— Тому ти так сахався мого медальйона? — Варта дістала його з-під футболки, не розуміючи, чому суддя називає її Аґатою, адже зазвичай він не використовував людське ім’я.

Златанові очі звузились.

— Звідки це у тебе?

— Я ж казала. Це моїх справжніх родичів, — дівчина хотіла сховати прикрасу, проте погляд мага спрагло завмер на ювелірному виробі.

Клац — і медальйон відчинився сам. Златан схилився до фото.

— Ну, так. Станіслав, Амалія... і мала, — посміхнувся він, мовби до старих знайомих.

— Ти знаєш їх? — Варта здивувалась. — Ти знаєш, хто це такі?

— Я знаю багато. Сама вже помітила, так? Але зараз ми говоримо не про тебе, Аґато. А про мене. Ти ж це хотіла знати, так? Усю правду, так? То ось тобі правда — проклятий я. 27 липня мені виповниться 27 років — це крайній термін. День, коли я помру.

Варта відчула, що всередині неї все затерпає. Він говорив це надто просто. Надто легко.

— Ти брешеш, — відрізала дівчина. — Які ще 27? Ти старий пень, Златане, — вона помітила стурбованість на його обличчі та продовжила більш упевнено. — Ти ж славнозвісний чеський суддя.

Кілька довгих секунд Варті здавалося, що Златан здивований її відкриттям більше, ніж вона сама Проте тоді він коротко розсміявся і похитав головою.

— Аґато, оце направду оказія! А я думав, що вдало прикрасився, щоб поговорити з тобою. Бачиш крізь завісу ілюзій? Рідкісний дар! Утім, у тебе їх багато, рідкісних дарів.

— Ну, вибачай, але я не дурна, — відказала дівчина, — а ти продовжуй. Про прокляття. Тобі справді загрожує щось? Хіба судді не недоторканні?

— Прокляття реальне, — відповів він твердо. — Я уникнув його тільки завдяки захисту від різного роду магії, який отримує суддя. Але й пожертвував через це багатьма речами. Утім, з віком, знаєш, відкриваються нові перспективи та можливості. Тож шукаючи спосіб врятуватися, я зумів отримати непогану владу. Суддівські контакти, панно, й авторитет не один десяток років треба здобувати. Тепер же мені довіряє сам голова Конгломерату, і з фінансами проблем нема — ти вже помітила, мабуть. Життя моє довше, ніж у звичайних магів. Я — найстарший із суддівського апарату нині. Так те прокляття стало даром, який дав багато більше, ніж забрав.

— Я думала, ти хочеш зруйнувати його і для цього вліз у Гру...

— Перепрошую, юна панно? Це Златан вліз, а не я.

— Ви — Златан, — Варта мимоволі перейшла на «ви», коли підтвердила свій здогад про те, хто такий цей нестерпний чех.

— Ох, бісова проява! — маг раптом ляснув себе долонею по чолу. — Зрозумів-зрозумів. Гаразд, із цим розберемося згодом... Поки що, Аґатко, золота моя, запам’ятай найважливіше: твоє життя хочуть принести на вівтар прокляття. Твоїм життям хочуть викупити помилки минулого. Але я не дозволю цього. Не за крок од сили, за яку надто довго боровся. Та й сама ти не завинила нічим. Тому наразі тобі треба вийти з Гри. А потім просто робити, що сказано. Якщо не хочеш померти ні за що. Не турбуйся, все вирішено, все прораховано, і усе йде так, як треба. Я скерую тебе.

— Мені вже поперек горла твої «скеровування», — огризнулася Варта. — Як і твої таємниці. Нічого я не робитиму.

— Ану, заткни пельку, коли звертаєшся до судді! — Златанів голос спалахнув. Він не наближався до неї. Але зненацька чаклунка відчула на собі тиск, який сковував кожен м’яз. Холодний, аж крижаний, пронизливий струмінь енергії з полегкістю захопив її ослаблене тіло. І хоча всюди було золото, не скидалося на те, що падлючому чехові від нього особливо зле. Або ж його справжня сила така велика, що й приглушена, вона все ще горіла яскраво.

— Ти ж казав, що я потрібна. Тобі. Як жертва, — Варта силкувалась чинити спротив, але було боляче навіть говорити. Вона подумала, а чи не хоче славнозвісний суддя її закатрупити. — Що ти допоможеш темним перемогти. В обмін на мою допомогу. Заради бажання. Ти...

— От кодло прокляте! — виплюнув маг. — Що ще я казав? Що ти дуже сильна чаклунка? Виняткова? Єдина жертва, про яку мені відомо? Чи, може, що ти така красива, що я люблю тебе до гробової дошки?..

— Заткнися, stary dabel! — закричав знайомий голос позаду.

Варта різко озирнулась, хоча всі м’язи горіли, ніби у вогні.

На порозі зали, зиркаючи на неї поглядом, сповненим лихоманки й злості, стояв... Златан.

Ще один.

Кілька секунд дзвінкої тиші. Болю, який вивертає все всередині. Сум’яття.

Спалах маятника десь у підсвідомості. Промінь на вітрині. Золочені зблиски.

Біль зник зненацька.

Златанова спина закрила Варту. Чаклунка помітила, як тремтять його руки, розкинуті в сторони. Мовби він готувався прийняти удар, від якого не захистять щити.

— Ти заважаєш, кодло мале, — відказав перший Златан зверхньо.

— Заткнися, — видушив другий.

— Я рятую її.

— Заткнися.

— І тебе рятую, невдячний ти виродку.

— Сраку свою ти рятуєш. Статутом усіх конгломератів, — видихнув другий Златан важко, ніби його душили, — встановлено, що взаємодія суддів і гравців... за межами точок Гри... заборонена. Я маю прямі докази свідка й цілковите право доповісти про порушення!

— Пельку закрий, сину ідіота. Про правила ти не маєш права навіть заїкатися. Геть звідси негайно. Загрався вже. І не наближайся до Тарновецької, — відрізав перший Златан, і його обличчя почало змінюватися, ніби плавилося на сонці. — Я пообіцяв твоєму батькові, що ти житимеш, якщо знатимеш своє місце. Дав тобі в руки силу і вплив, яких інші роками намагаються досягнути. І отака віддяка? Отак-от ти утримуєшся від втручання в мої плани?

Мідно-каштанові кучері мага посіріли, тоді побіліли, мовби їх припорошило снігом, обличчя зблідло теж, рясно вкрилося зморшками, зате набуло ще більшої гордості й зверхності. Темні очі зовсім почорніли й зиркали злісно з-під важких надбрівних дуг. У його правій руці виросла палиця зі срібним набалдашником. Чоловік грюкнув нею об паркет.

— Я — Златан Богумін, суддя чеський, — прогримів він. — І якщо в тебе є в голові хоч трохи клепки, на відміну від твоїх батьків, Аґато Тарновецька, то ти будеш триматися якомога далі від мого онука. Бо він уб’є тебе й не засумнівається ні на мить.

— Щоб прояснити все, я теж Златан Богумін, — кисло кинув через плече кучерявий нахаба. — Двоюрідний онук чеського судді. А тепер справді йди звідси, Вартова.

Варта звикла швидко приймати рішення. Вона сумнівалася лише дві секунди.

Вдала, що справді йде до виходу. Тоді різко кинулась вправо, схопила пальцями павутину і навмання розчеркнула нею по стіні. Енергія бухнула. Тріснуло скло. На паркет посипалися прикраси, старовинні регалії, посуд упереміш зі скалками.

Мерехтіло золото. Мерехтіли маятники. Мерехтіло сонце у вікні.

Чаклунка не чекала, поки шарварок припиниться.

Вона кинула собі за спину вогняну лінію, котра виросла стіною аж до стелі. Схопила Златана за руку. Струсонула з нього шок. Поволокла до виходу. І лише тоді звернула увагу на завмерлу охорону зі скляними очима — мабуть, теж робота судді. Інакше, хтось би вже давно прибіг на шум у залі...

— Швидше! — смикнула вона чеха за собою. — Чи ти не снідав, що ледь ноги волочиш.

— Золото...

— Поглинає силу Богумінів, знаю.

— От дідько, старий усе розповів?

— Потім, — Варта відчувала дивний запал і водночас вину, оскільки тікала від самого великого й уповноваженого судді з Конгломерату. І хтозна, наскільки його стримає її благенький вогонь і завали золотих прикрас. На десять секунд? На двадцять? Чи стане їм часу бодай вибігти на людну площу — там же чеському правлінцеві не вийде напасти! Мабуть...

Але — він не мав права з нею говорити.

Але — він погрожував їй.

Але — він збирався її придушити. Принаймні скидалося на те. Або прагнув налякати, бо навряд чи суддям дозволено душити жертв, хай і майбутніх та ще прихованих від загалу.

«Усе вирішено, і все прораховано», — сказав суддя.