Отже, попри всі колонізаційні пертурбації, центр українського розселення й тепер перебуває у своєму давньому історичному гнізді, на Середній Наддніпрянщині, і саме в його сільському хліборобському населенні.
Також розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським плем’ям спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх століть, хоч і тут ми маємо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %. Загалом можна числити українське населення у 80–90 % у центральних частинах української території та 50–70 % на її окраїнах.
На більшій частині цієї території українське населення одвічне в тому розумінні, що воно чи, точніше, та південна група східнослов’янських племен, від якої веде походження нинішня українська народність (у цьому сенсі вживаємо термін «український», говорячи про факти найдавніших періодів), утверджується на цій території вже в добу великого слов’янського розселення, яке заклало основи теперішнього розміщення народностей Східної Європи[39]. Звісно, за дванадцять-тринадцять століть, що відділяють нас від доби розселення цих племен, колонізація зазнавала вельми потужних пертурбацій, але загалом етнографічна українська територія помітно не змінилася, оскільки, кінець кінцем, українська колонізація заволоділа своєю давньою територією і коли й зазнала певних втрат на західних кордонах, то замість цього розсунула свої границі на полудневий схід і, ймовірно, також на схід.
На заході українська колонізація виступає тепер клином у Карпатах, стиснута між польською та словацькою колонізацією; на півночі до неї тут примикає простір між Віслоком та Сяном, з переважанням польської колонізації та слабкими лише залишками української, а на півдні, на південних схилах Карпат, бачимо змішане українсько-словацьке або зовсім ословачене українське населення. Уціліле на крайньому заході в гірській області Карпат українське населення – це обгризений кістяк більшої давньої колонізації. Ще на наших очах триває тут процес поглинання поляками та словаками ослаблених залишків українського елементу в місцевостях зі змішаним населенням, – поглинання, пояснюване не лише вкоріненим політичним переважанням поляків, а й багатовіковим відпливом українського населення на схід і південний схід.
Ще у ХVІІ ст. етнографічну українську границю сучасники проводили набагато далі на захід і на північ до Вісли, до околиць Любліна, який ще у ХVІІ ст. вважали містом майже українським[40]. У планах відокремлення України від Польщі ХVІІ ст. Вісла зазвичай стає етнографічною межею українців і поляків[41], хоча, звісно, тут не можна бачити границі точної.
На південь від Карпат, окрім словацького пограниччя, українська колонізація в тих самих пограничних, змішаних областях і з тих самих причин зазнала втрат також у бік мадяр і румунів. Стале взагалі там, де воно живе суцільними масами, українське населення зазнає денаціоналізації особливо на рівнинних просторах карпатського підгір’я зі змішаним населенням.
У Трансільванії тепер уже немає українського населення; залишки його остаточно зникли на початку ХІХ ст., і тільки сліди його зосталися в численних хоро- і топографічних назвах на всьому просторі Трансільванії. З однієї папської булли (1446 р.) бачимо, що ще в ХV ст. тут була велика українська колонізація. Її покрито тепер колонізацією румунською, як і давню українську колонізацію Подунав’я (в області Пруту й північного побережжя Дунаю), ослаблену нашестями тюркських орд (особливо половців). Значні залишки її в Нижньому Дунаї відомі ще з XVI ст.[42]
Замість цих втрат на заході українська колонізація розширила, як можна думати, свої межі трохи на північ, відтіснивши чи асимілювавши литовську й білоруську колонізацію, хоч узагалі простежити історично границю української та білоруської колонізації дуже складно через її неодноразові коливання. Також складно визначити нові надбання української колонізації на сході, у басейні Дінця й Дону. Теперішня українська колонізація цієї території нового походження: вона розвинулася головно в ХVІІ ст., коли після невдалих повстань проти Польщі виходили сюди маси переселенців із Лівобережної України. Однак здебільшого ця колонізація тільки повертала українській народності простори, втрачені нею під час руху тюркських орд Х – ХІІІ ст., і якщо можна загалом здогадуватись, що колонізація ХVІІ ст. не лише повернула, а й розсунула старі границі на схід, в область Середнього Дону, то все-таки розмір цих надбань годі встановити. Область Нижнього Дону, яку тепер займає великоруське населення, навпаки, можна вважати її втратою, оскільки в давні часи (VII–VIII ст.) вона була зайнята тією самою групою племен, що й область Нижнього Дніпра, себто, судячи з усього, полудневою українською колонізацією (візантійські джерела VI ст. звуть їх антами).
Безсумнівно, новим набутком української колонізації є область Кубані, яку колонізували залишки запорожців у кінці ХVІІІ ст. і яку потім заселяли впродовж ХІХ ст. добровільні й недобровільні українські вихідці, що оселялися у великій кількості також в області Куми й Тереку. Те саме треба сказати про українську колонізацію Кримського півострова, що розвинулась у ХІХ ст. Натомість українська колонізація степової смуги, від Дінця до Дністра, і сусідніх частин Бессарабії, яка почалася в ХVІІ ст. запорожцями і тривала протягом більшої частини ХІХ-го здійснювана втікачами – селянами-кріпаками, лише заволоділа давньою територією, зайнятою згаданою групою «антських» племен ще в перші століття слов’янського розселення й потім утраченою з часу руху тюркських орд.
Узагалі колонізаційні пертурбації відбувалися передусім у східних і південних частинах української території, переважно рівнинних та безлісних. Коли кочові тюркські орди рухалися із Середньої Азії степовими просторами Східної Європи, українському населенню доводилося дуже тяжко у відкритих, нічим не захищених східних і південних місцевостях, у басейні Дону й Середнього Дніпра та у степових просторах Чорномор’я, і воно відпливало звідси до лісистих та болотистих місцевостей Північної України й гірських областей Карпат. До лісових і болотистих просторів, так само як і до гір, степові хижаки зазирали рідко й лише побіжно – у таких місцинах пересування для них було ускладнене, тоді як на степових, безлісних теренах вони почувалися як удома і якщо не налаштовувались кочувати, то з’являлися для грабежів охоче й часто. Коли ми візьмемо до уваги, що починаючи з незапам’ятних часів і до XVIII ст. ці степи від Уралу й до рівнин Нижнього й Середнього Дунаю служили постійно битим шляхом для різних кочівницьких орд, то буде зрозуміло, яке важливе значення мали ці властивості поверхні в історії української колонізації.
Становлячи природне продовження середньоазійських степів, степова область Східної Європи утворює клин, що охоплює область Середнього й Нижнього Дону, Нижнього Дніпра та Дністра. Більш-менш паралельно границі степу йде з південного сходу на південний захід лінія лісу[43]. Вона збігається з границею піщаної, мало придатної для рільництва смуги та смуги хлібородної. Лісова область охоплює піщані, неродючі поріччя Десни, Тетерева, Прип’яті з її притоками й Західного Бугу; ліс, тепер тут уже розріджений, раніше був незрівнянно густіший. Передстепова смуга між областю лісу та степом щедро зрошена, з хвилястою поверхнею та родючим ґрунтом, зі значною лісовою рослинністю, менш відкрита, з опорою на лінію лісу, була областю найбільш інтенсивного життя та культури. Найбільше значення в перші століття нашої історії мала центральна, придніпровська її частина, тому що східна була більш приступна для кочівників, а західна не мала таких зручних водних шляхів, як Подніпров’я. Однак передстепове Подніпров’я часами також дуже потерпало від кочівників; населення було змушене йти звідси в безпечніші місцини, і тому в історичному розвиткові цього центру України бачимо великі перерви.
