— Оджі, а чому пан Наґучі наклав на себе руки?

— Ніхто не знає напевно, Ічіро. Я ніколи не був особисто знайомий із паном Наґучі.

— Але він був поганою людиною?

— Ні, він не був поганою людиною. Він просто дуже багато працював в ім’я того, що, на його думку, на той момент було найправильніше. Але розумієш, Ічіро, коли війна закінчилася, все дуже змінилося. Перед цим пісні, які написав пан Наґучі, були дуже популярні, не лише в нашому місті, а й по всій Японії. Вони звучали по радіо й у барах. І такі, як твій дядечко Кенджі, співали їх, коли марширували і коли йшли в бій. А після війни пан Наґучі вирішив, що його пісні були... були помилкою. Він почав думати про всіх тих людей, які загинули, про всіх маленьких хлопчиків, твоїх ровесників, Ічіро, які залишилися без батьків, і, думаючи про це, він вирішив, що, мабуть, його пісні були помилкою. І він подумав, що йому варто вибачитися. Перед усіма, хто ще живий. Перед маленькими хлопчиками, які залишилися без батьків. І перед батьками, які втратили таких маленьких хлопчиків, як ти. Він хотів вибачитися перед усіма цими людьми. Я думаю, тому він і наклав на себе руки. Ічіро, пан Наґучі аж ніяк не був поганою людиною. Він був відважний, бо зміг визнати свої помилки. Він був дуже хороброю й благородною людиною.

Ічіро замислено на мене дивився. Я всміхнувся і запитав:

— У чому річ, Ічіро?

Мій онук, здавалося, от-от збирався щось сказати, але потім знову відвернувся й почав розглядати своє відображення у шибці.

— Твій Оджі не хотів сказати нічого такого, підмітивши, що вони з паном Наґучі мають дещо спільне, — пояснив я. — Він просто хотів пожартувати, от і все. Так і скажи своїй мамі, коли наступного разу мова зайде про пана Наґучі. Бо, судячи з того, що вона сьогодні вранці мені наговорила, вона все зрозуміла неправильно. Що сталося, Ічіро? Ти раптом так притих.

Після обіду ми якийсь час іще походили по магазинах в центрі міста, розглядаючи іграшки і книжки. Потім, у другій половині пообіддя, я пригостив Ічіро ще одним морозивом в одному з тих вишуканих просторих кафе на вулиці Сакурабаші, і опісля ми вирушили до нової квартири Таро і Норіко в Ізумімачі.

Район Ізумімачі, як ви, мабуть, знаєте, тепер неабияк популярний серед молодих пар із найкращих сімей, і там панує атмосфера чистоти і респектабельності. Але більшість цих багатоквартирних новобудов, які так до вподоби молодим подружжям, видалися мені нудними і тісними. До прикладу, помешкання Таро і Норіко — це маленька двокімнатна квартира на третьому поверсі: стелі низькі, стіни тонкі, тож чути сусідів, а вікна виходять на такий самий будинок навпроти. Пробувши в них вдома зовсім недовго, у мене розвинулася клаустрофобія, і я певен, що це не лише тому, що я звик до свого просторого традиційного дому. Щоправда, Норіко страшенно пишається своєю квартирою й невтомно вихваляє її «сучасні» зручності. Мовляв, у такій квартирі легко підтримувати чистоту і вентиляція дуже добре працює; а ще у всьому будинку кухня й ванна спроектовані за західним зразком, який, як запевнила мене донька, значно практичніший, аніж, наприклад, планування нашого дому.

Хоч би яка була та кухня зручна, вона зовсім крихітна, і коли того вечора я зайшов туди, щоб подивитися, як мої доньки готують вечерю, мені просто ніде було стати. Через це і через те, що мої доньки видавалися дуже заклопотаними, я не затримався там надовго, та все ж підмітив:

— Знаєте, Ічіро сьогодні мені сказав, що він хотів би спробувати трішки саке.

Сецуко і Норіко, які стояли пліч-о-пліч, нарізаючи овочі, відразу ж завмерли і підняли на мене погляд.

— Я все обдумав і вирішив, що варто дозволити йому пригубити трохи саке, — провадив далі я. — Але, може, варто розвести його водою.

— Вибач, батьку, — відповіла Сецуко, — але ти хочеш сказати, що Ічіро варто сьогодні налити саке?

— Лише кілька крапель. Зрештою, він уже великий хлопець. Але я б радив розвести саке водою.

Мої доньки переглянулися. Відтак Норіко сказала:

— Батьку, йому лише вісім років.

— Від кількох крапель саке ніякої шкоди йому не буде, надто якщо розвести його водою. Ви, жінки, напевно цього не розумієте, але для хлопців віку Ічіро такі речі дуже важливі. Йдеться про його власну гордість. Він запам’ятає цю подію на все своє життя.

— Батьку, що за нісенітниця, — сказала Норіко. — Ічіро просто стане погано.

— Нісенітниця це чи ні, а я добре все обдумав. Ви, жінки, іноді просто не можете зрозуміти, що для хлопця означає його гордість, — я показав пальцем на пляшку саке, яка стояла на полиці над їхніми головами. — Вистачить і кількох крапель.

Я вже був намірився виходити, аж раптом почув, як Норіко каже сестрі:

— Сецуко, про це не може бути й мови. Не знаю, що батько собі думає.

— Та що ви так розхвилювалися? — запитав я, обернувшись в одвірку. Десь позаду, з вітальні, долинав сміх Таро й Ічіро. Я стишив голос і продовжив: — Хай там як, а я йому пообіцяв, і тепер він цього чекає. Ви, жінки, іноді просто не розумієте, що таке власна гордість.

Я вже зібрався піти, але знову почув доньчин голос, і цього разу говорила Сецуко:

— Дуже люб’язно з батькового боку проявити таку уважність до почуттів Ічіро. Та мені здається, що краще зачекати, поки Ічіро ще трохи виросте.

Я хихотнув.

— Знаєш, я пам’ятаю, як твоя мати точнісінько так само протестувала, коли я вирішив дати Кенджі спробувати саке в такому самому віці. І це йому аж ніяк не зашкодило.

Я відразу пошкодував, що згадав ім’я Кенджі у такій буденній суперечці. Справді, здається, я так роздратував себе своїми ж словами, що не дуже вслухався в наступну репліку Сецуко. А вона, як я пригадую, сказала щось на кшталт:

— Поза всяким сумнівом, батько напрочуд ретельно й уважно підійшов до виховання мого брата. Попри це, зважаючи на минулі події, можна припустити, що принаймні щодо одного чи двох питань мати таки мала слушність.

Правду кажучи, цілком можливо, що відповідь її була не така вже й прикра. Ба більше, можливо, я тоді геть неправильно витлумачив її слова, бо достеменно пригадую, що Норіко взагалі ніяк не відреагувала на репліку сестри і втомлено взялася знову нарізати овочі. Окрім того, не думаю, що Сецуко здатна настільки безпричинно вести розмову таким тоном. Але водночас, згадуючи всі ті неприємні натяки Сецуко в парку Кавабе зранку того дня, мабуть, мені все ж доведеться визнати, що вона і справді щось таке сказала. Хай там як, а я добре пам’ятаю останні слова Сецуко:

— Крім цього, боюся, Суічі буде проти, щоб Ічіро скуштував саке так рано. Але дуже люб’язно, що батько виявляє таку уважність до почуттів Ічіро.

Позаяк я розумів, що Ічіро може випадково почути нашу розмову, і не хотів потьмарити такий рідкісний родинний вечір, то вирішив не доводити нашу суперечку до кінця і вийшов із кухні. Пригадую, що потім ми з Таро й Ічіро просиділи у вітальні, приємно бесідуючи і чекаючи на вечерю.

Приблизно через годину ми нарешті посідали до столу. Ічіро відразу ж потягнувся до пляшки саке, що стояла на столі, постукав по ній пальцем і втаємничено зиркнув на мене. Я всміхнувся у відповідь, але нічого не сказав.

Жінки приготували чудову вечерю, й уже незабаром за столом точилася невимушена розмова. В якийсь момент Таро дуже нас усіх розсмішив історією про свого колегу, який завдяки сукупності невезіння і власної комічної дурості заслужив репутацію людини, яка ніколи нічого не встигає закінчити вчасно. Розповідаючи цю історію, Таро раптом сказав:

— Справді, справи йшли так кепсько, що наші керівники почали називати його Черепахою. Під час однієї з недавніх нарад пан Хаясака на хвильку забувся й сказав уголос: «Вислухаймо звіт Черепахи, а потім зробимо перерву на обід».

— Та невже? — здивовано вигукнув я. — Оце дивина. У мене колись теж був колега з таким же прізвиськом. І він дістав його з тих самих причин.

Але Таро наче не дуже і вразив цей збіг обставин. Він увічливо кивнув і сказав: