Скелі, що доти мали білуватий відтінок, ставали все темнішими. Нагромадження граней, розходячись поза поле зору, набирало брунатного полиску; тут і там можна було помітити плями оксамитової чорноти, наче на голому камені росли густі, але мертві хащі. В цей час відізвалося радіо першої машини. Пілот вигукнув, що чує звук автоматичних позиційних передавачів, які мала чільна машина експедиції. Але ті, хто стояв у рубці, чули тільки його слабкий і мовби стихаючий голос, коли він почав викликати групу Реґнара.

Сонце було вже зовсім низько. У його кривавому світлі на курсі машини з’явилася чорна стіна, що клубочилася, мов хмара, сягаючи від поверхні скель до тисячі метрів угору. Все, що було за нею, залишалося невидимим. Якби не повільний, поступовий рух кулястих нашарувань цієї місцями чорнильної, місцями металево-блискучої фіолетовим червцем чорноти, її можна було б сприйняти як дивовижну гірську формацію. У горизонтальних променях сонця в ній відкривалися печери, сповнені незрозумілим, моментальним сяйвом, наче в них вирували шалені рої блискучих кристаликів чорної криги. Першої миті спостерігачам видалося, що хмара суне навпроти літаючої тарілки, але це було оманою зору. Насправді апарат наближався зі сталою швидкістю до особливої перешкоди.

— ЛТ-4 до бази. Чи мені піднятися над хмару, прийом, — пролунав голос пілота. За мить астрогатор відповів:

— Перший до ЛТ-4, затримайся перед хмарою!

— ЛТ-4 до бази, гальмую, — негайно відреагував пілот, і в його словах Роганові вчулося полегшення.

Машину вже відділяли якихось кількасот метрів від незвичної форми, що тягнулась обабіч, мовби аж до обрію. Тепер майже весь екран займала поверхня гігантського, наче створеного з вугілля, неможливого вертикального моря. Рух машин щодо неї припинився, але несподівано, перш ніж хтось устиг озватися, маса важких хвиль вистрелила довгими стовпами, що розвівались, і вони затьмарили зображення. Воно вмить поблякло, затремтіло та зникло, прошите нитками все слабших розрядів.

— ЛТ-4, ЛТ-4! — викликав зв’язківець.

— Це ЛТ-8, — несподівано пролунав голос пілота другої машини, що досі слугувала лише ретранслятором для першої. — ЛТ-8 до бази, чи мені дати зображення, прийом!

— База до ЛТ-8, дай зображення!

Екран заповнив хаос чорних потоків, що запекло вирували. Це було те саме зображення, але вже з висоти чотирьох кілометрів. Видно було, що хмара висить довгою, суцільною площиною уздовж гірської відноги, так, ніби захищає доступ до неї. Її поверхня ліниво ворушилася, ніби якась наполовину мазь, що застигає, але першої машини, яку вона проковтнула мить тому, помітити не вдалося.

— База до ЛТ-8, чи чути ЛТ-4, прийом.

— ЛТ-8 до бази, не чую, переходжу на інтерференційні частоти, увага, ЛТ-4, це ЛТ-8, відгукнися. ЛТ-4, ЛТ-4! — чули вони голос пілота. — ЛТ-4 не відповідає, переходжу на ультракороткі частоти, увага ЛТ-4, це ЛТ-8, відгукнися. ЛТ-4 не відповідає, спробую зондувати хмару радаром...

У напівтемній рубці не чути було навіть людського дихання. Усі завмерли в очікуванні. Зображення, яким ніхто не цікавився, не змінювалося, скельний хребет стирчав над морем чорноти, ніби острів, занурений у чорнильний океан. Високо на небі догорали перисті, насичені золотом хмари, сонячний диск уже торкався обрію, за кілька хвилин мали запасти сутінки.

— ЛТ-8 до бази, — пролунав голос пілота, мовби змінений упродовж кільканадцяти секунд, що минули від попередньої розмови. — Радар показує повнометалеве відбиття, прийом!

— База до ЛТ-8, перекинь зображення радара на візуальне, прийом!

Екран потемнів, погас, якусь мить порожньо світився, далі став зеленим, здригаючись мільярдами іскринок.

— Ця хмара із заліза, — не сказав, а зітхнув хтось за плечима Рогана.

— Язон! — крикнув астрогатор. — Чи Язон тут?!

— Я тут, — вийшов з гурту нуклеонік.

— Чи можна це підігріти?.. — спокійно спитав астрогатор, кивнувши на екран, і всі його зрозуміли. Язон не поспішав з відповіддю.

— Слід було б попередити ЛТ-4, щоб максимально розширив силове поле...

— Тільки без дурниць, Язоне. Не маємо зв’язку...

— До чотирьох тисяч градусів... з невеликим ризиком.

— Дякую. Блааре, мікрофон! Перший до ЛТ-8, готуй лазери на хмару, мала потужність, до більєрґа в епіцентр, постійний вогонь за азимутом!

— ЛТ-8, постійний вогонь до більєрґа, — негайно відповів пілот.

Упродовж якоїсь секунди нічого не відбувалося. Потім зблиснуло, і хмара в центрі, що заповнювала нижню частину екрана, змінила колір. Спочатку вона наче розпливалася, потім почервоніла і закипіла; в ній утворився лійкоподібний отвір з палаючими стінками, в який поринали, наче всмоктані, сусідні частини хмари. Цей рух раптово зупинився, хмара розкрилася величезним колом, у якому, мов у відчиненому вікні, з’явилося хаотичне нагромадження скель, а в повітрі ще здіймався дрібний чорний пил, що похитувався пагорбом.

— Перший до ЛТ-8, перейди на дистанцію максимальної ефективності вогню!

Пілот повторив наказ. Хмара, оточуючи неспокійним колом утворений розрив, намагалася його заповнити, але щоразу, коли її язики затримував блиск полум’я, втягала їх назад. Так тривало кілька хвилин.

Ситуація не могла продовжуватись. Астрогатор не наважувався вдарити у хмару всією силою випромінювача, бо десь у її глибині перебувала друга машина. Роган здогадувався, на що розраховував Горпах: він сподівався, що та машина потрапить у сферу очищеного простору. Але вона все ще не з’являлася. ЛТ-8 висів тепер майже нерухомо, вражаючи сліпучими променями лазерів бурхливі краї чорного кола. Небо над ним було ще досить світле, але скелі під машиною поступово застилала пелена тіні. Раптом морок, що згущувався унизу, затріпотів шаленим блиском. Червонуватий і брудний, як жерло вулкана, що видніє крізь клуби вибуху, вкрив тремтячим покровом усе поле зору. Тепер було видно лише мороки, що зливалися в цілість, у глибині яких кипів та пирскав вогонь. Так субстанція хмари, якою б вона не була, атакувала першу захоплену нею машину і згорала страхітливим полум’ям у силовому полі навколо неї.

Роган глянув на астрогатора, який стояв мов неживий, з обличчям без жодного виразу, на якому коливався відблиск вогню. Чорне кипіння та вогонь, що палав десь у його глибині й лише часом виривався назовні, заповнювали центр екрана. Здаля було видно високий скелястий шпиль, облитий пурпуром, увесь у холодній червонавості його останнього світла, в цю мить чомусь невимовно земного. Тим неймовірнішим виглядало те, що відбувалось усередині хмари. Роган чекав; обличчя астрогатора було незворушним. Але він мусив щось вирішити: або наказати верхній машині йти на допомогу іншій, або залишити її напризволяще та звеліти розвідникові продовжувати політ на північний схід.

І раптом сталося щось несподіване. Чи то пілот нижньої, захопленої хмарою машини втратив голову, або ж на борту трапилась якась аварія, так чи інакше — чорні буруни прошив блиск, центр якого був сліпучо-білим, і довгі смути розкиданої вибухом хмари викинуло на всі боки, а ударна хвиля була такої сили, що все зображення захиталося в такт коливань од вибуху, що дійшли до ЛТ-8. Потім чорнота повернулася, зійшлася докупи, і крім неї вже не було нічого.

Астрогатор схилився і щось сказав зв’язківцеві біля мікрофонів — так тихо, що Роган не почув ані слова; але той негайно повторив їх, майже вигукнувши:

— Готуй антипротони! Повна потужність на хмару, постійний вогонь!

Пілот повторив наказ. У цей час один із техніків, який стежив за боковим екраном, котрий показував усе, що відбувалося позаду машини, крикнув:

— Увага! ЛТ-8! Угору! Вгору! Вгору!!!

З вільного доти простору заходу летіла, мов хижий ураган, чорна хмара. Якусь мить вона ще була бічною частиною великої хмари, але відірвалася від неї і, залишаючи позад себе витягнуті раптовим рухом пасма, здійнялася вертикально. Пілот, який помітив це за частку секунди до попередження, зробив вертикальну свічку, набираючи висоту, але хмара гналася за ним, б’ючи чорними стовпами у небо. Він переносив вогонь з одних стовпів на інші, найближчий чорний клубок, у який поцілив прямий постріл, роздвоївся й потемнів. Несподівано все зображення почало здригатися.