— Пам’ятаю, у школі в нас теж був один учень, якого всі називали Черепахою. Таки справді, як кожна група має свого природженого лідера, так має і свого Черепаху.
На цьому слові Таро знову почав розповідати перервану історію. Ясна річ, тепер, пригадуючи його слова, я розумію, що мій зять таки мав рацію; майже в кожній групі людей одного віку знайдеться своя Черепаха, навіть якщо цю людину так і не називатимуть. Скажімо, серед моїх учнів цю роль виконував Шінтаро. Я не хочу цим применшити його компетентність; але якщо його порівнювати, скажімо, з Куродою, то його таланту наче бракує цілого виміру.
Мабуть, у цілому я таки не надто захоплююся такими-от «Черепахами». Хоч можна і цінувати їх за вперту завзятість і вміння виживати, але водночас їх легко запідозрити в нещирості і здатності до зради. Я вважаю, що, зрештою, їхнє небажання ризикувати в ім’я амбіцій або ж заради тих принципів, яких вони, за їхніми ж словами, дотримуються, може викликати лише зневагу. Такі, як вони, ніколи не стануть жертвами настільки грандіозної катастрофи, якої, скажімо, зазнав Акіра Суґімура через парк Кавабе; але з тих же причин, незважаючи на ту мізерну респектабельність, яку вони можуть іноді заслужити завдяки праці в школі чи деінде, вони ніколи не піднімуться на рівень, вищий за посередній.
Таки правда, за той час, що ми збули його разом на віллі Морі-сана, я й справді заприятелював із Черепахою, та водночас не можу сказати, що ставився до нього з повагою, як до рівного собі. Це було пов’язано з самою природою нашої дружби, яка зміцнилася у ті дні, коли Черепаху на фірмі майстра Такеди всіляко цькували, і під час складних для нього перших місяців на віллі; з часом наша дружба вкорінилася в його твердому переконанні, що він навіки мій боржник, буцімто через якусь «підтримку», яку я йому надав. Довго після того, як він навчився малювати, не викликаючи ворожого ставлення інших учнів на віллі, і довго після того, як до нього почали добре ставитися завдяки його приємному і послужливому характеру, він усе одно знай казав мені щось на кшталт:
— Оно-сан, я вам такий вдячний. Завдяки вам до мене тут так добре ставляться.
У певному сенсі Черепаха таки справді був переді мною в боргу; бо ж очевидно, що без моєї ініціативи він ніколи не наважився б покинути майстра Такеду і стати учнем Морі-сана. Він страшенно опирався такому авантюрному крокові, та коли таки був змушений піти на це, то ніколи не ставив під сумнів правильність цього рішення. Черепаха так глибоко шанував Морі-сана, що впродовж тривалого періоду — щонайменше перших двох років — я не пригадую, щоб він міг вести з нашим учителем нормальну розмову, а натомість заледве видавлював із себе лише ледь чутну відповідь: «Так, сенсею» або «Ні, сенсею».
Упродовж цих років Черепаха малював так само повільно, як і доти, але нікому і на думку не спадало докоряти йому за це. Ба більше, було ще декілька учнів, які малювали так само повільно, й ця групка людей навіть схильна була підсміюватися над такими, як ми, що працювали швидше. Пригадую, вони обзивали нас «машиністами», бо ми дуже інтенсивно і несамовито починали працювати, коли нам приходили в голову якісь ідеї, наче ті машиністи паротяга, які квапляться підкинути вугілля, поки пара в котлі не охолола. Ми, своєю чергою, називали їх «назадниками». Попервах «назадниками» ми називали тих художників на віллі, які в нашій тісно заставленій мольбертами кімнаті що кілька хвилин знай ступали крок назад, щоб добре окинути поглядом свою роботу, — і в результаті постійно зіштовхувалися з тими, що малювали у них за спиною. Звісно, не зовсім справедливо обвинувачувати художника, який полюбляє малювати неквапом — так би мовити, постійно ступаючи крок назад, у переносному значенні цієї фрази, — в тому, що його поведінка небезпечна для всіх присутніх, але нам подобалося таке прізвисько через його провокаційність. І тепер мені пригадується безліч жартівливих передирок між «машиністами» і «назадниками».
По правді, майже кожен із нас грішив тим, що час від часу був «назадником», і тому ми щосили намагалися не малювати дуже близько один до одного. У літні місяці безліч моїх колег розставляли свої мольберти на веранді або просто на подвір’ї, а дехто притримував для себе відразу кілька кімнат, щоб переходити з однієї до іншої в пошуках кращого світла. Ми з Черепахою майже завжди працювали в закинутій кухні — просторому, схожому на клуню приміщенні в кінці одного з крил вілли.
При вході замість підлоги була втрамбована земля, але біля задньої стінки стояло дерев’яне підвищення, достатньо широке для наших двох мольбертів. Низькі перехресні балки з гачками — з них колись звисали каструлі та інше кухонне начиння — й бамбукові полиці на стінах виявилися напрочуд доречними для наших пензликів, ганчірок, фарб і такого іншого. Пригадую, як ми з Черепахою наповнювали величезний почорнілий баняк водою, виносили його на платформу і підвішували на старих блоках між нами, щоб, поки ми малювали, він звисав на рівні плечей.
Якось одного пообіддя, коли ми як завше малювали в тій закинутій кухні, Черепаха раптом сказав мені:
— Оно-сан, я згоряю від цікавості побачити вашу найновішу картину. Напевно, вона дуже особлива.
Я всміхнувся, не відводячи погляду від своєї роботи.
— Чому ти так кажеш? Це лишень мій невеличкий експеримент, ось і все.
— Але Оно-сан, я вже давно не бачив, щоб ви працювали так завзято. І ви попросили усамітнитися. Востаннє таке було щонайменше два роки тому. Ще коли ви працювали над «Танцем лева» для своєї першої виставки.
Мені, мабуть, варто тут пояснити, що час від часу, коли комусь із художників здавалося, що його праці над певною картиною можуть заважати передчасні коментарі, він «просив усамітнення», й це означало, що ніхто не міг намагатися побачити картину доти, доки цей художник сам не скасує свого прохання. Це було мудре правило, надто враховуючи, що ми жили і працювали дуже згуртовано, і воно давало нам можливість іти на ризик, не боячись виставити себе на посміх.
— Невже справді так помітно? — спитав я. — Я думав, мені добре вдавалося приховати своє хвилювання.
— Оно-сан, ви, мабуть, забуваєтеся. Ми з вами малюємо пліч-о-пліч ось уже вісім років. Я добре бачу, що ця картина для вас особлива.
— Вісім років, — повторив я. — Мабуть, твоя правда.
— Так, Оно-сан. Для мене честь працювати поруч із такою талановитою людиною, як ви. Хоча іноді я й почуваюся приниженим, але все ж це для мене велика честь.
— Ти перебільшуєш, — відповів я, усміхаючись і продовжуючи малювати.
— Аж ніяк не перебільшую, Оно-сан. Мені і справді видається, що я нізащо не спромігся би за ці роки на такий поступ, якби щодня не надихався вашими роботами, які створювалися в мене на очах. Ви, поза всяким сумнівом, помітили, наскільки моя скромна «Осіння дівчина» завдячує вашій чудовій «Дівчині під час заходу сонця». Це була лише одна з багатьох моїх спроб наслідувати вашу геніальність, Оно-сан. Нікчемна спроба, я це добре розумію, але Морі-сан зі своєї доброти навіть похвалив її й сказав, що для мене це суттєвий крок уперед.
— От цікаво, — сказав я, переставши малювати і дивлячись на свою роботу. — Цікаво, чи ця моя картина так само тебе надихне.
Ще якусь мить я продовжував роздивлятися свою наполовину завершену картину, а тоді зиркнув над старезним баняком, підвішеним між нами, на свого товариша. Черепаха з щасливим виглядом малював собі далі, не помічаючи мого погляду. Відколи ми познайомилися в майстра Такеди, він трохи погладшав і притаманний йому тоді зацькований погляд змінився на дитинну радість і задоволення. Пригадую, як тоді ж хтось порівняв Черепаху з цуценям, яке щойно погладили, і того пообіддя, коли ми малювали в старій кухні і я спостерігав за ним, таке порівняння видалося мені достоту доречним.
— От скажи мені, Черепахо, — звернувся я до нього. — Ти ж зараз задоволений своїми роботами, правда?
— Дуже задоволений, Оно-сан, дякую, — притьмом відповів він. А потім підняв погляд на мене і, всміхаючись, поквапно додав: — Певна річ, мені ще далеко до того, щоб мої роботи могли виставлятися поруч із вашими, Оно-сан.
