляриса. «Міхур» виявився значно більшим за попередній і мав діаметр близько 50 астрономічних одиниць — достатньо великий, аби всередині розмістилася Сонячна або трисоляріанська система. Вінер негайно розповів про нове відкриття Василенку.

— О Господи, ти знаєш, де це? — вигукнув той.

Вінер довго вивчав координати, а потім невпевнено запитав:

— Це зона, де другий трисоляріанський флот почав прискорюватися до швидкості світла?

— Абсолютно правильно.

— Ти впевнений?

— На попередньому місці служби я якраз приглядав за цією ділянкою простору. Я знаю її краще за свої п’ять пальців.

Висновок був зрозумілим: корабель, який прискорюється до швидкості світла за допомогою кривизни простору, залишає після себе помітний слід у просторі-часі.

Перший, менший, «міхур» утворився всередині системи Трисоляриса, й цьому могло бути кілька пояснень. Можливо, трисоляріани спочатку не знали, що використання рушійної сили викривленого простору призводить до подібних наслідків, і це стало неочікуваним результатом під час випробувань двигуна чи першого польоту новітнього корабля. Або ж вони володіли цими знаннями, і цей «міхур» був наслідком якоїсь випадковості чи помилки. Але можна бути певним, що вони всіляко намагалися уникнути подібних слідів і, швидше за все, спробували затерти їх, проте безрезультатно. Одинадцять років тому другий трисоляріанський флот летів цілий рік, використовуючи лише звичайні двигуни, і тільки опинившись на відстані 6000 астрономічних одиниць від рідної планети, кораблі активували двигуни криволінійного прискорення. Очевидно, цей маневр мав за мету залишити сліди від прискорення якнайдалі від системи Трисоляриса, однак, як виявилося, вже було запізно.

У той час людство не могло зрозуміти причини такої поведінки трисоляріан. Найбільш логічним поясненням здавалося припущення, що таким чином вони намагалися уникнути негативних наслідків від одночасного прискорення до швидкості світла 415 кораблів. Однак тепер з’ясувалося, що трисоляріани намагалися приховати місце розташування рідної планети. Саме з цих міркувань другий трисоляріанський флот почав сповільнюватися на відстані 6000 астрономічних одиниць від Сонячної системи.

Вінер і Василенко бачили однаковий страх в очах один одного, доходячи аналогічних висновків.

— Ми повинні невідкладно повідомити про це, — сказав Вінер.

— Але мусимо зачекати до запланованого сеансу зв’язку, оскільки спроба комунікації поза графіком буде однозначно розцінюватися як сигнал тривоги.