Будинку теж не вдалося пережити війну неушкодженим. Акіра Сугімура добудував колись до нього ліве крило — три просторі кімнати, приєднані до основної частини будівлі довгим коридором, що пролягав по один бік саду. Цей коридор був такий довжелезний, аж подейкували, буцімто Суґімура побудував його — як і все ліве крило — для своїх батьків, від яких хотів перебувати щонайдалі. Хай там як, а коридор цей становив найбільшу принаду будинку; в післяобідній час він по всій довжині ставав поцяткований грою світла і тіні від листя, і від цього складалося враження, що йдеш садовим тунелем. Найбільше від бомбардування постраждала саме ця частина, і коли ми оглядали її зі саду, пані Суґімура ледве стримувала сльози. До того часу весь мій гнів на цю літню жінку вже вщух, і я запевнив її, що за першої ж нагоди все полагоджу і будинок знову матиме точнісінько такий вигляд, як за часів її батька.

Коли я їй це обіцяв, то й гадки не мав, що матеріалів і надалі бракуватиме. Ще довго після капітуляції доводилося тижнями чекати, поки привезуть якусь дошку чи цвяхи. І коли мені за таких обставин все-таки вдавалося щось зробити, то я працював над основною частиною будинку, якій, звісно ж, не вдалося залишитися неушкодженою — і тому відновлення садового коридору східного крила тривало повільно. Я постарався зробити все, щоб стримати процес руйнування, але відкрити цю частину дому ми зможемо ще нескоро. Та й тепер, коли тут мешкаємо лише ми з Норіко, немає сенсу квапитися розширювати житловий простір.

Нині, якби я повів вас у задню частину будинку і відсунув убік важку завісу, за якою ховаються залишки садового коридору Суґімури, ви б і зараз могли розгледіти його колишню мальовничість. Але, безсумнівно, ви також помітили б і павутиння, і плісняву, яким я не можу дати ради; і величезні діри у стелі, закриті від неба лише шматками брезентини. Іноді, рано-вранці, я відсовую завісу, щоб подивитись, як у тоненьких забарвлених сонячних променях, що пробиваються крізь брезент, витанцьовують хмари пилу, мовби стеля щойно обвалилася.

Окрім коридору і східного крила, найпоруйнованіша була веранда. Члени моєї сім’ї, а надто дві мої доньки, завжди любили збувати там час за розмовами, дивлячись на сад; тому, коли Сецуко — моя заміжня донька — вперше приїхала до нас після капітуляції, я не здивувався, побачивши, як засмутив її стан веранди. До того часу я вже полагодив найгірші пошкодження, але з одного краю веранда досі була викривлена і потріскана в тих місцях, де вибухова хвиля вигнула дошки догори. Дах веранди теж постраждав, і в дощові дні нам доводилося щось підставляти, щоб вода, яка протікала крізь покрівлю, не розливалася по підлозі.

Щоправда, за останній рік мені таки вдалося виконати частину робіт, і коли минулого місяця Сецуко знову приїхала, веранда вже була майже відновлена. Норіко взяла відпустку на час гостювання сестри й, оскільки дні і далі стояли погожі, мої дві доньки збували на веранді чимало часу, як за давніх добрих часів. Почасти я приєднувався до їхнього товариства, й іноді здавалося, що все як і роками раніше, коли ми всією сім’єю сідали на веранді в сонячні дні і неспішно бесідували про все на світі. Якось минулого місяця — здається, першого ж ранку після приїзду Сецуко — ми сиділи всі разом на веранді після сніданку, і Норіко сказала:

— Сецуко, як добре, що ти нарешті приїхала. Я зможу хоч трохи перекласти догляд за батьком на твої плечі.

— Норіко, перестань... — Її старша сестра ніяково засовалася на подушці.

— Тепер, коли батько вийшов на пенсію, він іще й як потребує догляду, — провадила далі Норіко з підступною посмішкою. — Треба постійно його чимось розважати, бо він починає хандрити.

— Перестань... — Сецуко нервово посміхнулася й, зітхнувши, повернулася обличчям до саду. — Схоже, клен уже повністю відновився. Який же він красивий!

— Батьку, Сецуко, мабуть, і гадки не має, який ти став. Вона пам’ятає тебе лише за тих часів, коли ти, як справжній тиран, тільки те й робив, що віддавав нам усім накази. Тепер ти став значно лагідніший, правда?

Я засміявся, щоби показати Сецуко, що це все жарт, але моя старша донька і надалі мала зніяковілий вигляд. Норіко повернулася до сестри і додала:

— Але йому і справді потрібен догляд, інакше він цілісінький день понуро тинятиметься домом.

— Вона верзе казна-що, як і завжди, — втрутився я. — Якби я й справді цілими днями хандрив, то як би примудрився це все полагодити?

— А й справді, — погодилася Сецуко, обертаючи до мене усміхнене лице. — Будинок тепер просто чудовий. Батько, мабуть, працював не покладаючи рук.

— Для усіх найважчих робіт батько найняв людей, — відповіла Норіко. — Сецуко, таке враження, наче ти мені не віриш. Батько дуже змінився. Уже не треба його боятися. Він тепер значно лагідніший, майже ручний...

— Норіко, перестань...

— Він навіть час од часу готує їсти. Ти б у таке нізащо не повірила, правда? Але тепер батько готує дедалі краще і краще.

— Норіко, по-моєму, ми вже достатньо це обговорили, — впівголоса мовила Сецуко.

— Хіба не так, батьку? Ти ж і справді досягнув неабияких успіхів.

Я знову всміхнувся і втомлено похитав головою. І саме цієї миті, як я собі пригадую, Норіко повернулася обличчям до саду і, затуливши очі від сонця, сказала:

— Що ж, коли я вийду заміж, то вже не зможу приїжджати сюди і готувати для нього їсти. Мені тоді і без батька клопотів вистачатиме.

Після цих слів Норіко її старша сестра, яка досі сором’язливо дивилася вбік, рвучко кинула на мене запитальний погляд. І відразу ж знову відвела очі, щоб з почуття обов’язку всміхнутися Норіко у відповідь. Одначе в поведінці Сецуко з’явилося нове, глибинніше сум’яття, й вона, як на мене, навіть зраділа, коли її син стрімголов промчав повз нас верандою, давши їй підставу змінити тему розмови.

— Ічіро, вгамуйся, будь ласка, — гукнула вона йому вслід.

Безсумнівно, після життя в сучасній батьківській квартирі, Ічіро був у захваті від просторого дому. Та він не поділяв нашої любові сидіти на веранді, і йому значно більше подобалося вихором бігати туди-сюди по всій її довжині, іноді ковзаючись по начищеній підлозі. Неодноразово він замалим не перевертав нашу тацю з чаєм, але материні прохання заспокоїтися поки що не мали результату. Так і цього разу — коли Сецуко запропонувала йому трохи посидіти з нами, він нахмурився й залишився стояти у протилежному кінці веранди.

— Ічіро, ходи до нас, — гукнув я. — Мені вже набридло весь час розмовляти лише з жінками. Ходи, сядеш біля мене, поговоримо про чоловічі справи.

Почувши це, Ічіро відразу ж підійшов. Він поклав свою подушку поруч зі мною і сів, набравши вкрай благородної постави: руки на стегнах, плечі розпрямлені.

— Оджі[1], — серйозно сказав він. — Я маю тебе щось спитати.

— Авжеж, Ічіро, що саме?

— Я хочу розпитати тебе про те чудовисько.

— Яке чудовисько?

— Воно ще доісторичне?

— Доісторичне? Ти вже знаєш такі слова? Оце кмітливий хлопчина!

Цієї миті гідність Ічіро відійшла на задній план. Він не захотів більше тримати поставу, перекотився на спину і заходився хвицати ногами в повітрі.

— Ічіро! — збентежено шепнула йому Сецуко. — Що за поведінка у присутності дідуся? Сядь рівно!

Ічіро ніяк не відреагував і лише опустив ноги, гупнувши ними по підлозі. А відтак схрестив руки на грудях і заплющив очі.

— Оджі, — сонливо мовив він, — це чудовисько — доісторичне?

— Ічіро, про яке чудовисько ти питаєш?

— Прошу, вибач йому, — втрутилася Сецуко, нервово посміхаючись. — Коли ми вчора приїхали, він побачив біля вокзалу рекламу якогось фільму й опісля докучав водієві таксі своїми численними запитаннями. А сама я, на жаль, цієї афіші не побачила.

— Оджі! Це чудовисько доісторичне чи ні? Дай відповідь на моє запитання!

— Ічіро! — мати кинула на нього переляканий погляд.

— Ічіро, я не знаю напевно. Гадаю, щоб це з’ясувати, нам доведеться подивитися сам фільм.