Денис, який був при цій розмові, насупився.

— Вибачте. Ну винен, винен...

— Винен-то винен, — погодився Сидорович. — Тільки саме ти підслухав оту їхню розмову. І я тепер можу більш-менш прояснити всю ситуацію. Хто, для чого і таке інше.

— Виходить, ми обміняли Дениса на своє мовчання, — зітхнув Максим.

— Це ви можете мовчати. І то — короткий час. Я мовчати не буду, можете мені повірити, — запально пообіцяв Сидорович. — Нехай я не доведу змову цих двох. Зате я сам бачив купу небезпечних плазунів та комах у сараї Громовця. Навряд чи він має право їх тримати. Хоча бажання тримати цих гадів у нього дуже велике. Натура така. Він сам хитрий та підступний, наче змія. Може засичати, може куснути тихцем. У гуртожитку дівчата його так і прозвали — Плазун.

Білан-старший взявся за телефон, відійшов подалі в сад і близько години комусь надзвонював. Коли повернувся до гурту, настрій у нього був кепський.

— Словом, навів я довідки через своїх знайомих. Громовця Анатолія Федоровича мої знайомі знають не з гіршого боку. Переконувати їх я не став, мені не суперечки потрібні, а інформація. Подробиці я опускаю. Бо в результаті сам трошки розгублений. Виявляється, цей Плазун, — він витримав багатозначну паузу, — з вересня буде директором однієї київської школи. Там якісь кадрові перестановки, зовсім мені не зрозумілі. Та й не треба воно мені, це розуміння. Тут головне — результат.

— Ото комусь не пощастило! — не стримався Денис.

— Я навіть знаю, кому, — якось дивно подивився на хлопця Білан-старший.

— Тату! — ахнув Максим.

— Готуйтеся до нового навчального року, хлопці, — сумно посміхнувся Білан-старший. — Бо я вже морально готовий.

Приятелі замовкли, переварюючи інформацію.

А порушила загальну мовчанку бабуся Галя. Зайшовши на подвір'я з банкою меду, який ходила купувати спеціально для Біланів, вона поставила слоїк на стіл і промовила:

— Ви знаєте, що сьогодні в селі сталося? Двоє наших мужиків рибу сіткою ловили. І якусь небачену потвору витягли. Зубата, хвостата і гребінь на голові. Вже в Хорол подзвонили, в міліцію. Наш дільничний її злякався.

м. Київ

2008-2014 pp.

Хоч у школі Максим Білан був відмінником і не надто скаржився на те, як перебігають його шкільні роки, першого вересня до школи його не дуже тягло.

Не те, щоб у хлопця зникло бажання вчитися. Навпаки: в світлі пригод, які вже довелося пережити з весни цього року, Максим зрозумів: знає він дуже й дуже мало. Вибратися зі складних, а іноді навіть небезпечних ситуацій йому та його приятелям вдавалося здебільшого через те, що Білан багато читав, а отже — знав трошки більше за інших. Тому вантаж додаткових знань хлопець не вважав тяжким.

Інша річ, що тепер, у новому тисячолітті, за часів розвинених технологій за знаннями до школи йти не обов'язково. Навчившись читати, писати, рахувати та оволодівши інтернетом, кожен, хто вважає себе розумним, цілком здатен займатися самоосвітою. І думки ці прийшли в голову не Максиму, а його татові, Біланові-старшому.

— Скажу я тобі, сину, — просторікував він тепер щовечора після перегляду новин та прочитання вечірніх газет, — що наша система освіти недосконала. Я сам не любив ходити до школи. Але в кожної людини у твоєму, синку, віці трапляються такі періоди. У мене це було швидше вікове. Признайся, хочеться до школи?

— Не дуже, — з батьком Максим намагався бути чесним.

— Чому?

— Ти ж знаєш... Новий директор...

Почасти це було правдою. Влітку, відпочиваючи в селі на Полтавщині, у бабусі свого однокласника і тепер уже бойового товариша по пригодах Дениса Черненка, Максимові довелося чи не вперше в житті зіткнутися з відвертою безкарністю за поганий вчинок. Такий собі Анатолій Федорович, звичайний київський дачник, виявився колекціонером рептилій. Утримувати їх у приватних руках заборонено в Україні. Не те щоб офіційно заборонено — просто не рекомендовано. Бо ці екзотичні тварини потребують спеціального догляду, інакше вони загинуть. Та й завозять їх для потреб приватних колекціонерів незаконним шляхом.

А свою власну колекцію Анатолій Федорович поповнював, замовляючи крадіжки з тераріумів. Тобто по суті був кримінальним злочинцем. Денису з Максимом удалося вивести його на чисту воду. Причому Черненко цього разу ризикував як ніколи. Але виявилося — даремно.

Любитель гадів був не просто київським дачником — Анатолій Федорович Громовець мав десь високо, за словами Білана-старшого, впливових знайомих. Вони могли його захистити від правосуддя і, мабуть, зробили це. А головне — цей чоловік, який мав у студентські роки прізвисько Плазун, з нового навчального року ставав директором їхньої школи.

Мати такого директора — радості мало. Та пригоди загартували Максима, і він був готовий протистояти Плазуну. Тим більше, що не був упевнений, що серед кількох тисяч школярів він вирізнить своїх старих знайомих Білана і Черненка, бо навіть прізвищ хлопців він, здається, тоді не дізнався. Не слід потрапляти на очі Плазуну — от і все.

— Хочу, щоб ти знав, — відразу промовив тато. — Образити тебе я не дам. До іншої школи теж не переведу — надто жирно для якогось там Плазуна Федоровича.

— Що він мені зробить? — знизав плечима Максим. — Зрештою, зустрічатися зайвий раз із тобою йому теж не хочеться. Нехай пацана він не боїться. Зате мусить стерегтися дорослої шанованої людини. Ні, тут я проблем не бачу. Неприємна людина — але хіба таких мало?

— Лише неприємна людина, — погодився тато. — Добре, що ти швидко зрозумів: у житті доводиться мати справу не лише з тим, хто тобі приємний. Отже, до школи тобі не дуже кортить не через нового директора?

— Правда, — кивнув Максим.

— Гаразд, а в чому ж тоді справа?

— Мені там нудно стає, — хлопець знову довго не думав.

— О! — тато переможно підніс пальця догори. — Саме чогось такого я й хотів від тебе почути! Бо коли мене в мої часи питали, чому я не хочу до школи, я відповідав: «Не знаю». Не міг пояснити цього сам собі. А отже, як тепер розумію, давав підставу батькам та вихователям списувати моє небажання вчитися на вікові проблеми так званого перехідного періоду.

— Я читав про такі речі.

— Бач, читав він, — тато підвівся, пройшовся по кімнаті. — Ось про це і пишуть, про такі настрої. В школі стає нудно вчителям. А значить, ця нудьга передається учням. Можна щось змінити?

— Чесно сказати?

— Як завжди.

— Не думаю, тату, — відповів Максим. — В одній, окремо взятій школі — так. На загал — навряд чи. Саме тому доведеться йти до школи через «не хочу». Хоч які б там у нас були вчительки та фізкультурник із хіміком, комп'ютер їх усе одно не замінить.

Хотів сказати, що Плазуна Федоровича охоче перевів би у віртуальний простір — гадом-чудовиськом якої-небудь комп'ютерної гри. Ось де з ним можна воювати. Натиснув кнопку — отримав результат. Голова чудовиська розлітається від віртуальної кулі, посланої точно в ціль. А як не влучиш — теж нічого страшного: гадина тебе не дістане. Бо вона живе лише в комп'ютері.

Та промовчав. Не дуже любив Максим Білан гратися в комп'ютерні ігри. Краще книжку почитати, кіно подивитися. Емоції ті ж самі, а уява розвивається.

Взагалі не треба татові думати, що він справді побоюється нового директора.

І не чекає від нього нічого хорошого.

Перше вересня випало на понеділок — без того важкий день.

Мама за звичкою збирала Максима до школи, наче малого. Костюмчик напрасувала, білу сорочечку накрохмалила, краватку нову поклала. Перед тим навіть до перукарні зводила. Навіть торік у перший шкільний день новоспечений семикласник трошки ніяковів від цього. Нині ж повноцінний восьмикласник десь у глибині душі хотів просто перед виходом з дому скуйовдити розчепіреними пальцями чуприну, ляпнути ніби ненароком чимось масним на комір сорочки, навіть подряпатися напередодні.