Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Вилами по воді.

— Ти до чого? — стрепенувся Денис.

— До того, — в тон йому відповів Максим. — Цілком може бути, що Анатолій Федорович з он тієї хати, — він кивнув головою кудись позад себе, — виявиться безневинним рибалкою. Спить і бачить, як би оце вловити величезного сома. І припахав сільського хлопця ловити йому коників у полі. Тільки, мені здається, дорогувато він платить за одного коника.

— Думаєш, коник-стрибунець не коштує своєї гривні? А спіймати його ти пробував?

— Дорого, дорого, — відмахнувся Білан. — Я не рибалка. Тільки мені здається, що для того, аби закинути вудку на сома, коробка комах не потрібна. Десяток — то максимум. Костик же розігнався. Ти що — одна гривня за штуку!

— Значить, — підсумував Черненко, — ти тут заперечуєш сам собі. І в той же час відповідаєш на власне запитання, може бути Анатолій Федорович простим рибалкою чи ні.

— Поясни.

— Легко, — Денис вмостився зручніше і не зважав на кількох мурах, які сновигали по його нозі. — Подумай не як київський хлопчик, а як сільський. Справді, Костик чи хтось інший будуть стрибати за кониками по чистому полю і за копійки. Десять, двадцять, п'ятдесят — тут до копійок ставляться ще як до грошей. Це в Києві одну чи дві копійки у магазинах чи кіосках за гроші вже не вважають і кажуть: «Забери, мамці своїй занесеш!» Сільський погляд інший: копієчка до копієчки. Але Костика спокусили не копійками, а відразу гривнею. Для чого?

Максим ще не зовсім міг спіймати логіку приятеля. Тому промовчав. А Дениса вже несло далі. Він помітно пишався власною догадливістю.

— Я тобі скажу для чого. Справді, спокуса дуже велика: отримати по цілій гривні за кожного зловленого коника. І обмежень, наскільки я зрозумів, не існує. Ти почув від Костика, скільки саме комах треба тому чоловікові?

Білан похитав головою.

О! — Черненко ляснув себе по коліну, скидаючи заодно неуважну мурашку. — Наловить Костик двадцять коників — буде йому двадцять гривень. Наловить п'ятдесят — буде півсотні. А ти уяви, як у пацана зараз фантазія розгулялася і він уже ловить шістдесят, сімдесят чи навіть сто коників? За таку перспективу він буде старатися на совість, повір мені. Значить, замовнику справді треба щонайбільше комах. І він, як мені здається, справді готовий за них заплатити. Сільський хлопець Костик Чепіга ловитиме їх для нього, не питатиме зайвого і загалом лишиться щасливим. Тепер ясно?

Нарешті до Максима почало доходити.

— Отже, йому справді потрібно багато стрибунців?

— Не просто стрибунців. Багато корму. Я нічого не знаю про екзотичних рептилій. Тільки мені здається, відсутністю апетиту вони не страждають. Жеруть як не в себе. Лишається тільки це перевірити. Ти як, готовий?

Замість відповіді Білан звівся на рівні ноги, потупцяв, розминаючи їх, а тоді підійшов до краю берега. Глянув униз, тоді сказав:

— Шансів мало. Але давай полазимо там, унизу. Раптом ігуана далеко звідси не втекла?

Денис знизав плечима. Максим тим часом, не дочекавшись відповіді, скинув футболку, шорти, капці, спустився вниз, до пологого берега, і зайшов у воду. Черненкові лишалося тільки взяти з нього приклад і так само, роздягнувшись, зайти в річку, але з протилежного боку. Спочатку хлопці бродили по воді біля берега, а потім трошки поплавали під урвищем, вдивляючись у ріденький верболоз.

Дарма. Жодних слідів морської ігуани. Тільки потривожені жаби з кумканням стрибали у воду, хлюпаючи, мов кинуті з берега камінці.

Вибравшись із води, хлопці підставили мокрі тіла під гарячі сонячні промені.

— Коротше, — мовив Денис, — іншого виходу я не бачу. Треба на розвідку йти. У стан ворога.

— Не ворога, а ймовірного супротивника, — поправив його Максим. Як ти це собі уявляєш? Якщо він і тримає десь украдених гадів, то сто процентів не надворі й не в сараї. Для цього існує хата. А ще краще — погріб. Там вогко, гади вогкість люблять.

— Тут можна сперечатися,— заперечив Денис. — Дивлячись які. Жаби, черепахи — можливо. Але якщо гекон — це звичайна ящірка, тільки індо-малайська, то він теж любить грітися на сонечку. Хіба що їх на певний час ховатимуть у льох, далі від людського ока. А так плазуни повинні жити в світлому приміщенні. Значить, він може тримати їх в одній з кімнат. Чи на горищі — там, я помітив, горище нормальне. Не ламайся, Максе.

— В смислі?

— В прямому! Нам що, в перший раз кудись на чужу територію забиратися? Діємо так, — Черненко відчув, що пора брати ініціативу в свої руки. — Зараз обсихаємо і сунемо туди. Стукаємо у хвіртку. Якщо хазяїн вдома, прикидаємося чайниками і питаємо, чи не потрібні йому коники. Або бабки чи метелики. Ондо жаби їх жеруть за милу душу, чого б не додати до меню плазунів ще й таких комах...

— Припустімо, він буде вдома. І комах йому не треба. Що тоді?

— Тоді — облом, — легко погодився Черненко. — Відступаємо, займаємо вигідну позицію і стежимо. Рано чи пізно хазяїн повинен вийти з хати. В магазин чи ще кудись. Це ж село, постійно щось треба. Тим більше нашому брату киянину, який звик два кроки до будь-якого магазину ступати. І коли він піде, тоді спокійно пробираємося на його територію. Далі — по ситуації. Простий план, простіше не придумаєш.

11. Халепа

Навіть при всьому бажанні сперечатися Максим не бачив, до чого можна причепитись. Інших варіантів у них просто не було. Тому кивнув і заплющив очі, підставляючи променям обличчя.

За півгодини хлопці вже підходили до хати загадкового Анатолія Федоровича. Коли йшли полем, Костика Чепігу вже не бачили. Видно, наловив коників і пішов, очікуючи небачених прибутків.

Підійшли до хвіртки. Денис постукав. Потім, побачивши новенький дзвінок збоку, натиснув на кнопку. Нічого, жодного руху з того боку.

Почекавши для вірності ще хвилин п'ятнадцять, хлопці нарешті наважилися. Денис штовхнув хвіртку, та господар приладнав до неї замок і зачиняв, просто так не відкриєш. Зробивши кілька кроків праворуч, Черненко став, розставивши ноги, оцінив висоту паркана. Тоді відступив назад.

Короткий розбіг, стрибок — і він учепився руками за край. Ривок — підтягнувся, закинув ногу, осідлав паркан. Максим так ніколи б не впорався з перешкодою.

— Лізеш? — запитав згори Денис.

— Якщо хвіртку зсередини не відчинити — навряд. Краще давай сам, а я тут повартую. Коли буде що — свисну.

— Ти ж не вмієш!

— Придумаю щось! — роздратовано кинув Білан. — Давай, бігом тільки, не барися там. Всього-то справ — у вікна зазирнути.

Кивнувши, Денис перекинув через паркан другу ногу і стрибнув, зникши в дворі.

Максим, глянувши довкола, знайшов для себе вигідну позицію за стовбуром густої верби. Звідти прекрасно видно хвіртку і частину дороги. Лише вмостившись на своєму спостережному пункті, Білан раптом зрозумів, що відійшов досить далеко від будинку. Його самого не видно. Господар не помітить його присутності. Але з цього місця хоч свисти, хоч кричи — Черненко все одно не почує.

Ситуація починала хвилювати Максима. Теоретично він не лишив товариша самого і сидить у засідці. Фактично від нього не було жодної користі. Якщо виникне критична ситуація, Денис просто змушений буде викручуватися сам. Попередити його про небезпеку не було жодної реальної можливості.

Тут же пригадалися американські фільми про шпигунів чи федеральних агентів, які, проникаючи на ворожу територію для розвідки, тримали зв'язок, озброївшись спеціальними приладами для переговорів. Сидячи в тіні верби, Максим Білан ще раз переконався: такі технічні штучки бувають лише в кіно. Реальне життя набагато складніше.

Час спливав повільно. Годинника в Максима не було, тому він не знав, скільки вже Денис шурує на чужому подвір'ї. Десять хвилин, двадцять, тридцять... Ні, тридцять навряд чи. Хоча все може бути: кожна хвилина тягнулася, мов доба.

Здавалося, Денис захопився. Проте поки все було спокійно. Дзижчали комахи, цвірінькали пташки, де-не-де кумкали жабки. Максим поволі заспокоївся: нічого страшного, зараз приятель усе закінчить і перелізе назад через паркан.

29
{"b":"767827","o":1}