Гуляючи алеями парку, ви неодмінно звернете увагу, що то тут, то там по всій його території можна натрапити на поодинокі, завбільшки як шкільне подвір’я, порослі травою ділянки, які видніються з-за дерев. Складається враження, що ті, що планували парк, збилися з пантелику і на півдорозі перестали дотримуватися узгодженої схеми. Насправді, все майже так і було. Багато років тому в Акіри Суґімури — художника, що його будинок мені вдалося придбати невдовзі після його смерті, — був напрочуд амбітний план щодо парку Кавабе. Я розумію, що тепер ім’я Акіри Суґімури згадується нечасто, але дозвольте наголосити, що не так давно він беззаперечно вважався одним із найвпливовіших людей нашого міста. Подейкували, що на одному з етапів життя він був власником чотирьох маєтків, і просто неможливо було пройтися містом, рано чи пізно не наткнувшись на якусь компанію, яка або належала Суґімурі, або була тісно з ним пов’язана. Потім, приблизно 1920 чи 1921 року, коли його кар’єра сягнула неймовірних висот, Суґімура вирішив ризикнути більшістю свого багатства і капіталу, щоб підтримати проект, який би дозволив йому назавжди залишитися в пам’яті цього міста і його жителів. Він запланував перетворити парк Кавабе — який тоді був геть безликий і занедбаний — на епіцентр культурного життя міста. Він хотів не лише розширити сам парк, щоб було більше простору для відпочинку містян, але й побудувати просто в парку декілька розкішних культурних центрів, зокрема, музей природничих наук, новий театр кабукі для школи Такагаші, яка незадовго до того втратила своє приміщення на вулиці Шірагама через пожежу, новий концертний зал у європейському стилі, а також, хоч це і було дещо ексцентрично, кладовище для міських котів і собак. Я вже й не пригадаю, що ще він запланував, але його план був однозначно грандіозний. Суґімура сподівався не лише змінити образ району Кавабе, а й змістити весь культурний баланс міста, вдихнувши нове життя в північний берег річки. Як я вже казав, інакше, як спробою залишити свій слід на образі міста, це не назвеш.
Схоже на те, що роботи в парку йшли повним ходом, коли Суґімура зіткнувся з серйозними фінансовими труднощами. Я не дуже добре знаю деталі цієї справи, та в результаті «культурні центри» Суґімури так ніколи і не були збудовані. А сам художник втратив багато грошей і назавжди позбувся свого колишнього авторитету в місті. Після війни парк Кавабе перейшов під безпосередній контроль міської влади, яка і проклала в ньому обсаджені деревами алеї. А від грандіозних планів Суґімури залишилися лише порослі травою незасаджені ділянки, де мали б височіти його музеї і театри.
Можливо, я вже згадував, що мої стосунки з сім’єю Суґімура після його смерті — коли я купував останній із його будинків — не зовсім налаштували мене на доброзичливе ставлення до пам’яті цього чоловіка. Попри це, варто мені нині опинитися в парку Кавабе, як я починаю думати про Суґімуру і його плани, і, мушу визнати, починаю захоплюватися цим чоловіком. Бо ж справді людина, яка прагне піднятися над посередністю й виділитися посеред пересічності заслуговує захвату, навіть якщо в результаті вона зазнає невдачі і втрачає цілі статки через свої амбіції. Ба більше, мені видається, що Суґімура не помер нещасною людиною. Бо та поразка, якої він зазнав, аж ніяк не схожа на безславні поразки звичайних людей, і така людина, як Суґімура, не могла цього не розуміти. Якщо тобі не вдалося зробити те, на що іншим забракло б і сміливості, і сили волі, щоб навіть спробувати, то усвідомлення цього може бути відрадою — навіть джерелом глибокого задоволення, — коли оглядаєшся назад на прожите життя.
Але я не планував так захопитися історією про Суґімуру. Як уже сказав, того дня я насолоджувався прогулянкою парком Кавабе і товариством Сецуко, незважаючи на деякі її коментарі — значення яких я зміг цілком збагнути лише пізніше, коли прокручував нашу розмову в голові. Хай там як, нам усе одно довелося перервати нашу розмову, бо наближався час зустрічі з Норіко й Ічіро і попереду вже завиднілася статуя імператора Тайшьо, біля якої ми домовилися зустрітися. Я саме кинув поглядом на лавки, розташовані навколо статуї, аж почув, як хтось вигукує:
— А ось і Оджі!
Ічіро біг мені назустріч, розкинувши руки, наче очікував обіймів. Але добігши, Ічіро вирішив стриматися і з урочистим виглядом простягнув мені руку для рукостискання.
— Доброго дня, — дуже діловито привітався він.
— Що ж, Ічіро, ти справді стаєш справжнім чоловіком. Скільки тобі вже років?
— Мені вісім років. Прошу, Оджі, ходи сюди. Мені треба з тобою дещо обговорити.
Його мати і я пішли слідом за ним до лавки, на якій сиділа, чекаючи, Норіко. Моя молодша донька була вбрана в яскраву сукню, якої я ніколи досі не бачив.
— Норіко, ти сьогодні така радісна, — сказав я їй. — Складається враження, що варто доньці покинути батьківський дім, як її відразу стає важко впізнати.
— Якщо жінка вийшла заміж, то це не означає, що їй тепер треба одягатися безлико, — відрізала Норіко, хоча було видно, що їй приємно чути комплімент.
Як я пригадую, ми всі трохи посиділи, розмовляючи, біля статуї імператора Тайшьо. Ми власне і зустрілися в парку, бо мої доньки хотіли піти разом по магазинах підібрати тканину, і я погодився сходити з Ічіро пообідати в універмаг, а по обіді поводити його центром міста. Ічіро кортіло якнайшвидше піти, і, поки ми сиділи, він без кінця смикав мене за руку і казав:
— Оджі, хай жінки собі розмовляють, а на нас чекають справи.
Ми з онуком прийшли в універмаг дещо по обіді, і тому поверх, на якому розташовувалися ресторани, був досить безлюдний. Ічіро неспішно обирав між стравами, виставленими на вітринах, а потім обернувся до мене і сказав:
— Оджі, вгадай, яка моя улюблена страва.
— Гм-м. Навіть не знаю, Ічіро. Оладки? Морозиво?
— Шпинат! Від шпинату я стаю сильний! — він випнув уперед груди і напружив біцепси.
— Ясно. Здається, в меню «Джуніор-ланч» є шпинат.
— «Джуніор-ланч» — це для малих дітей.
— Може, й так, але це смачно. Оджі, може, й собі його замовить.
— Добре. Я тоді теж буду «Джуніор-ланч». Щоб скласти Оджі компанію. Але скажи їм, хай покладуть мені багато шпинату.
— Добре, Ічіро.
— Оджі, ти повинен якнайчастіше їсти шпинат. Він дає силу.
Ічіро обрав для нас столик біля ряду широких вікон і, чекаючи поки приготується обід, знай притискався обличчям до скла і розглядав багатолюдну головну вулицю міста, яка простягалася чотирма поверхами нижче. Востаннє я бачив Ічіро під час минулорічного візиту Сецуко — він не зміг бути на весіллі Норіко, бо підхопив тоді якийсь вірус, — і вражено помітив, наскільки він виріс відтоді. Він не лише став значно вищим, а й поводився по-іншому: значно спокійніше, без дитячих вибриків. Особливо змінився його погляд, став вельми серйозний.
Насправді, дивлячись того дня на Ічіро, який притиснувся до скла, щоб спостерігати за вулицею внизу, я помітив, який він став схожий на свого батька. У ньому проглядалися й риси Сецуко, але здебільшого лише в манерах і міміці. І, звичайно ж, мене вкотре вразило, наскільки Ічіро був схожий на мого сина, Кенджі, коли той був у його віці. Мушу визнати, я завжди почуваю дивне задоволення, коли бачу в дітях риси, успадковані від інших членів родини, і сподіваюся, що мій онук назавжди збереже свою схожість із Кенджі.
Так, ми можемо щось перебрати від інших людей не лише в дитячому віці; якщо в юності дуже захоплюватися своїм учителем чи наставником, то це неодмінно залишить свій відбиток, і навіть багато років по тому, коли відбудеться переоцінка чи навіть заперечення того, чого навчала ця людина, деякі особливості, неначе тінь колишнього впливу, все одно залишаться на все життя. Скажімо, деякі мої манери — як я тримаю руку, коли щось пояснюю, чи інтонація, якою я виражаю іронію чи нетерплячку, або ж навіть цілі фрази, які я часто використовую і які інші сприймають як мої власні, — всі ці риси, і я це чудово усвідомлюю, я насамперед перейняв від Морі-сана, свого колишнього вчителя. І, можливо, я не надмірно леститиму собі, якщо насмілюсь припустити, що безліч моїх учнів, своєю чергою, теж дещо успадкували від мене. Ба більше, сподіваюся, що попри будь-яку переоцінку, яку вони могли з часом зробити щодо років, збутих під моїм наставництвом, більшість із них усе ж залишиться вдячною за здобуті знання. Щодо мене самого, то хай би які очевидні недоліки мав мій колишній учитель, Сейджі Моріяма, або ж «Морі-сан», як ми завжди його називали, і хоч би чим закінчилися наші стосунки, я завжди визнаватиму, що ті сім років, які я прожив у його родинній віллі в горбистій місцевості префектури Вакаба, були одними з найважливіших для моєї кар’єри.
