— Але, сенсею, на мою думку, ці гравюри просто приголомшливо передають саме те, про що ви кажете.

— Я був дуже молодий, коли створив ці роботи. Мабуть, мені не вдалося тоді належно уславити той хиткий світ, бо я не міг змусити себе повірити в його цінність. Молоді чоловіки часто потерпають через почуття вини, віддаючись насолодам, і, гадаю, я не був винятком. Мабуть, тоді я думав, що збувати час у таких закладах, переводити свій талант, уславляючи щось аж таке невловиме і швидкоплинне, це все така марнота, таке декадентство. Важко оцінити красу світу, коли сумніваєшся, чи він бодай має право на існування.

Я обміркував його слова, а тоді сказав:

— Справді, сенсею, мушу визнати, що ваші слова так само стосуються і моїх робіт. Я докладу всіх зусиль, щоб це виправити.

Здавалося, Морі-сан мене навіть не почув.

— Але відтоді, Оно, всі мої сумніви канули в забуття, — провадив далі він. — Коли я вже буду в літах, оглянуся на своє життя й побачу, що присвятив його намаганню передати унікальну красу того світу, то точно буду собою задоволений. І ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно.

Авжеж, цілком можливо, що Морі-сан не дослівно сказав саме це. Справді, добре все обдумавши, мені тепер видається, що такі фрази радше скидаються на те, що виголошував я своїм же учням глибокої ночі після кількох чарок у «Міґі-Хідарі». «Ви, молоде покоління японських художників, несете велику відповідальність перед культурою нашої нації. Я пишаюся мати таких митців, як ви, серед своїх учнів. І хоч сам я заслуговую лишень незначної похвали за свої картини, коли мені доведеться оглянутися на своє життя й пригадати, що я допоміг зародитися й розвинутися кар’єрі кожного з вас, ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно». І щоразу після таких моїх промов усі ті юнаки, що збиралися коло столу, починали один поперед одного вимагати, щоб я так не принижував власних картин — які, як вони мене палко переконували, справді визначні й неодмінно посядуть своє місце в житті прийдешніх поколінь. Але знову ж таки, як я вже казав, багато фраз і виразів, які стали мені притаманні, я насправді успадкував від Морі-сана, отож цілком можливо, що учитель тієї ночі сказав достеменно ці слова, і вони так сильно тоді мене вразили, що назавжди закарбувалися в пам’яті.

Але я знову відволікся. Намагався розповісти, як місяць тому ми з онуком обідали в одному з кафе універмагу після тієї прикрої розмови з Сецуко в парку Кавабе. Здається, я саме переповідав, як Ічіро тоді вихваляв шпинат.

Пригадую, коли принесли наш обід, Ічіро повністю поринув у розглядання шпинату, час від часу тикаючи в нього ложкою. Потім відірвав погляд від тарілки і сказав:

— Оджі, поглянь!

Він наклав якомога більше шпинату на ложку, підняв її високо вгору й узявся скидати все собі в рот. Його рухи нагадували рухи п’яниці, який намагається витрусити з пляшки останні краплі спиртного.

— Ічіро, — сказав я, — мені здається, ти поводишся не зовсім чемно.

Але мій онук і далі накладав собі до рота дедалі більше шпинату і завзято жував. Він поклав ложку, лише коли в ній уже нічого не залишилося, а його щоки мало не репалися. Потім, і далі жуючи, він з суворим виразом обличчя випнув груди і взявся вимахувати кулаками в повітрі.

— Ічіро, що це ти робиш? Поясни, що ти задумав.

— Угадай, Оджі! — сказав він, іще й досі не проковтнувши шпинату.

— Гм-м, Ічіро, я навіть не знаю. Чоловік напився саке і тепер лізе в бійку. Ні? Тоді скажи мені. Оджі не може відгадати.

— Моряк Папай!

— Хто це такий, Ічіро? Ще один із твоїх улюблених героїв?

— Моряк Папай їсть шпинат. І шпинат дає йому силу.

Він знову випнув груди і почав вимахувати кулаками в повітрі.

— Ясно, Ічіро, — сміючись, відповів я. — Шпинат і справді дуже корисний.

— А від саке з’являється сила?

Я всміхнувся й похитав головою.

— Саке може змусити тебе повірити в те, що ти сильний. Але насправді, Ічіро, коли вип’єш саке, сили не прибавляється ні на йоту.

— Оджі, чому тоді чоловіки п’ють саке?

— Не знаю, Ічіро. Може, щоби бодай ненадовго повірити, що стали сильнішими. От тільки сил від саке не прибавляється.

— А від шпинату ще й як прибавляється.

— Отже, значно краще їсти шпинат, аніж пити саке. Тож ти, Ічіро, можеш і надалі їсти шпинат. Але поглянь, у тебе на тарілці ще ж стільки всього іншого залишилося.

— Саке мені теж подобається пити. І віскі. Вдома у нас є міні-бар, і я завжди туди ходжу.

— Справді, Ічіро? Як на мене, краще тобі і надалі їсти шпинат. Як ти й казав, від шпинату в тебе з’явиться багато сили.

— Найбільше мені подобається саке. Я випиваю десять пляшок щовечора. А потім я випиваю десять пляшок віскі.

— Справді, Ічіро? Оце вже серйозне пияцтво. Ти, певно, завдав мамі чимало клопотів.

— Жінки ніколи не зрозуміють, чому ми, чоловіки, п’ємо, — відповів Ічіро і знову перевів увагу на свій обід. Але вже невдовзі він знову підняв погляд і сказав: — Оджі прийде сьогодні на вечерю.

— Так, Ічіро. Тітка Норіко, мабуть, приготує сьогодні щось особливе.

— Тітка Норіко купила саке. Вона сказала, що Оджі і дядечко Таро все вип’ють.

— Що ж, може, і справді вип’ємо. Жінки, ясна річ, теж захочуть трошки пригубити. Але вона правду каже, Ічіро. Саке здебільшого п’ють чоловіки.

— Оджі, а що станеться, якщо жінка вип’є саке?

— Гм-м. Важко сказати. Жінки не такі сильні, як ми, чоловіки. Отож вони можуть сп’яніти дуже швидко.

— Тітка Норіко точно може сп’яніти! Вона вип’є зовсім трохи саке й одразу сп’яніє!

Я засміявся.

— Так, цілком можливо.

— Оце тітка Норіко сп’яніє! Вона співатиме пісень і засне просто коло столу!

— Тоді, Ічіро, — сказав я, сміючись, — нам, чоловікам, краще притримувати саке для себе, еге ж?

— Чоловіки сильніші і тому можуть більше випити.

— Правильно, Ічіро. Краще нам самим пити саке.

Я на хвильку замислився, а тоді додав:

— Ічіро, тобі вже вісім років. Ти стаєш справжнім чоловіком. Хтозна, може, Оджі подбає про те, щоб і тобі сьогодні ввечері перепало трохи саке.

Мій онук трохи перелякано глянув на мене, але промовчав. Я усміхнувся до нього і перевів погляд на блідо-сіре небо за великим вікном коло нас.

— Ічіро, тобі так і не випала нагода познайомитися зі своїм дядечком Кенджі. Коли він був твоїм ровесником, то був такий же великий і сильний хлопець, як і ти зараз. Пам’ятаю, він уперше спробував саке приблизно в твоєму віці. Ічіро, я подбаю про те, щоб і ти сьогодні зміг пригубити саке.

Здавалося, на якийсь час Ічіро задумався над моїми словами. А відтак сказав:

— Мама, мабуть, буде не в захваті.

— Ти за це не хвилюйся, Ічіро. Оджі знає, як її втихомирити.

Ічіро втомлено похитав головою.

— Жінки ніколи не можуть зрозуміти, нащо чоловіки п’ють, — зауважив він.

— Що ж, пора й тобі, справжньому чоловіку, спробувати трохи саке. Не хвилюйся за маму, Ічіро, залиш її на Оджі. Ми ж не можемо дозволити, щоб жінки нами керували, правда?

На якийсь час мій онук повністю поринув у роздуми. Аж раптом дуже голосно сказав:

— Тітка Норіко може напитися!

Я засміявся й відповів:

— Подивимось, Ічіро.

— Тітка Норіко може дуже напитися!

Хвилин через п’ятнадцять, коли ми вже чекали на морозиво, Ічіро замислено запитав:

— Оджі, а ти знав Юджіро Наґучі?

— Ічіро, ти, певно, маєш на увазі Юкіо Наґучі. Ні, я ніколи не був з ним особисто знайомий.

Мій онук нічого не відповів, нібито вивчаючи власне відображення у шибці.

— Мені здалося, — провадив далі я, — що твоя мама теж думала про пана Наґучі сьогодні зранку, коли я розмовляв з нею в парку. Я так розумію, дорослі говорили про нього вчора за вечерею, так?

Якусь мить Ічіро продовжував розглядати своє відображення. Потім повернувся до мене і запитав:

— Пан Наґучі був такий самий, як Оджі?

— Чи був пан Наґучі схожий на мене? Твоя мати, наприклад, так не вважає. Просто якось я сказав дещо про нього твоєму дядечку Таро, нічого серйозного. А твоя мати чомусь надала цьому величезного значення. Я вже й не пригадаю, про що ми з дядечком Таро взагалі тоді говорили, але Оджі між іншим сказав, що він має дещо спільне з такими людьми, як пан Наґучі. Ічіро, скажи мені, про що дорослі говорили вчора ввечері?