Дівчина розсміялася від полегшення. Тоді відпустила його. Тоді озирнулась.
— Заспокойся. Усе гаразд, — Златан говорив несподівано м’яко і тихо, наче вся його іронія була лише зовнішнім захистом. Як ті золочені щити, якими він користувався час від часу.
— Сам нагнав на мене страху, нічого не пояснив і ще спокою вимагає! — Варта бухнулася на крісло і теж потягнулась за булочкою.
— Так вимагала ситуація, — ухильно відповів чех. — Але тепер нам треба йти. Збирайся, я почекаю на тебе внизу, біля воріт, — він, як завжди поривисто, попрямував до дверей, не давши Варті нічого розпитати. Вона стрималась від ірраціонального бажання кинутися за ним — здавалось, що Златан зникне, щойно переступить поріг. Проте у дверях він озирнувся, посміхнувся до неї і пішов стежкою вниз.
— Цей прикольний, — мама схвально закивала головою, щойно двері за чехом захряснулися. — Бачу, з початком Гри в тебе побільшало залицяльників.
— Це суто ділові стосунки, мамо, — втомлено відповіла Варта.
— Але кучерики в нього стильні. Як у того канадського прем’єра... А от ніс міг би бути й меншим.
— Дякую, мамо. Я йому передам.
— Але де це ти знайшла його?
Дівчина закотила очі, проте розуміла, що їй не уникнути розпитувань. Тому кинула:
— Та він сам приїхав. Звуть Златаном.
— Балканець? — спохмурніла мати.
— Ніби чех.
— Давно приїхав?
— Та ні... минулого тижня. А що?
— Він підозріло сильний. Я, може, й не експерт, але не раджу довіряти магам, котрі приїздять до Львова на час Гри.
— Знаю-знаю. Бувай, — Варта поклала булочку на тацю і поспішила до дверей. Їй щонайменше хотілося зараз обговорювати підозрілість чеського чаклуна. Надто багато питань і надто мало відповідей, які вона знала.
— Ти чого така радісна? — спитав Златан, коли дівчина спустилась сходами до нього.
— Ми вчора позначили мітку, — повідомила Варта, гасячи радість у голосі, яка насправді була спричинена тим, що він тут — і ще й у порядку. — Ведемо в рахунку.
Чех її ентузіазму не поділяв.
— Ще навіть не середина Гри. Не час розслаблятися.
— Так, але відьми зварили зілля, яке допомагає знаходити місця міток. Приблизно. А що було з тобою?
Златан осміхнувся.
— Нічого хорошого. Пішли...
— Нічого хорошого? І це все? — Варта спинилась біля воріт. — Та позаминулої ночі ти виглядав так, ніби плануєш зіткнутися зі смертю, не менше.
— І до моєї честі, я це пережив, — Златан повернувся до неї і стишив голос. — А тепер краще ти скажи: якого біса тебе понесло вчора до мітки, коли я чітко сказав: не рипайся?
Варта різко втягнула повітря носом.
— Годі говорити зі мною таким тоном.
— Годі ризикувати нашою домовленістю, — відрізав маг.
Чаклунка підійшла до нього впритул, хоча їй і здавалося, що темні Златанові очі здатні пропалити наскрізну діру.
— Не забувай, що я — у Грі, — процідила дівчина крізь зуби. — Твоїми стараннями теж.
Маг скривив губи і схопив її за плече, стиснувши до болю.
— Не забувай, що твоя безпека найважливіша. А тепер пішли.
На одну довгу мить Варті захотілося його вбити.
***
— Що це значить? — чаклунка довго-довго дивилась на потертий папірець, який показав їй маг.
— Устина Дика, — прочитав він. — Вона ж відьма Дикоросла. Вона ж, наскільки я пригадую, твоя подружка. Наступна жертва.
— Де ти це дістав? — чаклунка, звичайно, підозрювала, що проклятий чех дуже непростий. Але дізнатися ім’я ще однієї жертви...
— Де дістав — вже нема, — він вихопив папірець у неї з пальців і спопелив його одним дотиком, а тоді акуратно здмухнув попіл із пальців. — Це єдине, що мені вдалося знайти...
— Я маю попередити Дикорослу, — спохопилась Варта. — У відьом є зілля, яке дозволяє мітці жертви проявитися вдень. Якщо ми перевіримо це і твоя інформація виявиться правильною, то будемо оберігати Дік як зіницю ока.
— Звучить непогано. Те зілля може стати корисним. Я читав, що його рецепт втратили в часі попередньої Гри...
— Немає нічого такого, що наші відьми не наварили б! — відказала Варта і швидко набрала подругу.
Гудок, два, три...
— Не бере, — здивувалась чаклунка. — Дикоросла завжди на телефоні.
— Навіть у душі? — поцікавився маг іронічно.
— Не знаю, — дівчина вже набирала Ружичку.
На щастя, відьма взяла слухавку після другого гудка.
— Привіт! — видихнула Варта. — А де Дік? Вона Щось ігнорує мене.
— Ой божечки, звідки стільки паніки? — Ружичка розсміялась. — Наша непосидюча Дика з самого ранечку зірвалась в гори. Казала, бабка Рутмера щось від неї хоче. Обіцяла за день-два повернутися, аби ніц цікавого не пропустити. А тобі горить? Якщо тре якусь настоянку, ти тільки скажи! Шабащ тобі зготує. Заходь до нас, ти вчора таку гулянку пропустила!
— Чи ви здуріли її відпускати? — перебила її Варта. — Жертва помре, якщо спробує покинути місто! А що, коли це — Дік?
Ружичка не поділяла її турботи.
— Не сварися на мене, тьмава, — відказала вона тихо. — Вона ще з учора випила нашої бовтанки для виявлення міток й казала, що ніц на ній нема. Того Дика вільна йти куди завгодно. Чи мені її припнути було?
— Ні. Подзвони мені негайно, коли Дикоросла повернеться, — Варта поклала слухавку і втупилась в екран телефону. — Жертва не може покидати місто, — пробурмотіла вона. — Ми ж уже перевірили це на мені. Але Ружа каже, що Дік поїхала в гори.
— Коли?
— Зранку... І що зілля не виявило її мітку.
— Бреше!
— Їй нема чого мені брехати.
— Тоді Дикоросла бреше, — стенув плечима Златан.
— Вона б не... — Варта затнулась і пригадала слова подруги про те, що та втекла б із міста, якби стала жертвою. Але їй у будь-якому разі це не вдалося б. І вона знала це. Щось не сходилося. А головна винуватиця їхньої турботи не виходила на зв’язок.
— Ми мусимо знайти Дік, — відказала чаклунка. — Якщо хтось ще дізнався, що вона — наступна жертва, а шабаш вірить, що вона в горах, то... Дикоросла в біді.
***
— Вона з міста навіть не намагалась виїхати. Я б дізнався, — кинув Златан різко.
— Я подзвонила на роботу. Там її не бачили. Ружичка збирає відьом...
— Ми повинні діяти окремо від них.
— Може, забудеш про свою таємність, коли моя найближча подруга — жертва?
— Ем... Ні.
Варта ледь не загарчала від безсилля.
— Зберися. Думай. Куди вона могла зникнути? — голос Златана мав би звучати заспокійливо, але лише дратував.
— Уявлення не маю! — Варта безцільно гортала повідомлення на мобільному. — Дикоросла завжди на зв’язку. Завжди все дізнається першою. Ніколи не зникає...
— Вороги. Думай про ворогів. Тобі видніше, що на споді тутешньої тусівки.
— Не було в неї ворогів! Принаймні явних не було.
— А світляки?
— Нікого конкретного, — тут Варта пригадала нещодавню сутичку. — А якщо Морт і Люсент знали про мене, то чи могли вони дізнатися й про Дік?
— Я потурбувався, щоб вони більше цього не пригадали, — заперечив маг. — І їхній голова теж. Тому вони відпадають. Світляки ще не знають, проти кого вирішили бавитися, — він хижо всміхнувся.
— Думай-думай-думай... — Варта вчепилась у не, слухняне волосся обома руками. — Алхіміки! Вона з Молем трохи мутила... Але алхіміки обізлились на магів і відьом.
— До біса образи. Хто в них найбільш адекватний?
— Мель! Він брат Аллі, Моля та Ферума. Хоч він і світляк, але тусується з нами часто. Згори воно, — Варта швидко знайшла номер Мельхіора і тицьнула зелену трубку на екрані. — Давай-давай... є! Мелю, це Варта! Говорити можеш? Дикоросла зникла. Ваші не знають нічого?.. Я на Коперника. Біля пошти. Добре...
— І? — чаклун неспокійно хрускотів пальцями.
— Мель на парі, — всміхнулася Варта. — Але він хоче допомогти у пошуках. Я забіжу й з ним швидко переговорю. А ти можеш за той час зачекати десь...
Златан стенув плечима і пішов у напрямку парку.
