З висоти порожні транспортери виглядали зеленавими коробочками; біля одного видніла частково спалена фігурка — труп чоловіка, якого поцілив з випромінювача Роган.
Перед самим поворотом, за яким стирчали вершини скельної брами, «Циклоп» затримався й наблизився до гриви металевих хащів, які доходили майже до дна яру. Усі напружено стежили за його рухами. Він мусив відкрити спереду силове поле, аби через вузеньку щілину висунути інгаустер. Той, мов ствол гармати із зубастою жменею на кінці, вистромившись зі свого гнізда, ухопив купу кущів і без видимого зусилля вирвав їх зі скельного ґрунту, далі здав назад і сповз на дно яру.
Вся операція відбулася легко й ефективно. Завдяки телезондові, що завис над яром, встановили радіозв’язок з мозком «Циклопа», який повідомив їх, що «проба» з цілим роєм чорних «комах» закрита в контейнері.
«Циклоп» перебував за сто метрів від місця катастрофи. Там стояв, упершись панцерною кормою у скелю, тильний енергобот групи Рогана. У самому проході між скелями стирчали два зчеплені між собою транспортери, далі перед ними був другий енергобот. Легке тремтіння повітря свідчило про те, що все ще діє захисне поле, котре залишив Роган після катастрофи його групи. Спочатку «Циклоп» дистанційно вимкнув емітери Дірака цього енергобота, а потім збільшив потужність викиду й піднявся в повітря, легко промайнув над нахиленими транспортерами й знову сів на каміння, уже вище проходу. Саме цієї миті хтось із спостерігачів застережливо крикнув. Вигук пролунав у рубці «Непереможного», що стояв за 60 кілометрів від яру, в котрому задиміла чорна вовна схилів і вдарила хвилями в земну машину з таким натиском, що в перші секунди вона цілком зникла, мовби закрита накинутим згори плащем смолистого диму. Та всю товщу атакуючої хмари негайно прошив кущистий спалах. «Циклоп» не скористався своєю страшною зброєю: це лише витворені хмарою енергетичні поля зіткнулися з його силовим захистом. Він у цю мить ніби матеріалізувався, обліплений товстим шаром чорних мурах; вони то набухали, мов величезний клубок лави, то скорчувалися, і ця особлива гра тривала добру хвилину. У глядачів склалося враження, ніби схована від їхніх поглядів машина намагалася розігнати міріади нападників, яких дедалі більшало, тому що нові хмари лавинами опускалися на дно яру. Вже не видно було блиску силової сфери, а в глухій тиші все продовжувалося несамовите змагання двох мертвих, але потужних сил. Нарешті хтось із спостерігачів зітхнув: тремтливий чорний пухир зник під величезною темною лійкою, вигляду якої набрала хмара, що здійнялася над вершинами найвищих скель, її низ торкався невидимого супротивника, а верх крутився в шалених обертах кілометрового мейнстрима[3], відсвічуючи блакитним перламутром. Ніхто не обізвався, але всі зрозуміли, що хмара намагається таким чином розчавити енергетичний пухир, у якому, мов зернятко в лушпині, ховалася машина.
Роган помітив краєм ока, як астрогатор уже відкрив рота, щоб запитати Головного Інженера, котрий стояв поряд, чи витримає поле, але не спитав. Не встиг.
Чорний вир, стіни яру, хащі, все це зникло за частку секунди. Здавалося, на дні скелястої ущелини відкрилося вогненне жерло вулкана. Стовп диму й киплячої лави, уламків скель, нарешті — велика, окутана шлейфом пари хмара, що піднімалася дедалі вище. Це, мабуть, википів струмок, випар од якого піднявся на півторакілометрову висоту, де висів телевізійний зонд. «Циклоп» задіяв випромінювач антиматерії.
Ніхто з присутніх у рубці не ворухнувся й навіть не відізвався, але й ніхто не міг стримати відчуття мстивого задоволення: те, що воно не мало розуму, не зменшувало його сили. Можна було вважати, що хмара зустріла нарешті гідного супротивника. Увесь зв’язок з «Циклопом» обірвався в момент атаки, й від тої миті люди бачили тільки те, що на сімдесят кілометрів збуреної атмосфери передавали ультракороткі хвилі літаючого зонда. Про битву, яка розгорілася в тісному яру, довідалися й люди поза рубкою. Та частина екіпажу, котра займалася розбиранням алюмінієвого барака, покинула роботу. Північно-східний край небосхилу засвітився, наче там мало зійти друге сонце, сильніше за те, що стояло в небесному зеніті, далі це сяйво заслонив стовп диму, що зносився, мовби важкий гриб.
Техніки, які контролювали дії телезонда, мусили відвести його від епіцентру боротьби й підняти на чотири кілометри. Лише тоді зонд вийшов із зони сильних повітряних течій, викликаних постійними вибухами. Не видно було скель, що обмежували яр, кошлатих узбіч, ані навіть чорної хмари, яка з них виповзла. Екрани заповнювали киплячі смуги вогню й диму, покреслені параболами палаючих уламків; акустичні датчики зонда передавали невпинний, то слабший, то сильніший гуркіт, нібито значну частину континенту охопив землетрус.
Те, що несамовита битва не закінчується, вражало. За кількадесят секунд дно яру і все навколо «Циклопа» досягнуло температури плавлення, скелі осідали, падали, перетворювалися на лаву. Через хвильку вже з’явився малинового кольору потік, що пробивав собі дорогу до виходу з ущелини, за кілька кілометрів від поля битви. Якусь мить Горпах міркував над тим, чи не заклинило електронні вимикачі випромінювачів, бо здавалося неймовірним, щоби хмара продовжувала нападати на такого грізного супротивника. Однак те, що з’явилося на екрані, коли, за новим наказом, зонд піднявсь іще вище, сягаючи меж тропосфери, доводило, що він помилявся.
Тепер у полі зору було вже близько 40 квадратних кілометрів. На цьому зораному ярами терені почався дивовижний рух. Здавалося, у сповільненому темпі, що пояснювалося лише віддаленістю спостережного пункту, з покритих темними патьоками схилів скель, із заглибин і печер випливали нові й нові чорні клубки, піднімалися вгору, об’єднувалися й, концентруючись у польоті, прямували до поля битви. Кілька хвилин могло б здаватися, що темні лавини, які весь час рухалися в епіцентр, придушать атомний вогонь, зменшать його і заглушать своєю масою, але Горпах знав енергетичні резерви чудовиська, збудованого руками людей. Суцільний оглушливий грім, що не стихав ні на мить, линучи з динаміків, заповнив рубку; водночас полум’я заввишки три кілометри наскрізь прошило згусток атакуючої хмари й почало поволі обертатись, утворюючи якусь подобу вогненного млина; повітря здригалося суцільними хвилями й деформувалося від жару, осередок якого почав пересуватися.
«Циклоп» з невідомих причин рушив задом і, ні на мить не припиняючи вогню, поволі відступав до гирла ущелини. Мабуть, його електронний мозок враховував можливість того, що атомні вибухи зруйнують підніжжя скель, і ті впадуть на машину. Хоча вона могла захиститися і від такого, однак це ускладнило б свободу маневру. Так чи інакше, «Циклоп», воюючи, намагався вийти на ширший простір, і вже не видно було в киплячих клубах, що є вогнем його випромінювачів, що — димом пожежі, що — рештками хмари, а що — товченою сумішшю скельних вершин.
Здавалося, розміри катаклізму вже сягнули кульмінації. Та наступної миті сталося щось неймовірне. Зображення запалало, розжарилося до страшної білизни, що вражала очі, вкрилося віспою мільярдів вибухів — і новий приплив антиматерії знищив усе навколо «Циклопа». Повітря, уламки, пара, газ і дим — усе перетворилося в найжорсткіше випромінювання, розщепивши навпіл ущелини, в радіусі кілометра замкнуло хмару в обійми анігіляції і злетіло увись, мовби вистрелене із самих надр планети.
«Непереможний», віддалений на 70 кілометрів від епіцентру цього жахливого удару, захитався, сейсмічні хвилі пройшли пустелею, транспортери й енергоботи експедиції, що стояли під пандусом, пересунулися, а за кілька хвилин з гір прилетів жорсткий і тугий вихор, обсмалив моментальним жаром обличчя людей, що ховалися за машинами, та, здійнявши стіну піщаного пилу, погнався далі, у велику пустелю.
У телевізійний зонд, мабуть, влучив якийсь уламок, хоча той перебував уже на висоті тринадцяти кілометрів від центру катаклізму. Зв’язок не припинився, хоча передаване зображення стало значно гіршим, густо помережаним перешкодами. Минула хвилина, і коли дим трохи розвіявся, Роган, напружуючи погляд, побачив наступний етап боротьби.
