Він шепоче щось Мортові. Маг опускається на коліна. Тоді безвольно падає теж. З його рук і далі стікає кров. Очі розплющені й налякані.

Крок.

Варта задкує і хоче втекти. Вона опускає погляд на руки Златана. Шкіряні рукавиці.

«Ми вмиваємо руки, Богуміне...», — казав хтось давно-давно.

До того як спалах поглинув її. Рукавиці, щоб не торкатися крові. Рукавиці як знак влади.

Тріск келихів. Полум’я на зелених шторах. Маятники. Сотні маятників.

«Вартова!»

«Вартова!»

«Вартов-а-а-а...»

— ...Варто! — руки Златана вчепилися в її плечі та струсонули. — Варто, слухай мене.

— Що ти... — дівчина відчула, як час знову рухається у звичному ритмі. — Що з ними?.. — кивнула вона на Морта і Люсент, заціпенілих на асфальті.

— З ними все добре. Слухай! — чех узяв її обличчя в долоні та примусив дивитись на себе. Темні очі стали мовби маячками, що допомагали втриматись на поверхні. — Слухай же. Я порушив одне правило, щоб підмінити їм спогади. Ніхто не дізнається, що ти жертва. Але це має свою ціну. Тому зараз тікай звідси. Геть. Якомога швидше. Їдь додому. Там і залишайся. Поки я по тебе не прийду. Чула? — гладка шкіра рукавиць холодила щоки. — Так треба. Чула? Варто, негайно скажи мені щось!

— Чула, — видихнула вона.

Світ тремтів.

— Тоді геть. Негайно! — Златан силоміць відвів її до виходу з вузького переходу і виштовхнув на вулицю. — Щезни звідси, Вартова! — заволав він.

Варта не озирнулася. Вона зняла туфлі й побігла вперед босоніж, не розбираючи, чи це правильний напрямок. Головне було вибратися звідси. Головне було опинитися якомога далі від Златана.

Чаклунка відчувала, як ноги саднять. Але не могла спинитися. Ще ні. Златанові було страшно. Коли він проганяв її, йому було страшно. І цей страх перейшов у неї і підштовхував уперед.

«Тікай, Вартова...»

— Ми повинні помиритися з алхіміками, — Варта скрипнула зубами, передчуваючи реакцію Тайфуна на її слова. Але їй було щиро байдуже. Голова темних мав увімкнути здоровий глузд, або стане гірше. Вистачало вже й того, що Морт перебіг до світляків і недвозначно натякнув на могутню Підтримку за спиною Люцема.

— Сам знаю, — буркнув друг. — Я вчора повівся зле. Але слухай, Варто, чи не забагато в Аллі гонору?

— Запхни той гонор собі до одного місця. Поки ми гриземося, світляки мають із цього зиск.

— І як ти це уявляєш? Мені прийти до Аллі з Максом і бухнутися на коліна та бити їм поклони?

— Роби, що хочеш. До вечора вони мають бути з нами.

— Я ще подзвоню тобі, — буркнув Тайфун і поклав слухавку.

Варта кинула телефон на стіл і втупилася в стелю.

До роботи було трохи часу. Падлючий чех не вийшов на зв’язок. Узагалі. Що так налякало його вчора? Що це взагалі було вчора? Сповільнення часу. Цілковито незнайома, потужна магія. Ірраціональний страх, який витісняв усі думки...

— Аґато! — мамин крик прозвучав так раптово, що дівчина ледь не скотилася з дивана.

— Що за пожежа? — вона вибігла в коридор і перехилилась через перила над сходами, які спускалися у вітальню й кухню.

— До тебе прийшли! — голос матері звучав здивовано і з насмішкою водночас.

Варта метнулась назад у кімнату, схопила з ліжка рюкзак, зі столу — телефон і побігла вниз, певна того, що ось і Златан...

— Ну, привіт, дуже нехороша темна, — Еверест стояв на порозі й похитувався вперед-назад. Його світле волосся блискотіло під сонячними променями, а блакитні очі не виражали ні краплі знічення, хоча зараз він вельми наривався. Прийти до темних додому — нечуване нахабство.

— Тебе які святі принесли, світлячино? — дівчина розізлилась на співробітника навіть не за те, що той посмів припертися до неї додому, а за те, що він не Златан.

— Шановна пані Тарновецька сказала, що світлим до вас вхід заборонено, тому я попросив покликати тебе вниз, — повідомив Еверест без краплі образи.

— Шановна пані Тарновецька має багато справ, тому я залишу вас наодинці, — озвалася мати. — Вартусю, якщо хочеш пригостити гостя чаєм зі свіжими булочками, можеш передати йому ослінчик, і він сяде надворі біля клумби.

— Гість зараз піде геть, — силувано осміхнулась Варта і зиркнула на Евереста з усією можливою експресією. Світляк не поворухнувся. — Геть з мого порога, — прошипіла вона. — Зачекай внизу біля воріт.

— Овва. А я розраховував на ослінчик і печиво, — світляк схлипнув награно і розвернувся на п’ятках, щоб іти вниз.

— Ну, і? — мама посміхалась, але в її погляді Варта помітила більше стурбованості. — Мені починати перейматися?

— Це Орест, — кисло відповіла дівчина. — Він працює в моїй кав’ярні. Я з ним говорила разів три за півроку. Напевне, менеджер призначила нам якусь роботу зранку, і тому його принесло ще до початку зміни.

— Я бачу, як він на тебе дивиться. І я це не схвалюю. Він нахабний. Він низький. Ще й блакитноокий блондин — це ж стереотип світлого!

— І скандинава, — огризнулася Варта.

— Скандинави, люба моя, ви-со-чен-ні, — мрійливо осміхнулась мама. — Ну, гаразд, іди вже.

— Я, мабуть, не прийду сьогодні... Гра набирає обертів.

Мама нічого не відповіла, але так картинно закотила очі, що Варта прекрасно уявила її думки.

— Я прийшов тебе провести, — повідомив Еверест безтурботно.

— Ти що, знущаєшся? Навіщо мене проводжати? — сторопіла Варта.

— На випадок, якщо ще якийсь темний вирішить тебе вирубити.

— Дякую, з попереднім охочим я вже розібралась. А якщо хтось із моїх друзів побачить нас разом, то проблем побільшає.

— Ми працюємо в кав’ярні разом. У тебе залізне алібі. На відміну від голови, — світляк посміхнувся.

— Нещодавно ти обзивав мене чудовиськом, — зауважила дівчина.

— Але я світлий, тому моя доброта розповсюджується навіть на таких, як ти.

Після кількахвилинної словесної сутички Варта зрозуміла, що вона швидше дійде до роботи, ніж позбудеться Еверестової компанії.

На щастя, дорогою вони нікого не зустріли.

День тягнувся нестерпно довго. Обличчя в залі злилися в одну смугу. Навіть постійні причіпки Пані Цербер не дратували. Варта крадькома зиркала на телефон, коли менеджера не було поруч. Але Златан не писав. Златан не дзвонив. Златан навіть не чекав на неї після роботи, як робив це останніми днями.

— Ти додому йдеш? — Еверест виріс за спиною, ніби тінь.

— Ні, — огризнулася Варта, вперто розглядаючи вікна кав’ярні в очікуванні, що ось-ось там майне кучерява голова нового знайомого.

— Тоді я проведу тебе деінде, — стенув плечима світляк. Він стовбичив позаду, і чаклунка відчувала його погляд потилицею. І це дратувало.

— Звільни мене від потреби розбивати тобі носа, щоб позбавити хворобливих бажань, — зітхнула дівчина. На мить вона подумала, а чи не міг світлий алхімік справді якимось дивом зацікавитись її персоною. Але це була зовсім сміховинна думка.

— Пішли, — кинув Еверест прохолодніше. — У мене теж є справи, окрім як турбуватися про твою безпеку.

Ці слова світляка знову нагадали Варті про Златана. Вона краєм ока зиркнула на блідий профіль співробітника, обрамлений світлими, ще й вицвілими від літнього сонця патлами. Ні, ні краплі не схожий на чеха. Але щось об’єднувало їх насподі — мовби нитка, невидима оку.

Раптом нова й трохи ризикована ідея відвідала Варту. Вона награно зітхнула і вирішила погодитися на компанію алхіміка — задля цієї ідеї. Бо сам нарвався!

— Це дуже погана думка, Варто, — відповів Еверест із усім можливим світляцьким осудом.

— Та-ак? — дівчина осміхнулася, розхитуючи медальйон на ланцюжку. — Тоді пропоную покінчити із цим швидше.

Вона була певна, що наклала на алхіміка достатньо сильні пута, щоб виграти собі хвилину-другу. А більше їй і не потрібно. Навіть якщо якісь люди й побачать їх з вікон, то нікого не здивує пара, яка зазирнула в один із пошарпаних двориків у центрі в пошуках пригод чи кнайп. А незримі пута, виплетені з павутини і стягнуті довкола рук світляка, неосяжні для простих людей.