Чаклунка підійшла впритул до алхіміка. І повісила медальйон йому на шию. Нічого не сталося. Еверест не намагався звільнитися. Він просто стояв навпроти неї і свердлив невдоволеним поглядом.

— Ну, і? — спитав він похмуро.

— Минулого разу ти сахнувся так, ніби тебе обпекло вогнем, — зауважила Варта.

— Я вмію витримувати біль, сильніший за цей. А ти уважна, що примітила-таки.

— Так сталося, — Варта вирішила не згадувати про те, що схожа реакція на прикрасу і в її нового знайомого з Чехії. — То що з моїм медальйоном чи з тобою не так?

— Могла б просто спитати, — фиркнув Еверест. — Але ні, обов’язково треба по-темному. Скористатися моїми добрими намірами, зв’язати і нап’ялити це на мене.

Варта помітила краплини поту на його чолі. Алхімік стиснув зуби.

— Я могла спитати — ти міг збрехати. А так побачила, що моя прикраса справді має на тебе вплив. Трохи незвична проблема. У чому тут річ?

Дівчина зняла медальйон і струсила пута зі світляка. Еверест скривився й потер зап’ястя.

— Твій медальйон тут ні до чого. У мене алергія на золото, — відповів він трішки роздратовано. — Неприємна штука. Ну, але ювелірки я не ношу.

— І що ця алергія робить? — хмикнула дівчина, не до кінця вірячи словам світлого.

— Неприємно робить. Тому якщо захочеш мене закатувати якось, то найкраще зробити це там, де багато золота.

— Добре, так і зроблю, — неуважно кивнула Варта, замислившись над тим, чи і в Златана така ж біда.

Урешті Еверест усе одно вирішив провести її — о, неосяжні альтруїстичні нахили світляків! — тому Варта позбулася небажаного супутника аж біля дому відьом.

— Аллі послала Тайфуна, — повідомила їй з порога Дикоросла.

— Чого й варто було очікувати, — похитала головою Ружичка.

— Тільки ти цього йому не кажи, — докинула Ромашка.

— Не буду, — дівчина кинула рюкзак у кутку і впала на диван. — Не день, а божевільня.

— Не можемо не погодитися! Зате глянь, — Ружичка розстелила на журнальному столику карту міста з позначеними на ній точками. Варта примітила, що стіл новий (вчорашній же розтрощив сам Тайфун, коли Макс накинувся на нього). Дівчина застогнала, уявляючи, чого вартуватиме знову їх помирити. Максиміліан, хоч і не належав до алхіміків, міг закатрупити за Аллі. І пощастило, що вчора до цього не дійшло.

— Сюди глянь, Вартусю! — шпикнула її ліктем Ружичка.

Варта перевела погляд на карту.

Дикоросла та її подруги встали в коло і заспівали щось невиразне. Їхні глибокі та дзвінкі голоси спліталися, наче павутинка енергії. Резонували між собою. Затягували. І чаклунка майже зримо відчувала, як у колі розростається магія, як вона захльостує карту...

— Прояви! — раптом скрикнула Дикоросла і плеснула на стіл зілля з глиняного горнятка.

Різкий запах заповнив кімнату. Зелена калюжа розпливлася по карті.

— Диви, онде! — кинула відьма.

Варта схилилася і придивилась. Слабкі завихрення, схожі на те, як хвилюється повітря над вогнищем, з’явилися над точками міток. І одна там, де нічого ще не було. Сихів.

— Це місця, де вивільнялася потужна магія останнім часом, — осміхнулась Дикоросла, витираючи зілля шматкою. — Усі збіглися з уже позначеними мітками. Тож заклинання й зілля працюють гарно.

— Ми віримо, що нова точка там, де вказано, — Ружичка обвела місце завихрення, яке вже тануло, олівцем. — Територія велика, але відкрита. Шукати легко. Не те, що по тих лісах на Підголоско!

— Отож, сьогодні ганяємо сихівську гопоту, — осміхнулась Варта, — і сихівських світляків.

— Неф з Ерран та їхніми поїхали туди, щоб відшукати точку, як тільки посутеніє. І оберігати її від світлого кодла, якщо знадобиться, — спохмурніла Ромашка.

— А на Таєві жертва, — додала Ружа. — Він думав, що вийде залучити алхіміків...

— Я допоможу йому, — відповіла Варта. — Дік, підеш зі мною?

— А ще б я тебе кинула! — Дикоросла з готовністю почала пакувати баночки із зіллями в свою вишиту сумку.

Варта зиркнула на мовчазний екран мобільного. Златан досі не дав про себе знати.

— До речі, дівчата, — чародійка сховала телефон До кишені, — Морт таки зрадив нас і бігає хвостом за Люсент. Тому з ним жодних справ.

— Скажеш таке! — обурилась Ружичка. — Він утратив нашу повагу ще тоді, як підставив Макса. Слизький тип. Та й не вельми він сильний, щоб пантрувати, що він не за нас.

— От і добре. Тоді ходу. Сонце скоро сідатиме, — Варта визирнула у вікно і примружила очі. Їй згадалося, з якою злістю проклятий чех завжди дивився на призахідне світило. Де ж його носить?..

Варта відчувала дивну тривогу і майже ніякої радості, коли кров жертви розбризкалась над знаком мітки.

Кров світляної жертви. Жертви, котру вони з відьмами і чародіями знайшли. За щасливим збігом, та жила на Сихові теж. Її видало те, що надто багато світляків зібралися разом, щоб захистити свою. А по сусідству жила одна з відьом, котра не могла пропустити таке скупчення без уваги. Не обійшлося й без сутички, проте кількісна більшість таки переважила. Група Альтера згодом ще намагалася відбити точку, проте охорона в обличчі Нефа, Ерран та їхньої тусівки дала їм різку відсіч.

А тоді австрійський суддя Фелікс засвідчив, що все відбулося згідно з правилами, зняв постефекти з Ружички, яка позначила мітку, і залишив їх святкувати здобуття наступного очка.

Дикоросла, яка спочатку дуже поривалася сама зайнятися жертвою, ледь не рвонула геть услід за суддею, щойно все закінчилось.

— Мені так паскудно, я не маю сили сьогодні тусити, — виправдовувалась вона. — Так що погуляйте і за мене!

— Я теж пас, — додала Варта на здивування друзів.

— Та ну вас! — реготнув Тайфун, котрий повернув собі звичний запальний настрій. — Ми ведемо в рахунку, а вам не хочеться відзначити це?

— Відзначимо перемогу, — примирливо відповіла чаклунка. — І я хочу ще трохи прогулятися сама. Уже голова паморочиться від цієї крові, — кивнула вона на прощання, перш ніж піти геть.

Неф ще кинув уїдливий коментар про те, що Варту підмінили, якщо її почала турбувати кров. Але дівчина проігнорувала його.

Насправді вона не хотіла гуляти. Ніяк не реагувала на кров. Навіть спати не хотіла, попри те, що виснаженість останніх днів пролягла синцями в неї під очима. Чаклунка до останнього сподівалася, що варто їй опинитися наодинці — і проклятий чех з’явиться як завжди. Точніше, як завжди за останні кілька днів.

Вона вже шкодувала, що залишила його вчора. Піддалася, коли на неї накотився страх. Не дізналась нічого достеменно. Адже Златан — ким би він не був — не всесильний. Можливо, в той момент він теж потребував допомоги. Можливо, він у небезпеці. Можливо, з ним щось сталося... Але телефон лише вперто повторював, що «абонент знаходиться поза зоною».

Ніч без сновидінь принесла трохи полегшення. Уранці дівчина знову сягнула по телефон — і знову нічого. Вона спробувала зателефонувати, коли одягалась на роботу і зловила дев’ять гудків без відповіді.

— Аґато! До тебе прийшли, — здивований мамин голос вивів Варту з роздумів про те, чи не час уже шукати труп чеха, і вона швидко вибігла на сходи.

— Пошли його в пекло! — гаркнула чаклунка, підозрюючи, що Еверест нині хоче швидкої і болючої смерті від її рук.

— Ну, ви самі чули, — материн голос став вибачливим. — Дівчинка в нас вельми нестримана. Якщо ваша ласка зачекати, то в нас тут такі булочки з родзинками, що ах-ах... Осьо!

Варта сторопіла. Зі світляком мати так не говорила б. А якщо це не світляк...

Вона перестрибнула через п’ять нижніх сходинок, ледь не зіпхнула вазон зі столу і влетіла у вітальню.

— Я теж за тобою скучив. Але якийсь день не бачилися — і вже «пошли його в пекло»? Де твої манери?

— Їй-богу, я придушу тебе цими ж руками, падлюко-о! — Варта простягнула руки вперед, підійшла до Златана і вчепилася в комір його сорочки.

Очі чародія блискотіли радісно. На тілі — ніяких видимих слідів від побоїв чи тортур. Чех устиг вже надгризти булочку. Виглядав цілком вдоволеним.