— То коли підемо на фільм?

— Гм-м. Краще запитай у мами. Хтозна, може, він занадто страшний для малих дітей.

Я й не думав, що цей коментар може спричинити таку бурю емоцій, але він мого внука просто приголомшив. Ічіро перекотився назад у сидячу позу і, втупившись у мене поглядом, закричав:

— Та як ти смієш? Що ти хочеш цим сказати?

— Ічіро! — розгублено вигукнула Сецуко. Але Ічіро і далі дивився на мене спопеляючим поглядом, тож його матері довелося встати з подушки і підійти до нас. — Ічіро! — прошепотіла вона і затермосила його за руку. — Не дивися так на дідуся.

Замість відповіді Ічіро знову впав на спину й узявся метеляти ногами в повітрі. Його мати знову нервово до мене всміхнулася.

— Що за манери, — сказала вона і, не знаючи що ще додати, знову всміхнулася.

— Ічіро-сан, — підводячись, звернулася до хлопця Норіко, — чому б тобі не допомогти мені поприбирати зі столу після сніданку?

— Це жіноча робота, — відповів Ічіро, не перестаючи хвицати ногами.

— То Ічіро мені не допоможе? Оце вже проблемка. Цей стіл такий важезний, мені забракне сили відсунути його самотужки. Кого ж би мені попросити про допомогу?

Почувши це, Ічіро притьмом скочив на ноги і, не дивлячись на нас, хутко покрокував углиб будинку. Норіко засміялася й пішла слідом за ним.

Сецуко провела їх поглядом, відтак підняла чайничок і взялася наливати мені чай.

— Я й не уявляла, що все зайшло так далеко, — стишено мовила вона. — Я маю на увазі домовини про шлюб Норіко.

— Нічого нікуди не зайшло, — сказав я, похитуючи головою. — Ба більше, ще ні про що не домовлено. Ми лише почали перемовини.

— Вибач, батьку, просто з того, що Норіко допіру сказала, я зрозуміла, що все більш-менш... — вона замовкла, а потім знову заговорила. — Вибач, — але вона вимовила це так, що в повітрі зависло запитання.

— Боюся, Норіко вже не вперше так про це говорить, — сказав я. — Правду кажучи, вона почала дивно поводитися, ще коли ці домовини щойно почалися. Минулого тижня до нас завітав пан Морі — пам’ятаєш його?

— Авжеж. Як у нього справи?

— Усе добре. Він просто проходив повз нас і вирішив перевідати. Річ у тім, що Норіко почала говорити про шлюбні перемовини у його присутності. Вона говорила про них так, як оце щойно, наче все вже домовлено. Мені хотілося крізь землю провалитися. Коли пан Морі уже йшов, він навіть привітав мене і поцікавився, ким працює наречений.

— Справді, — замислено мовила Сецуко, — тобі, мабуть, було дуже ніяково.

— Так, але винен у цьому аж ніяк не пан Морі. Ти сама щойно її чула. А що тоді має думати стороння людина?

Моя донька нічого на це не відповіла, і ми кілька хвилин просиділи мовчки. Один раз я глянув на неї — Сецуко сиділа, втупившись поглядом у сад, і тримала горнятко чаю обома руками так, наче геть про нього забула. І я знову спіймав себе на тому, що — може, через те, що на неї якось по-особливому падало світло абощо — вже вкотре за час доньчиного візиту роздумую про її зовнішність. Адже, поза всякими сумнівами, Сецуко з роками ставала дедалі вродливіша. За її юності ми з матір’ю хвилювалися, що з таким простакуватим обличчям Сецуко не вдасться вдало видати заміж. Навіть дитиною вона мала доволі чоловічі риси обличчя, і з настанням юності вони ставали чимраз вираженіші; аж так, що, коли мої доньки сварилися, Норіко завжди могла взяти гору над старшою сестрою, варто їй було крикнути: «Ти хлопець! Хлопець!» Хтозна, як таке впливає на формування характеру. Звісно, це аж ніяк не збіг, що Норіко виросла така наполеглива, а Сецуко — така сором’язлива і схильна до самітництва. Втім, тепер, на порозі тридцятиліття, в зовнішності Сецуко з’явилася нова, не малопомітна приваба. Пригадую, як її мати це передбачала, часто повторюючи: «Наша Сецуко розквітне влітку». Тоді мені видавалося, що дружина цими словами просто себе заспокоює, одначе кілька разів під час візиту Сецуко минулого місяця я вражено ловив себе на тому, що вона мала рацію.

Сецуко вийшла зі своєї задумливості і, знову зиркнувши вглиб будинку, сказала:

— Мені здається, що торішні події дуже засмутили Норіко. Мабуть, значно більше, ніж ми собі могли уявити.

Я зітхнув і кивнув.

— Можливо, тоді я не приділив їй достатньо уваги.

— Я впевнена, що батько зробив усе, що було в його силах. Утім, звісно, такі події — це жахливий удар для жінки.

— Мушу визнати, я вважав, що твоя сестра трохи грала комедію, як вона часом уміє. Вона наполягала, що це шлюб по любові, отож коли домовини закінчилися нічим, їй довелося поводитися відповідно. Хоча, можливо, не завжди її тодішня поведінка була вдаваною.

— Тоді ми над нею посміювалися, — додала Сецуко, — але, можливо, це і справді була любов.

Ми знову замовкли. Зсередини будинку долинав голос Ічіро, який постійно щось надривно повторював.

— Перепрошую за свою цікавість, — якось дивно мовила Сецуко, — але чи ми дістали якесь пояснення, чому ті минулорічні домовини закінчилися нічим? Усе сталося так несподівано.

— Гадки не маю. Тепер це вже не має значення, правда?

— Авжеж, не має, вибач, — Сецуко на мить знову про щось замислилась, а відтак сказала: — Річ у тому, що Суічі час від часу наполегливо розпитує мене про те, що ж усе-таки сталося торік і чому сім’я Міяке так несподівано вирішила припинити перемовини, — вона хихотнула, майже сама до себе. — Таке враження, що він твердо переконаний, наче я знаю якийсь секрет, і що ми його від нього приховуємо. Мені доводиться постійно його запевняти, що я не маю найменшої гадки, що ж тоді сталося.

— Можеш не сумніватися, — прохолодно мовив я, — для мене це теж таємниця. Якби я знав, то не приховував би цієї інформації від тебе і Суічі.

— Звісно. Вибач, батьку, я не хотіла ні на що натякати... — вона знову ніяково замовкла.

Можливо, того ранку я був дещо різкий з донькою, але ж Сецуко вже далеко не вперше влаштовувала мені такий допит щодо торішніх подій і відмови сім’ї Міяке. Не розумію, чому вона вважає, наче я щось від неї приховую? Якщо в сім’ї Міяке і була якась особлива причина, щоб отак нам відмовити, то цілком логічно, що вони не планували мені звірятися.

Щодо мого власного припущення, то гадаю, що в цій ситуації не було нічого аж надто надзвичайного. Звісно, їхня відмова останньої миті була дуже неочікувана, але це ж не означає, що її спричинило дещо особливе. Щось мені підказує, причина полягала всього лиш у статусі. Як мені вдалося розгледіти, сім’я Міяке належить до тих гордих і чесних людей, яким було б ніяково від самої думки, що їхній син хоче одружитися з дівчиною з вищим соціальним статусом. Ба більше, ще кілька років тому, вони, либонь, відмовилися б іще швидше, але позаяк пара постійно повторювала, що це «шлюб по любові», і вони ще й наслухалися про всі ці сучасні віяння, то й не дивно, що сім’я Міяке збилася з пантелику і не знала, як їм правильно повестися. Поза всяким сумнівом, цим і пояснюється ситуація, і в ній немає нічого складного.

Цілком імовірно, що їх збентежило моє очевидне схвалення цього шлюбу. Річ у тім, що я не задумувався над статусом, бо мені невластиво перейматися такими речами. Правду кажучи, я ніколи, на жодному етапі свого життя, не усвідомлював власного соціального статусу і навіть тепер щоразу заново дивуюся, коли якась подія або чиїсь слова нагадують мені про те, що до мене ставляться з неабиякою повагою. Приміром, зовсім недавно я збув вечір у нашому старому кварталі насолод, випиваючи в забігайлівці пані Кавакамі, де — як це тепер стається чимраз частіше — ми з Шінтаро були єдині відвідувачі. Як і завше, вмостилися з ним на високих барних стільцях біля шинквасу, перемовляючись із пані Кавакамі, і, позаяк за ті кілька годин інші відвідувачі так і не з’явилися, наша бесіда переросла в довірливу розмову. Якоїсь миті, коли пані Кавакамі, розповідаючи про котрогось зі своїх родичів, поскаржилася, що цей молодик уже довго не може знайти собі пристойну роботу, Шінтаро раптом вигукнув:

— Обасан[2], вам треба було відправити його до нашого сенсея! Варто йому замовити за цього хлопчину добре слово в потрібному місці, і ви не встигнете й оком кліпнути, як ваш родич знайде собі хорошу роботу.