«Варта у Грі» — роман, насичений таємницями прихованого боку Львова, переплетений тонким павутинням магії, приправлений іронією й наповнений містикою, яка міцною ниткою зв’язує минуле й сьогодення.

Кажуть, старе місто сповнене місць для чародійства. Ось між двома вулицями пробігає перехід, схований арками. Туристи заглядають туди зацікавлено, місцеві перетинають швидко, не озираючись. Перехід короткий. Стоптані сходи вниз. Ресторан — праворуч, занедбане церковне подвір’я — ліворуч.

Двоє чоловіків стоять, зсутулившись над тим, що на землі перед ними. Їхні плащі надто теплі для літніх сутінків. Постаті надто схожі.

— Занотовуй все, що бачиш, — каже один хрипко й повільно, ніби остерігається власних слів.

Другий упівоберта зиркає на супутника. Киває. Молоде обличчя суворе, як і у старшого. Рука в темних рукавичках — ще одна не літня річ — літає над записником.

— Занотовуй хутчіше, — напосідається перший, — я не хочу строчити звіт до ранку.

— Звіт усе одно строчити мені, — огризається той, що з блокнотом, і тут же згинається навпіл, важко видихаючи.

— Скасувати біль!.. Ще мені бовкатиме тут. Кодло мале, — старший стріпує з рук щось невидиме і зневажливо дивиться на свого підопічного. — Час! — він розвертається так різко, що плащ злітає в повітря, змітаючи куряву зі старого й порожнього постаменту.

— Час... — похмуро бурмоче другий, похапцем ховаючи блокнот у внутрішню кишеню.

Перед тим як піти, він крадькома озирається в нічній пітьмі.

— Надивишся ще, — харкає перший, вловлюючи і цей погляд. — Стільки надивишся, що тобі зле стане, вишкварку. Гра почалася.

— Той, хто придумав це пекельне літо, був явно несповна розуму! — поскаржилась Дикоросла й витягнула поперед себе руки, ніби хотіла дотягнутися до примарної прохолоди.

— Ти кажеш те саме кожного разу, — байдуже зауважила Варта, розмішуючи лід у коктейлі. — Восени — бо дощ і мряка, трави гниють. Узимку — бо холодно і зілля вимерзає. Навесні — бо знову дощ...

— І я цілковито права! Ненавиджу це місто. Сіра, нудна, бруднюща діра!

— Сиділа б у своїх Карпатах, — Варта байдуже смикнула плечима. Хоча місто і їй не особливо подобалось. Воно розчиняло всю красу свого минулого в поспішності й метушні. Дівчині подобалося уявляти знайомі вулиці спокійними, тихими й зеленішими, як сотню років тому чи й раніше. Але нема такої магії, котра дозволила б повернутися в минуле.

— Пхах! Скажеш таке! — Дикоросла ляснула долонею по столу — і вази із квітами боязко задзеленчали. — Посиділа б ти тиждень на полонині в моєї бабки Рутмери з її колєжанками, молилась би на кожну проїжджу вантажівку, аби тебе тільки забрали звідти геть до будь-якого міста. Хіба що ти любила з ранку до ночі полоти грядки, перебирати трави, розвішувати їх під стелею і при цьому співати давні замовлянки. Бо бабка вперлася рогом, що без слів жодне моє зілля не буде таким, як треба. І чекай, це я ще не згадала про визбирування всякої поторочі по ночах!.. Та де там, білоручко наша, ти би вмерла, ще й тиждень не минув би!

— До речі, про смерть! — в’їдливий голос за спиною примусив дівчат озирнутися.

— Ото вже! — Дикоросла закотила очі. — Краще би світляка якогось принесло, ніж тебе, Морте.

Тонкі губи знайомого, названого Мортом, розтягнулися в посмішці.

— Я не до тебе звертаюся, відьмо, не тішся надіями, — він зиркнув на її подругу. — То що, ми сьогодні дізнаємось, чи наша Варта чогось варта?

— Дякую за нагадування, — дівчина хмикнула. — Тільки цей жарт перестав бути оригінальним ще з моменту, як я пішла в молодшу школу. Втім, іншого я від тебе й не очікувала.

— Ох, як ми посміливішали! — Дикоросла сплеснула в долоні й зиркнула за спину Морта. — А чи це не Максиміліан там з алхіміками на барі?

Вуха хлопця спалахнули, він тихо вилаявся і рвонув до дверей, навіть не озираючись.

— Бувай-бувай, язик без кісток! — розсміялася відьма і стурбовано повернулася до Варти.

— А все ж тобі геть не обов’язково брати в цьому участь. На відміну від Аллі, щоби їй крейда розкришилась!

Подруга знову смикнула плечима, скидаючи з них темні важкі хвилі волосся.

— Я буду тільки третьою заступницею. Навряд чи до мене дійде черга.

— Дійде, ще й як. Мортова втіха мене насторожує. От влити б йому правдоводу трохи до пельки!

— Тільки зілля переводити. Я певна, що Морт не знає нічого корисного.

— І дарма! Такі, як він, завжди собі шлях знайдуть. От коли я жила в бабки, то тамка наймолодша учениця була, Горобинка звалася. Не вміла нічого! Тільки язиком тріскотіла. Але завше десь пробиралася на шабаш старших і дізнавалася про все наперед: яке завдання нам заготують, чим випробовуватимуть. Усе вміла визнати, випитати, задобрити! І однаково згинула Горобинка... — Дикоросла опустила погляд і стихла на мить. Проте тут же стрепенулася й повернулася до подруги. — Ти тримайся сьогодні. Я прийду подивитися.

— Не треба, — Варта скривилась, передчуваючи, що попереду важка ніч.

— Однаково прийду. Чи ти думаєш, що у когось є краще цілительське зілля? Я б на світляків не розраховувала!.. Удавляться, а не поділяться своєю силою.

— Я й не розраховую, — відказала дівчина. Світлі однаково рідко користувалися зіллями, бо їхні цілителі діяли по-своєму.

— І правильно робиш! — відьма сьорбнула каву до денця, облизала губи і схопила з бильця сумку в горохи. — Я побіжу до Роми й Ружички, у нас нині ще збіговисько!

Варта посміхнулася подрузі. Збори молодшого шабашу завжди проходили весело, а якщо опісля ще приєднувалися чародії й алхіміки, то це переростало у велику гулянку. Проте щойно Дикоросла з її невичерпним ентузіазмом пішла, як повернулося відчуття задухи й напруження.

«Треба почерпнути сил...», — нагадала собі дівчина. До дуелі Аллі та Люцема залишалося ще шість годин.

Жертва йшла у правильному напрямку. Вгору алеєю університетського парку. До затишних вулиць, де мало перехожих у цей час.

Дехто любив набиратися сил у людних місцях, у всіх на очах. Наче в цьому був особливий кайф. Варті таке не подобалось. Хтось може перервати. Хтось може завадити. Хоча Аллі завжди казала, що їй просто не вистачає концентрації.

Проте цього разу все складалося чудово. Жертва чвалала повільно, ніби на неї нестерпно давила не лише внутрішня темрява, а й щось фізичне. Варту цікавила тільки темрява. Біль чи страх. Пригнічення чи злість. Ревнощі чи образа. Розчарування, сором, петлі нездійснених бажань і розбитих мрій. Усе те, чим можуть живитися темні.

Дівчина тріпнула пальцями — і павутина дзенькнула, перш ніж розгорнутися у важкому літньому повітрі, прокласти собі шлях на кілька метрів уперед і торкнутися жертви. Павутина, яка торкалася невидимого світу, дозволяла керувати енергіями й творити чародійство, — привілей магів. Адже алхіміків енергія не слухалася без провідника-крейди. А відьми... У відьом був свій підхід.

Після дотику до жертви відчуття одразу ж стали яскравішими. Ось воно, ось! Настільки глибоке пригнічення, що павутина не встигала передавати енергію Варті. Дівчина повільно крокувала за своєю жертвою, не випускаючи зв’язку й насолоджуючись кожним кроком, кожним ковтком. Її сила починала співати. Людина й не підозрювала, що в цей момент відбувається. Тим часом чаклунка відчувала: те, що давить на жертву, перетворюється на її темряву, на її власну глибоку пітьму. І ця пітьма містила в собі джерело сили. А ще сліпуче задоволення, яке ні з чим не порівняти.