Я не вдаватиму, що деякі епізоди того вечора минули для мене безболісно; як і не стверджуватиму, що так само легко утнув би аналогічну заяву про помилки минулого, якби обставини не змусили мене до такої розважливості. І тепер, мушу визнати, мені вже важко зрозуміти, як може людина, що себе поважає, прагнути уникати відповідальності за свої минулі вчинки; може, це і не завжди легко, але ж визнавши помилки, що їх вчинила протягом життя, людина почуває певне задоволення й усвідомлює власну гідність. Хай там як, але нічого соромитися помилок, що були вчинені з найкращими намірами. Набагато більш соромно не могти чи не хотіти визнати цих помилок.

Візьмімо, до прикладу, Шінтаро — який, припускаю, таки зумів отримати посаду, що так її домагався. На мою думку, Шінтаро нині був би значно щасливішою людиною, якби йому вистачило сміливості і чесності визнати те, що він робив у минулому. Цілком імовірно, той холодний прийом, який він від мене отримав того пообіддя невдовзі після Нового року, все ж переконав його дещо по-іншому повестися з комісією під час розгляду питання про афіші, які він малював під час китайської кризи. Але здогадуюся, що Шінтаро, прагнучи будь-що досягнути своєї цілі, таки не відмовився від своїх лицемірних поглядів. Ба більше, тепер мені видається, що характеру Шінтаро завжди була притаманна певна хитрість і потаємність, просто в минулому я цього не помічав.

— Знаєте, Обасан, — сказав я пані Кавакамі не так давно, сидячи якось увечері в її забігайлівці, — підозрюю, що Шінтаро ніколи не був такий наївний, яким хотів видаватися. Такою поведінкою він просто прагнув вибороти собі виграшне становище і вчинити так, щоб усе вийшло по-його. Такі люди, як Шінтаро, коли не хочуть щось робити, вдають повну безпорадність, і їм тоді все прощають.

— Що ви, сенсею, — пані Кавакамі кинула на мене осудливий погляд; певно що їй не хотілося думати погане про чоловіка, який стільки років був одним із її найкращих клієнтів.

— Наприклад, Обасан, — провадив далі я, — задумайтесь, як хитро він зумів уникнути бойових дій. У той час, як інші втрачали на війні все, Шінтаро просто продовжував працювати у своїй маленькій майстерні, так наче нічого і не сталося.

— Але ж, сенсею, в Шінтаро-сана хвора нога...

— Хвора нога чи не хвора, а тоді в армію брали всіх. Звісно, врешті-решт вони його таки знайшли, але до кінця війни тоді залишалися лічені дні. Знаєте, Обасан, якось Шінтаро сказав мені, що через війну втратив два робочих тижні. Ось що коштувала війна Шінтаро. Повірте, Обасан, за дитинністю нашого давнього друга ще ой скільки всього криється.

— Хай там як, — втомлено мовила пані Кавакамі, — а скидається на те, що він сюди все одно вже більше не повернеться.

— Так, Обасан. Мабуть, цього клієнта ви втратили назавжди.

Пані Кавакамі, тримаючи в руці запалену цигарку, сперлася на край шинквасу й окинула поглядом свій крихітний бар. Як зазвичай, крім нас там не було ні душі. Підвечірнє сонце пробивалося всередину крізь москітні сітки на вікнах, і від цього приміщення здавалося запиленішим і старішим, аніж пізно ввечері, коли все поринає в темряву і бар освітлюється лише лампами пані Кавакамі. Надворі досі кипіла робота. Упродовж цілої минулої години звідкілясь лунав стукіт, а від реву вантажівок і грюкоту свердл аж стіни трусилися. Прослідкувавши за поглядом пані Кавакамі того літнього вечора, я раптом усвідомив, наскільки крихітним і недоречним буде видаватися її маленький бар посеред величезних бетонних будівель, які міська корпорація вже починала зводити навколо цього приміщення. І я сказав пані Кавакамі:

— Знаєте, Обасан, вам варто серйозно обміркувати пропозицію продати цей заклад і, можливо, переїхати деінде. Це чудова нагода.

— Але я вже тут так давно, — сказав вона і махнула рукою, відганяючи цигарковий дим.

— Але, Обасан, ви можете відкрити новий чудовий заклад. У районі Кітабаші чи навіть у Хончо. Не сумнівайтеся, я неодмінно заходитиму до вас щоразу, як буду в тих краях.

На якийсь час пані Кавакамі затихла, наче прислухаючись до звуків будівництва назовні. Відтак вона широко всміхнулася й сказала:

— Колись це був такий чудовий квартал. Пам’ятаєте, сенсею?

Я всміхнувся їй у відповідь, але нічого не відповів. Звісно, колись це був хороший квартал. Ми чудово збували час, а настрій, який витав тут, посеред наших жартів і суперечок, завжди був украй щирий. Утім, можливо, той самий настрій не завжди був нам на користь. Як і безліч всього іншого, можливо, це і на краще, що той маленький світ канув у вічність і вже не повернеться. Мені захотілося сказати про це пані Кавакамі, та я передумав, вирішивши, що це буде нетактовно. Бо ж очевидно, що старий квартал дуже дорогий її серцю — вона вклала в нього майже все своє життя й енергію, — і тому цілком можна зрозуміти її небажання змиритися з думкою, що він зник назавжди.

Я досі чітко пригадую своє перше знайомство з доктором Сайто і тому не маю сумнівів, що мої спогади про цей день справді правдиві. Це сталося аж шістнадцять років тому, наступного дня після того, як я переїхав у свою нову оселю. Пам’ятаю, тоді стояв погожий літній день, я був на подвір’ї — чи то поправляв паркан, чи ремонтував ворота, — і водночас знай вітався з новими сусідами, які проходили мимо. І раптом, якийсь час простоявши спиною до стежки, відчув, що хтось стоїть позаду мене, нібито спостерігаючи за моєю роботою. Озирнувшись, побачив чоловіка приблизно мого віку, який зацікавлено розглядав нову табличку з моїм іменем на воротньому стовпі.

— То ви і є містер Оно, — сказав він. — Що ж, для нас це честь. Справжня честь, що в нашому районі оселився хтось такий авторитетний, як ви. Розумієте, я й сам почасти належу до мистецького світу. Мене звуть Сайто, я викладаю в Імператорському університеті.

— Доктор Сайто? Це для мене неймовірна честь. Я так багато про вас чув, сер.

Ми ще декілька хвилин поговорили, стоячи біля воріт, і я впевнений, що чітко пам’ятаю, як доктор Сайто ще кілька разів схвально прокоментував мою роботу і кар’єру. І, перш ніж доктор пішов собі далі схилом пагорба, пам’ятаю, він неодноразово повторив щось на кшталт: «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника, як ви, пане Оно».

Відтоді ми з доктором Сайто завжди поштиво віталися, зустрівшись на вулиці. Щоправда, після тієї першої зустрічі — і до недавніх подій, які дозволили нам більше зблизитися, — майже ніколи не зупинялися для довшої розмови. Але мої спогади про те перше знайомство, і про те, як доктор Сайто впізнав моє прізвище на воротньому стовпі, достатньо чіткі, щоб я міг упевнено стверджувати, що моя старша донька, Сецуко, глибоко помилялася принаймні щодо деяких речей, на які вона натякала минулого місяця. Зокрема, навряд чи можливо, що доктор Сайто і гадки не мав, хто я такий, аж поки торішні шлюбні домовини змусили його дізнатися про мене більше.

Оскільки цього року Сецуко приїжджала до нас ненадовго, й оскільки вона зупинилася в Норіко й Таро в їхньому новому домі в кварталі Ізумімачі, моя прогулянка з донькою парком Кавабе того ранку була єдиною нагодою як слід з нею поговорити. Тож анітрохи не дивно, що опісля я неодноразово прокручував ту розмову в голові, і цілком закономірно, що деякі її коментарі того дня викликають у мене дедалі більше і більше роздратування.

Але тоді я не надто замислювався над словами Сецуко, бо мав хороший настрій, я радів нагоді знову побачитися з донькою й насолоджувався прогулянкою парком Кавабе, де я вже давненько не бував. Це сталося трохи більше місяця тому, коли, як ви пам’ятаєте, дні ще стояли сонячні, хоча листя вже почало опадати. Ми з Сецуко йшли широкою центральною алеєю, обсадженою обабіч деревами, й оскільки до зустрічі з Норіко й Ічіро біля статуї імператора Тайшьо було ще довго, ми йшли неквапом, часто зупиняючись, щоб помилуватися осінніми пейзажами.

Можливо, ви погодитеся, що парк Кавабе — найкращий з міських парків; після довгих блукань вузькими людними вуличками району Кавабе особливо приємно опинитися на одній з просторих довгих алей під гілляччям дерев. Але якщо ви в цьому місті віднедавна і не знаєте історії парку Кавабе, мені, мабуть, варто пояснити, чому це місце завжди викликало в мене такий інтерес.