Прагнучи поширювати українські видання в Російській імперії, Михайло Грушевський додатково видав брошури «Украинство в России, его запросы и нужды», «Освобождение России и украинский вопрос» і переклав російською мовою розділи з томів «Історії України-Руси» «Киевская Русь» та «История украинского казачества».

Третє видання 1911 року[19] друкували вже в Києві; у цьому виданні огляд становища українства в Австро-Угорській і Російській імперії замінено на розділ «Последние десятилетие». А останнє, четверте й найменше, видання «Очерка»[20] опубліковано під назвою «Иллюстрирования история украинского народа» як додаток до журналу «Вестник знания» 1913 року.

Задум Михайла Грушевського підготувати працю, у якій було б обґрунтоване формування українського народу як окремої нації, беззаперечно виконаний успішно. Про це свідчать чотири перевидання книжки з теми, яку століттями цензурували в Російській імперії. Ба більше, концепція «Очерка истории украинского народа» вийшла за межі академічного дискурсу й стала предметом для дискусій у публіцистичному, літературному й навіть філософському наративі. Жвавий інтерес до особистості та спадщини Михайла Грушевського вкотре підкреслює високу якість історичних досліджень українського вченого.

Третє видання «Очерка» передруковане в Києві 1991 року в серії «Памятники исторической мысли Украины»[21], а четверте без ілюстрацій – у Москві 2002 року[22]. У межах програми «Українська книга» Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України створив фактично п’яте, перекладене українською мовою видання, скомпоноване з рукопису й чотирьох видань і доповнене археографічними примітками, розшифрованим переліком літератури, джерелами та передмовою[23].

У новому українському перевиданні «Нарису історії українського народу» археографічних приміток та перекладу слів іншомовного походження немає, бібліографічне оформлення літератури оновлене.

Валентин Кавунник, історик

Російською мовою немає цілісного огляду історії українського народу, хоча потреба в цьому є, як свідчить хоча б успіх перевиданої недавно старої «Истории Малой России» Бантиша-Каменського, яку завзято розкуповують завдяки самій її назві. Мій великий курс історії України ні в його українському оригіналі[24], ні в німецькому перекладі[25] не може набути великого ширення в Росії. З огляду на це, я вирішив видати невеликий курс історії українського народу, прочитаний навесні 1903 р. на запрошення російської школи суспільних наук у Парижі. Думаю, він може досить добре слугувати для першого ознайомлення з цим предметом. Зацікавлені можуть звернутися для докладнішого ознайомлення до згаданого мого великого курсу; цей нарис слугує, власне, коротким витягом із нього.

Оскільки в моєму великому курсі докладно вказано літературу з окремих питань і наявні в науці контроверсії, я не вважав за потрібне обтяжувати цей нарис такими вказівками й у більшості випадків обмежувався посиланнями на відповідні розділи виданих уже томів; зацікавлені легко відшукають там потрібні їм відомості і вказівки на джерела. З другого боку, пишучи цей нарис, я мав на увазі читачів із певною звичкою до наукової лектури, які шукають не зовнішньої цікавості оповіді, а наукового викладу. У лаконічному та стислому вигляді я намагався дати якомога точніший образ історичного процесу, пережитого українським народом. Подати іншу, більш легку й загальнодоступну картину його історії є для мене справою майбутнього.

Написана торік книжка виходить лише тепер, і не в такому вигляді, як би я того хотів. Значні прогалини, особливо в останніх розділах книжки, може, мені вдасться заповнити пізніше. А тим часом лишається ще попросити читача – виправити прикрі огріхи, що потрапили в книжку при її друці без постійного безпосереднього нагляду, і поблажливо поставитись до мовних хиб, які, попри всі старання, залишились у викладі і, мабуть, у немалій кількості: моє чуття мови, вочевидь, устигло притупитися протягом десяти років життя за кордоном.

Львів, 1.ІХ.1904

Перше видання цієї книжки з’явилося торік і було загалом дуже щиро та дружньо прийняте і в колах наукових, і у сферах публіцистичних – звісно, опріч кількох «голосов из оврага», що лишились вірні собі і в рахунок не йдуть. З тим більшою увагою сприйняв я зауваги та побажання критики щодо вибору й розміщення матеріалу в цьому першому курсі української історії і, як дозволяв мені час (книжка почала швидко розходитися, так що вже за півроку треба було почати її перегляд для нового видання), старався виконати ці побажання, оскільки, ясна річ, міг із ними погодитись.

Одне з таких побажань, з яким я міг погодитись лише частково, стосувалося відношення частин, присвячених старій і новій історії України. Вважали, що історію останніх століть викладено надто стисло, а от виклад давньої історії бажали бачити якомога більш скороченим, бо ж вона, мовляв, не може цікавити читача з публіки. Я міг піти назустріч цим заувагам лише такою мірою, що розширив виклад історії ХVІІІ та ХІХ ст.; історія останніх трьох століть, якій уже в першому виданні присвячено майже половину книжки, у цьому виданні займає більше половини. Звісно, осіб, які спеціально цікавляться тими чи тими фазами українського життя в останні століття, ці розділи й у новому вигляді не задовольнять, але таких вимог не можна й висувати до короткого нарису (у своїй «Історії України» – якщо мені судилося довести її до кінця – я призначаю для цих століть три-чотири великі томи). Виклад про попередні віки я залишив без скорочень (точніше – обмежився деякими другорядними скороченнями). Звести виклад давньої історії до ролі вступу до викладу подій останніх століть я ніяк не міг. Це передусім розходиться з метою цього «Нарису»: у стислій формі він має дати образ історичної еволюції українського народу протягом усього його історичного існування, подати прямий зв’язок різних епох і віків у його історичній долі, встановити неперервність його життя, з якого в історичних курсах зазвичай пропонують лише уривки, вирвані більш чи менш механічно.

Цією метою я не міг пожертвувати для практичних міркувань, та й щодо останніх я не був певен, що вони так сильно розходяться з планом книжки. Поважний читач, знайомлячись із цікавим для нього питанням, не може не цікавитись його історією, і з цього погляду для багатьох читачів, які цікавляться історією України останніх століть, мабуть, історія попередніх віків не видасться зайвим багажем, тим паче, що вона досить сильно розходиться з тією схемою історії, яку пропонують у поширених викладах «руської історії».

За включення історії Київської держави в історію України я очікував зауваг іншого характеру – з боку оборонців прийнятої схеми «руської історії» – і справді не уникнув їх. Один із критиків рішуче засумнівався в можливості включення в історію українського народу історії Давньої Рус та продовження історії Київської Русі не в Московській землі, а в Литовській державі і вбачав велику прогалину моєї книжки в тому, що ці положення не були в ній ґрунтовно доведені. Однак і в новому виданні я не вважав за можливе спеціально доводити ці положення, бо весь мій виклад української історії слугує згаданій меті – з’ясуванню зв’язку київського періоду з періодом литовсько-польським (певна річ, не наступництва Литовсько-Польської держави Київській, оскільки я принципово відкидаю схему наступності державних форм, на яку спирається загальноприйнятий план «руської історії», і вважаю історію народу тим шуканим, еволюцію якого серед змін політичних, економічних і культурних форм і має простежити дослідник).