Инйон мріяла стати телевізійним продюсером, заради чого планувала вступати на факультет журналістики. Вона уже почала активно шукати минулорічні матеріали вступних творчих іспитів тих університетів, у які вона проходила зі своїми балами. Тому коли мама запропонувала їй варіант з педагогічним інститутом, Инйон, не вагаючись ні секунди, відповіла:
— Я не хочу бути учителькою. Я чітко знаю, чим хочу займатися у майбутньому. Тим більше, з якого це дива я повинна їхати чортзна-куди і вчитися незрозуміло де?
— Подумай про майбутнє. Для дівчини немає професії — кращої за професію вчителя.
— Так? І чим таким вона хороша для дівчини?
— Ну подумай, ти зможеш рано закінчувати роботу, є канікули, можна у будь-який момент взяти відпустку. Ти зможеш навіть виховувати свою дитину, не кидаючи роботу, — не вгавала мама.
— Так-так, звісно, чудова робота для тих, у кого є діти. Чому ж ти кажеш, що вона ідеальна саме для жінок? Що, тільки жінки виховують дітей? Ти брату те саме скажеш? Також запропонуєш йому вступати в педагогічний інститут?
Насправді, Джійон та Инйон ані разу не чули від своїх батьків настанов, як-от: «Ти маєш знайти надійного чоловіка і вийти за нього заміж!», «Ти маєш стати хорошою матір’ю!» або ж «Ти маєш вміти добре готувати!» Звичайно, вони змалечку допомагали батькам у хатніх справах, але то була саме допомога батькам, а не обов’язок, бо вони — дівчата. Нотації, які сестри вислуховували від батьків, можна було поділити на дві групи: перша — зауваження щодо їхньої поведінки та звичок (не горбся, сиди рівно, не розводь бардак на столі, не читай у темряві, пакуй портфель до школи завчасно, будь ввічливою зі старшими і таке інше), друга була пов’язана з навчанням і завжди звучала однаково: «Добре вчися!»
Уже давно минули ті часи, коли батьки вважали, що дочкам не обов’язково здобувати освіту чи що їм не потрібно вчитися стільки ж, скільки хлопцям. Тепер дівчата нарівні з хлопцями одягали шкільну форму, брали ранці і йшли до школи, задумувалися над своєю кар’єрою, мали мету і намагалися скласти план досягнення своїх цілей. Це був період, коли у суспільстві у весь голос заговорили про те, що жінки у всьому рівні з чоловіками, і можуть усе, ба навіть більше. У 1999 році, коли Кім Инйон виповнилось двадцять, в уряді прийняли закон, який забороняв дискримінацію за статевою ознакою, а у 2001 році, коли двадцять виповнилось уже Кім Джійон, було створено Міністерство з питань гендерної рівності та сім’ї. Проте і далі ярлик «жінка» часто ставав якорем, який тягнув жінок на кар’єрне дно, зв’язував їм руки і ноги та не давав рухатися вперед.
— І взагалі, я не знаю, чи вийду колись заміж і чи буду народжувати дітей. Може, я взагалі помру молодою. Чому тоді я повинна відмовлятися від своїх мрій заради майбутнього, яке, можливо, ніколи й не настане? — відрізала матері Инйон.
Мама глянула на карту світу, що висіла на стіні у кімнаті доньок. Краї карти були геть протерті, і де-не-де на ній виднілися наклейки у формі сердечок зеленого та синього кольору. Мати знала, що означають ці позначки. Колись Кім Инйон запропонувала молодшій сестрі відмічати на карті країни, які вони хотіли відвідати, і заради цього пожертвувала наклейками, які купила для того, щоб прикрасити свій щоденник. Джійон обирала країни, якій були їй добре знайомі, адже завжди були на вустах — США, Японія, Китай, а Инйон позначала країни Північної Європи — Данію, Швецію, Фінляндію. Коли її питали, чому вона обрала саме ці країни, Инйон, не задумуючись, відповідала: «Бо там буде мало корейців».
— Доцю, твоя правда, — сказала мама. — Ти мене вибач, що я затіяла цю розмову. Успіху тобі в підготовці до творчого конкурсу!
— Мам, — мовила Инйон, коли мати уже обернулася, щоб вийти з кімнати, — скажи чесно, ти мені пропонуєш вступити у педінститут тому, що там нижча вартість навчання? Чи тому, що професія вчителя надійна? Чи через те, що це єдиний варіант, який дає змогу влаштуватися на роботу одразу після випуску і почати заробляти гроші? Я знаю, що у тата зараз проблеми з роботою, та, крім мене, у вас ще двоє дітей...
— Так, у цьому є частка правди, але я й справді вважаю, що професія вчителя з багатьох причин є дуже хорошою і перспективною. Але хай там що, твої аргументи мають сенс, тому я згодна з тобою.
Мама постаралася відповісти чесно, тому Инйон було нічого додати.
Кім Инйон почала цікавитися інформацією, пов’язаною з викладанням у молодшій школі, декілька разів сходила на консультацію до кар’єрного радника у їхній школі, та навіть особисто з’їздила в один із педагогічних інститутів за межами Сеула, звідки привезла зразок заяви на вступ. Але тепер уже мати була проти варіанту з педінститутом. Вона як ніхто розуміла, що таке — пожертвувати всім і відмовитися від своїх мрій заради сім’ї, адже у свій час їй довелося це пережити. Уже давно мати перестала спілкуватися зі своїми братами. Необдумана жертва, яку батьки змусили її принести багато років тому на благо братів, назавжди вселила в серці О Місук розчарування та жаль за втраченими можливостями, і врешті-решт ці гіркі почуття, які постійно терзали душу Місук, зруйнували стосунки всередині сім’ї.
Инйон наполягала, що річ не в сім’ї, а в тому, що, загорівшись ідеєю стати телевізійним продюсером, вона не розібралася як слід, що це означає і яку роботу їй потрібно буде виконувати. І що, подумавши, вона зрозуміла, що їй і в дитинстві подобалось читати книги сестрі та брату, допомагати їм робити уроки і займатися з ними рукоділлям, а отже, працювати вчителем їй точно сподобається більше, ніж телевізійним продюсером:
— Мам, ну ти ж сама казала, що це чудова професія. Закінчуєш рано, є канікули, це надійна і стабільна робота. Та ще я навчатиму чомусь новому ще зовсім зелених малих! Це ж так круто! Хоча, звісно, доведеться і багато кричати, та все ж.
Кім Инйон таки подала документи у той педінститут, у який їздила. Її прийняли і дали місце в гуртожитку. Мама спакувала речі, потрібні для життя в гуртожитку, і дала на прощання декілька корисних порад, які двадцятилітня Инйон, сповнена радісного збудження в очікуванні чогось нового, пропустила мимо вух. Провівши доньку, О Місук повернулася додому і гірко заплакала, похиливши голову на тепер уже пустий стіл Инйон: «Вона ж іще дитина, я не повинна була відпускати її саму так далеко. Я повинна була змусити її піти саме туди, куди вона хотіла, а тепер вона повторить мою долю». Важко було сказати, кого саме жаліє О Місук: чи свою доньку, чи себе.
— Мамусю, не плач, Инйон і справді хотіла вчитися у педагогічному. Вона навіть спати лягала обійнявшись із брошурами педінституту, ось, глянь, Инйон так їх затерла, що вони навіть купи не тримаються, — втішала маму Джійон.
Кинувши поглядом на стос потріпаних університетських брошур, на які показувала Джійон, мати нарешті заспокоїлася:
— Ти ба, і справді не тримаються.
— Мамо, ти 20 років ростила Инйон, невже ти сама не розумієш, що з її характером заставити Инйон робити те, що їй не подобається, просто нереально? Вона вступила у педагогічний тому, що справді цього хотіла, ти тут ні до чого. Тому не засмучуйся даремно.
Мати заспокоїлася і з кімнати виходила, повністю скинувши тягар, який несла в душі усі ці дні. Кім Джійон лишилася сидіти одна. Кімната здавалася дещо пустою і незвичною без сестри, але відчуття радості уже починало поступово наповнювати і розпирати її зсередини. Здавалося, ще трішки — і Джійон злетить, немов повітряна кулька. У неї нарешті буде власна кімната! Так, перше, що потрібно зробити — позбутися столу сестри і поставити натомість повноцінне ліжко. Як вона мріяла, що колись спатиме не на підлозі, а на власному ліжку!
Як не крути, вступ Кім Инйон у педінститут став для сім’ї великою радістю.
Батько Кім Джійон врешті вирішив-таки погодитися на ранній вихід на пенсію. Світ стрімко змінювався, прийшла епоха масової комп’ютеризації, і батькові як представнику докомп’ютерної епохи було складно освоїти нову техніку. Все, на що його стало — це навчитися друкувати на комп’ютері, і то лише двома вказівними пальцями. Він і так уже відпрацював необхідний мінімум, який давав змогу претендувати на пенсійні виплати, а за достроковий вихід на пенсію передбачалася солідна компенсація. Тож поки роки дозволяють, батько вирішив «почати життя спочатку». Це рішення тата здавалося Джійон необдуманим. Хоч життєвого досвіду в неї було небагато, проте і його було достатньо для того, щоб зрозуміти, наскільки ризикованим є цей крок, зважаючи на те, що одна дитина щойно вступила в інститут, навчання у якому потрібно оплачувати, та й двоє школярів, а це теж постійні витрати. Кім Джійон постійно нервувалася через це, а от її мама, здавалося, була цілком спокійною — вона не сперечалася і не відмовляла тата від цієї ідеї.
