— Так, — Златан скрипнув зубами. — Але у Центральноєвропейського конгломерату вже немає родів-захисників. Інші не мають тут права втручання. Й охоти не мають, якщо чесно. Я спробував зібрати якусь корисну інформацію у своїх робочих мандрівках, але деталі й перебіг Ігор усюди відрізняються.

— А що кажуть судді? Твій дід?

— Що не моя це все справа. Не вибудовуй собі надмірних ілюзій щодо моїх повноважень у їхніх очах.

— Але... Ти ж Богумін, з того крутого сімейства...

— Варто, ти мене слухала взагалі? Або два роди, або жодного. Такі правила. Один я нічого не вдію. Та й захисник з мене ніякий. Хіба самогубець.

— Ну, мене ти наразі гарно захищав.

— Рівняєш допомогу тобі до протистояння з майже всесильним пекельним демоном? — хмикнув Златан невесело. — Забудь про це.

— Тоді ти теж забудь. Ми дійдемо до кінця, — шепнула Варта твердо в пориві хоч трохи втішити мага. — А там хай хоч демон, хоч що інше. Якщо це бажання врятує ситуацію, то я допоможу тобі отримати його. Ніхто не заслуговує на те, щоби жити під вічним страхом прокляття. Ще й через якихось зрадників.

Златан не відповів. Його плечі зовсім опустилися, ніби навіть золоте сяйво сонця нагадувало про незворотність. Годинник цокав. Маятник хитався.

— А хто такі Станіслав і Амалія? — спитала Варта згодом, коли впали сутінки й вони з магом вирішили повернутися до центру та дати одне одному шанс відпочити бодай одну ніч. — Твій дід назвав так людей на фото, що в моєму медальйоні, — нагадала дівчина.

— Ні зеленого поняття, — відповів маг надміру бадьоро. — У старого дьябела стільки знайомих, що навіть десяток років на посаді його помічника не допоміг мені вивчити й половину! Тільки тих, хто особливо активно прагне моєї смерті.

— Ну, я не думаю, що люди з того фото — його знайомі.

Златан посерйознішав.

— Я можу поцікавитися. Але навряд чи старий захоче відкривати це. Він би й так з мене шкуру спустив за сьогоднішнє. Якби міг.

Дівчина пригадала сутичку в музеї і мимоволі здригнулась.

— Як ти тепер повернешся в готель? — поцікавилась вона.

— Пішки, очевидно ж! Надто чудова погода, щоб витрачати час на будь-який транспорт.

— Ох, я тебе про-о-ошу... — Варта закотила очі.

Вона дозволила Златанові піти вперед й придивилась до його постаті. Вага, котра перед тим мовби придушувала мага до землі, розчинилась. Чех розправив плечі, рухи стали звично впевненими й поривистими. Або й це була гарна гра. Ким-ким, а актором Златанові вдавалося бути — всі ті кілька днів їхнього знайомства він нічим не видав того, що смерть від прокляття вже дихає йому в спину. Що його приїзд не примха, не забавка багатого й сильного молодика. А останній шанс, ривок відчаю чи, навпаки, холодного розрахунку.

Щось усередині Варти, дуже глибоке й зачаєне, озивалося до цього химерного чародія. Щось інше — таке ж глибоке — нагадувало бути на сторожі. Бо про щось він таки брехав — дівчина відчувала це всім нутром. Але, попри це, рятував її. Навіть у моменти, коли міг викрити свою таємність у Грі й ті плани, які мали б урятувати його самого.

Маг мовби відчув її погляд й думки, бо спинився й озирнувся через плече.

— Можеш не хвилюватися через мої стосунки зі старим, — відповів він прохолодніше, ніж до того. — Теплими й люблячими вони ніколи не були. Уже й не стануть. Він може покарати мене, але йде Гра. Судді зайняті нею. Тож наша домовленість у силі. Пішли давай.

Розповідь Златана про демона цілковито збила Варту з пантелику. Але справ було більше, ніж часу шукати відповіді.

Сьому точку позначили темні. Невелика група на чолі із заледве повнолітнім магом, про яких ніхто й не чув особливо. Знову пощастило: жертвою виявилась світла сестра того мага. Мітку допомагали знайти всі. Низький, постійно насуплений чародій водив сестру за собою ледь не за руку і не давав нікому до неї й торкнутися. Боявся всіх. І своїх, і чужих. Малу ледь не били дрижаки, але все обійшлося настільки спокійно, що Варта запідозрила світляків у якихось внутрішніх проблемах. Можливо, чеський суддя таки зміг накласти покарання на Люцема за те, що той атакував Дикорослу? Але, втім, атакував він Варту. А Дикоросла врятувала її...

Відьма лежала в лікарні та скаржилась, що тутешні ліки — повна маячня. А от якби їй справдешнього цілительського зілля... Ружичка пробувала пронести їй своє вариво під видом чаю, проте це суворо заборонили метушливі людські лікарі.

Молібден відвідував її, і, здається, шок після програшу на дуелі нарешті почав його покидати. Принаймні брат Аллі тепер виправдовувався тим, що на нього «щось найшло». І він вирішив за краще заховати Дикорослу від усіх. Відьма скаржилася й на свою дурну голову та довгий язик — мовляв, у неї й на думці не було, у що виллється її зізнання Молібденові. Варта спробувала пожартувати щодо того, яка глибока між ними довіра: он навіть їй, найближчій подрузі, не сказала про свою мітку, а вже якомусь білявому алхімікові — то не змогла стриматися! Проте Моль жарту не оцінив. Він усе нашорошувався, коли Варта заходила в палату і, здається, очікував, що з-за її спини вийдуть разом Златан і Люцем.

До Дикорослої натомість заходив Мілен, світляцький цілитель. І трохи підрихтував її рани своєю силою. Відьма розповіла про це неохоче. Вона була певна, що світляк приходив лише, щоби залишити десь в її палаті маячки. Але Варта добросовісно пошукала і не знайшла жодного.

Златан знову зник.

Чаклунка була певна, що до цього причетний його дід. Проте знаючи чеського мага, дівчина вірила, що він знайде спосіб вирватися з-під влади старшого Богуміна. Тим часом Еверест завів собі паскудну звичку щоранку ходити з нею на роботу. Варта спочатку бісилася, а потім махнула рукою. Тепер дорогою вона розважалась тим, що починала висмоктувати енергію з людей-перехожих, а світляк хмурив свої світлі брови і зі стражденним виразом на обличчі кидався обтинати її павутинку.

На щастя, через три дні Златан повернувся.

— Минулого разу ти більше тішилася моїй появі, — зауважив він зі звичною усмішкою-лезом, коли зустрів Варту біля кав’ярні після закінчення її зміни.

— Минулого разу я думала, що ти в смертельній небезпеці, — кинула вона, приховуючи свою справжню радість.

— Ну, я досі в ній, — кинув маг недбало. — Од від старого ледь вирвався. Якби я не мав обов’язків у ролі спостерігача, він спробував би замкнути мене в готелі до самого кінця Гри. От тільки і в мене є аргумент проти нього — ота ваша зустріч у музеї. А йому не дуже хочеться розбиратися з Конгломератом за порушення правил...

— Ти ж не будеш здавати власного діда. Міг би залишити в готелі свою тінь і втекти...

— Моя тінь зайнята іншим. А мій дід завиграшки відрізнить її від справжнього мене. Дякую за пораду, — їдко відказав маг. — Пішли. Корисної інформації в мене немає, але натомість може з’явитися допомога.

— Стій, — Варта вирішила поцікавитись тим, що її досі муляло. — Мені одна деталь не дає спокою. На початку Гри ти казав, що обрав мене, бо я єдина жертва, про яку тобі відомо. Але потім дізнався про Дикорослу. І думаю, не лише про неї. Чому ж не обрав когось ще? Для певності?

— Не люблю розпорошуватися, — відповів Златан, не кліпнувши навіть. — Це правда. Найперше я дізнався про тебе. Зазнайомився з тобою. І пообіцяв захист. Отож, буде паскудно кинути все отак на півдорозі. Та й тепер я відчуваю на собі трохи відповідальності за те, аби твоя голова дотягнула до кінця Гри в цілісному стані. А ти виявилась приємнішою, ніж я думав до нашого знайомства.

— До знайомства — це ж коли? — здивувалась Варта. — Ще скажи, що шпигував за мною!

— А як скажу, то що? — зіронізував маг, проте виправився негайно. — Боги, не дивись на мене так страшно! Це жарт. Жарт такий. Я вперше приїхав до Львова за два дні до початку Гри. Але суд має досьє всіх повнолітніх чародіїв, тож я мав змогу пробігти їх очима. І мушу зазначити, твоє фото там — уособлення зла, дуже нехороша темна! А тепер підеш зі мною чи будеш ще чекати, поки нас хтось помітить і вкотре почне приписувати тобі стосунки зі світляками?