Та раптом він стрепенувся.

Далеко почулося гудіння мотору, і враз на обрії з'явився автомобіль. Він наближався швидко, і в Білана не лишилося сумнівів: він не їде мимо, а прямує просто сюди, до будинку Анатолія Федоровича.

В голову стрельнула безглузда і зухвала думка: кинутися просто зараз під колеса, здійняти якомога більше галасу. Не важливо, як він буде виплутуватися з цієї халепи. Головне — аби Денис за парканом почув шум, швиденько зорієнтувався і або втік городами, або десь заховався.

Тільки коли авто зупинилося біля будинку, якась дивна сила притиснула Максима до стовбура верби. Він не міг рухатися, не міг не те що кричати — слова сказати. Чоловіка, який вийшов з-за керма, він не знав. Високий, підтягнутий, в кожному скупому русі — гідність та повага до себе. Коротко стрижене кучеряве волосся викликало в Дениса несподівані демонічні асоціації. Пояснити їх він собі не міг.

Чоловік витягнув із кишені ключі від брами. Впевнено всунув їх у замок. Значить, він і є Анатолій Федорович, той, хто купив будинок за безцінь і про якого ніхто до пуття нічого не знав.

Але не його поява дала відповідь на всі запитання, над якими ще кілька годин тому билися хлопці. І не його поява змусила ноги Максима Білана прирости до землі, а плече — до стовбура.

З боку пасажира вийшов ще один чоловік. Максим упізнав його, хоча бачив якусь мить. І саме його поява остаточно переконала хлопця: шукаючи викрадача екзотичних тварин, вони рухалися навпомацки. Більше того — їхні припущення виявилися правильними лише наполовину.

Анатолій Федорович не крав ігуану, гекона і хамелеона.

Їх викрав його супутник. Охоронець краєзнавчого музею, який мав прямий доступ до мешканців екзотаріуму. Викрав на його замовлення — і продав. Потім ігуана кудись поділася. І якби не ця прикра оказія, слід інших вкрадених рептилій загубився б назавжди.

Хто буде шукати гекона з хамелеоном у звичайній хаті на околиці такого собі села Зозулястого...

Господар відчинив хвіртку, Пропустив гостя вперед. Потім зайшов сам.

Хвіртка за ним зачинилася. І якщо Денис Черненко не встиг сховатися, він таки скочив у серйозну халепу. Мозок Максима працював на повні оберти.

Як би не розгорталися події далі, вихід він бачив поки що тільки один.

Діяти треба негайно. Та часу це все одно забере. Тільки б Денис протримався.

За свого приятеля Максим переживав недарма.

Опинившись на подвір'ї, Денис роздивився довкола. Хата, невеличкий садок. В глибині саду — сарай. У таких селяни тримають інструменти: лопати, сапки, сокири. Майстрові люди ставлять там верстати. Хтось ховає в таких сараях велосипеди, санчата, просто різний мотлох, непотрібний у хаті. На його дверях висів амбарний замок.

Підійшовши до сараю і посмикавши замок, Денис гмикнув. Тоді обійшов будівлю довкола, спробував роздивитися щось крізь щілини в дошках. Дарма, темно. Зазирнув у саморобне прямокутне віконце, засклене брудним порошним склом. Теж нічого.

Махнувши рукою, Черненко повернувся до будинку. У тому, що нинішня розвідувальна вилазка — марна справа, він уже переконався. Та визнавати поразку і відступати зовсім не хотілося. Раз уже почав, треба довести справу до кінця.

Тому він так само обійшов хату довкола, зазираючи в кожне вікно. Два вікна вели до великої кімнати, очевидно — зали. Крім стареньких меблів, явно вивезених з Києва спеціально сюди, на так звану дачу, і телевізора Черненко нічого не побачив. А ось два других вікна насторожили його. Вони виявилися щільно заштореними. Значить, є що ховати, вирішив хлопець.

Годилося б для чистоти експерименту зазирнути ще на горище. Тим більше, що воно гостинно зяяло прочиненими дверцятами. А драбина валялася біля сараю.

Спокуса була дуже великою. Денис підхопив драбину, підтягнув її до стіни будинку, прилаштував. Із мавпячою швидкістю видерся нагору, застромив голову всередину. Пахнуло тим, чим завжди пахне на горищі: сіном, пилом та мишами. На диво, воно виявилося зовсім порожнім. Там не лише не тримали акваріуми з викраденими гадами — там взагалі нічого не тримали. Чисто і порожньо.

Розчарування дало несподіваний ефект: Черненко замість того, аби відразу спускатися, примостився на верхньому щаблі драбини й замислився. В голові крутилося: чи є з горища вихід до хати, всередину? Особливо його хвилювали оті зашторені вікна. Пробратися б туди і подивитися, що ховає господар за темними шторами. І чому взагалі так старанно ховається від людей — замок у хвіртку врізав. У селі всі зачиняють хвіртки на клямки, а цей бач — замурувався...

Тому, коли до будинку під'їхало авто, Денис пізно схаменувся. Можна було стрибнути з драбини і сховатися за сараєм. Та він підсвідомо обрав інший сховок: завалившись на бік, перекотився через нижній щабель всередину горища. Розпластався на порошній підлозі, принишк.

Він не бачив, хто зайшов на подвір'я. Чув тільки голоси. Спочатку хряснула, зачинаючись, хвіртка, а потім перший голос, різкий та неприємний, продовжив якусь перервану розмову:

— Ти зі мною, шановний, у різні там ігри дурнуваті не грайся. Не треба цього!

— Так я хіба граюся? — другий голос був молодшим і звучав нахабно. — У Полтаві нам зустрічатися ризиковано. А тут нормально, нікому до нас діла нема. Жодного, як ви кажете, шпигунства.

— Я тобі, дурню, не про шпигунство зараз кажу. Для чого ти взагалі сюди приперся після вчорашнього? — дратувався власник різкого голосу.

— Бо вчора ми не договорили. І я, здається, дав вам це зрозуміти. Хіба ви не зрозуміли, що ми з вами в рівних умовах?

— Ми з тобою, шановний, ніколи не будемо їсти з однієї тарілки. Закорбуй це собі на лобі. Я знаю, для чого ти сьогодні до мене приїхав. І відразу скажу:і більше, ніж я обіцяв, ти не отримаєш. Навіть якщо ти показав мені свій гонор і викинув ігуану в річку, цим ти мене не переконав.

— Слухайте, Федоровичу, я ж можу запросто подзвонити, і сюди, до вас, приїдуть захисники живої природи, — хоча власник нахабного голосу і намагався погрожувати, Денис зі свого сховку чув у голосі швидше відчай, ніж реальну загрозу.

— То й що? Нехай їдуть. Я лише покупець, колекціонер. Мої годованці тримаються в належних умовах. Я над ними не знущаюся. Приватні тераріуми є сьогодні в сотень людей. Тих, ким ти мене тепер лякаєш, більше зацікавить, де я беру тварин, офіційно заборонених для приватного ввезення в Україну. Ти сам це розумієш, тому засунь собі свої погрози в те місце, яким ти, схоже, думаєш. Це ж треба додуматися: рідкісну морську ігуану пожбурити в річку тільки для того, аби переконати мене: тобі зовсім не важко викинути рідкісну тварину. Тобі їх не шкода, бо за вдвічі більші гроші, ніж ми домовлялися, я екзотів купувати не буду. Але я все одно не платитиму більше! Мені потрібні ці гади. Для чого — не твоя справа. Тільки я не такий природолюб, щоби тремтіти за долю кожної потворної гадини.

— Ви просто жлоб, Федоровичу! — зробив нахаба цілком логічний висновок. — Я ж раніше в міліції працював. Не довго, але достатньо для того, щоб зв'язки зберегти. Коли ви поцікавились, чи можу я за певну суму викрасти для вашої колекції трьох годованців того тераріума, я навів про вас довідки. Хату цю ви купили за малі гроші — скористалися безвихіддю власників. Трьох крадених рептилій хотіли купити в мене за ціною однієї. Теж розраховували, що крадене дешевше коштує. Та я ціну цьому всьому дізнався. І становище моє не таке вже критичне. Добре, не нацькую я на вас любителів природи. Зате інші хлопці можуть приїхати. Ті, хто її ненавидить. Решту ваших гадів у Хорол повикидають, а ви нікуди не поскаржитесь, бо пояснювати багато чого доведеться. Так що з вас, Федоровичу, ще два рази по стільки. За ігуану теж доведеться заплатити. Не думайте, що ми тут, у провінції, в тім'я биті. Що таке?

Розмова раптом підозріло швидко урвалася. Денис грішним ділом вирішив — зараз хазяїн нападе на свого нахабного спільника і щось йому зробить. Та замість цього почув: