Роган поволі звикав до походу, і завдяки цьому думки його полинули вільніше. Отож, крокував собі, автоматично ступаючи з каменя на камінь. У кишені мав крокомір; не хотів дивитися на його циферблат надто рано, постановив зробити це аж за годину. Однак не витримав і витягнув схожий на годинника прилад раніше. Його спіткало болісне розчарування: не подолав і трьох кілометрів. Висота робила своє, він тратив значно більше зусиль, і це сповільнювало ходу. «Отже, не три й не чотири години, а принаймні шість...» — подумав собі. Витягнув карту, присів та зорієнтувавсь на ній удруге. Горішні краї ущелини виднілися за сімдесят чи вісімдесят метрів на схід, увесь час він рухався більш-менш паралельно до її напрямку. В одному місці чорні хащі схилу розділяв тонкий, в’юнкий прохід: мабуть, долина висохлого струмка. Роган намагався оглянути це місце. Присівши, чуючи пориви вітру, що свистів над головою, він пережив мить вагання. Ніби не знаючи ще, що зробить, устав, механічно сховав карту в кишеню й почав іти під прямим кутом до напрямку попереднього маршруту, рушивши, таким чином, до крутого обриву.
Роган наближався до мовчазних, пошарпаних скель так, ніби будь-якої миті земля мала запастися під ним. Огидний страх стискав серце. Та він ішов далі, так само розмахуючи руками, які здавалися жахливо порожніми. Раптом затримався й поглянув униз, на пустелю, де стояв «Непереможний». Він не міг його побачити, корабель був за видноколом. Добре знав це, але вдивлявся у рудувате на обрії небо, яким поволі пливли клуби хмар. Спів зонда став таким слабким, що подорожній не був певен, чи це йому не вчувається. Чому «Непереможний» мовчав?!
«Тому, що не може вже нічого тобі сказати», — розрадив самого себе. Верхівки скель нагадували гротескні, роз’їдені ерозією статуї. Ущелина відкрилася перед ним, наче величезний рів, сповнений тіней, промені сонця не досягали ще й до середини укритих чорним стін. Де-не-де крізь щіткоподібні хащі пробивалися білі, наче вапняні, голки. Одним поглядом він окинув увесь величезний простір, аж до кам’янистого дна, віддаленого по вертикалі на півтора кілометра, і відчув себе таким нараженим на удар, таким безборонним, що інстинктивно присів, аби припасти до каменів і стати ніби одним із них. Це не мало сенсу, адже йому не загрожувало виявлення. Те, чого мав боятися, не мало очей. Лежачи на ледь нагрітій кам’яній плиті, Роган дивився униз. Фотограметрична карта доволі точно відображала район ущелини, але це мало що давало, бо місцевість була змасштабована з висоти пташиного польоту, тобто надмірно зменшена по вертикалі. Про те, аби спуститися вузеньким проміжком між двома площинами чорних хащів, не було й мови. Не двадцяти п’яти, а принаймні стометрову линву він мав би мати, окрім того, потрібні були якісь гачки, молоток, а в Рогана не було нічого такого. Він не був готовий лазити скелями. Спочатку ця вузенька розщелина опускалася досить положисто, далі ставала стрімкішою, зникала з очей під навислим виступом стіни і з’являлася далеко внизу, видніючись уже крізь синювату імлу повітря. У голові майнула ідіотська думка: що, якби він мав парашут...
Роган уперто вдивлявся у схили по обидва боки від місця, у якому лежав, утиснувшись під велику брилу, схожу на гриб. Щойно тепер відчув, що з великої пустки, відкритої перед ним, струменить лагідний потік теплого повітря. І справді — обриси протилежного схилу ледь тремтіли. Гущавина була акумулятором сонячних променів. Переводячи погляд на південний захід, Роган знайшов вершини шпилів, основа яких становила скельну браму, місце катастрофи. Він не впізнав би їх, аби не те, що на відміну від усіх інших скель ці були зовсім чорні й лисніли, наче вкриті товстим шаром полива — їхній верхній ярус мусив кипіти під час битви «Циклопа» з хмарою... Але зі своєї позиції Роган не міг помітити ні транспортерів, ні навіть слідів атомного вибуху на дні ущелини. Він лежав, і раптом його охопив розпач: він мусив зійти туди, вниз, а дороги не було. Замість полегшення, що тепер може повертатися і сказати астрогаторові — я зробив усе можливе, його пройняла рішучість.
Подорожній устав. Якийсь порух у глибині ущелини, зауважений кутиком ока, мимохіть змусив його знову припасти до каменів, однак Роган швиденько підвівся. «Коли я щомиті падатиму пляцком, небагато зроблю...» — подумав він. Тепер ішов гребенем, шукаючи проходу; кожні кількасот кроків нахилявся в безодню і бачив усе ту ж картину — там, де схил був пологим, його обліплювали чорні хащі, а де їх не було, підносився вертикально. Камінь вискочив йому з-під ноги і покотився вниз. За собою потягнув інші; невелика лавина, гуркочучи, із силою вдарила у кошлату стіну за якихось сто кроків під Роганом; звідти виповзла смуга диму, що виблискував під сонцем, розгорнулася в повітрі та якусь мить висіла, ніби видивляючись, а він ледь не вмер. За добру хвилину вона порідшала і беззвучно розчинилася в блискучих хащах.
Доходила дев’ята, коли, визирнувши з-за котроїсь уже брили, він помітив унизу, на самому дні долини — вона тут значно розширювалася — світлу рухому плямку. Тремтячою рукою витягнув із кишені малу складану підзорну трубу і підніс її до очей...
Це була людина. Збільшення було надто малим, аби розпізнати її обличчя — але він чудово бачив невпинні рухи ніг. Людина йшла поволі, ледь накульгуючи, ніби тягнучи скалічену стопу. Чи мав її покликати? На це не зважився. Хоча спробував: звук із його горла не видобувся. Роган ненавидів себе за цей проклятий страх. Знав лише, що тепер уже точно не повернеться. Він добре запам’ятав місця, якими той далекий проходив. Тож почав рухатись угору чимраз ширшої долини, до білуватих стіжків осипу, а потім — бігти в тому ж напрямку. Роган перестрибував через брили та зяючі розщелини, аж видих, що свистав у загубнику, почав його душити, а серце мало не вискакувало із грудей. «Це шаленство, так не можна...» — думав безпорадно. Затримався, і саме в ту мить перед ним гостинно відкрився широкий жолоб. Нижче його з обох боків виднілися чорні хащі. Донизу схил крутішав... може, там був звис?
До дії змусив годинник: було майже пів на десяту. Роган почав спускатися, спочатку обличчям до безодні, далі повернувся, коли схил зробився надто крутим, сходив, допомагаючи собі руками, крок за кроком; чорні хащі були близько, здавалося, вони дивляться нерухомим, мовчазним поглядом. У скронях стугоніло. Він затримався на скельному пласті, який ішов навскіс, устромив лівого черевика між ним та іншим пластом і глянув униз. За якихось сорок метрів нижче побачив широкий карниз, від якого спускалося виразне, голе скельне пасмо, що височіло над мертвими кінцями чорних кущів. Але від цього рятівного карниза його відділяла порожнеча. Глянувши вгору, Роган зміркував, що спустився вже на добрих двісті метрів, а може, й більше. Удари власного серця, здавалося, лунали у повітрі. Він кілька разів моргнув. Помалу, автоматичними рухами почав розкручувати линву. «Може, не будеш таким шаленцем...» — промовило щось у ньому. Посуваючись боком униз, дістався до найближчого корча. Його гострі паростки були вкриті патиною іржі, котра від дотику диміла. Торкнувся куща, сподіваючись невідомо чого. Але нічого не сталося. Почувся лише сухий, скрипучий шелест. Потягнув сильніше, кущ виглядав надійно, закинув линву при основі, ще раз потягнув... У несподіваному нападі сміливості обмотав основу другого і третього куща, напружився і смикнув з усіх сил. Вони трималися міцно, вчепившись у розщелини скелі.
Роган почав спускатися; спочатку іще міг перекидати частину ваги тіла на скелю, завдяки тертю підошов, та відразу захитався й завис. Чимраз швидше пропускав линву під коліном, гальмуючи її рух правим раменом, доки, уважно вдивллючись униз, не приземлився на карнизі. Тепер спробував звільнити линву, тягнучи її за один кінець. Корчі не пускали. Потягнув кілька разів. Вона зачепилася. Тоді він сів на карниз, звісивши ноги обабіч і потягнув усім тілом. Раптом з їдким свистом линва злетіла в повітря і ляснула його в плечі. Роган увесь затремтів. Потім сидів кілька хвилин, бо ноги надто вгиналися, щоб почати дальшу мандрівку. Натомість побачив постать того, хто йшов унизу. Вона вже здавалася трохи більшою. Роган здивувався, що постать така світла; було також щось незвичне у формі голови, точніше — в тому, чим вона покрита.
