Якщо за політичної свободи в Австро-Угорщині головною перепоною для українського руху є брак коштів, то для українців у Росії, про що історик пише у тридцять першому розділі «Сучасний стан українства в Росії», бракує як коштів, так і політичної свободи. А отже, попри вищий відсоток українців, національно-визвольний рух тут має набагато більше проблем, ніж у Галичині. Михайло Грушевський для руху підросійських українців наводить такі негативні моменти: 1) процес русифікації інтелігенції набрав більшого розвитку, ніж полонізація української інтелігенції в Галичині; 2) завадою на шляху розвитку модерної національної культури стали поліційні заборони, які уможливлюють розвиток лише культури «для хатнього вжитку», а не європейського зразка; 3) найбільшою перешкодою у Східній Україні в національному питанні був тотальний наступ російського уряду на українську мову як цивілізаційне знаряддя нації. Причому не лише письмової, але навіть усного мовлення. Послідовна й сувора цензура щодо українських видань майже спинила розвій національного руху; 4) найбільше гальмо – це брак національної освіти та української школи на Наддніпрянщині. Російська школа на Наддніпрянщини – одна з причин неписьменності українського селянства, яке не розуміє російської мови як чужої.

У кінцевому тридцять другому розділі «Останні десятиліття» (написаний він уже для останніх видань книжки) Михайло Грушевський подає досягнення національно-визвольного руху та його завдання на майбутнє. Він згадує: 1) брак наукового центру на підросійській Україні й потребу розвитку наукових досліджень з українознавства. Такі дослідження проводило закрите Емським указом Південно-Західне відділення Російського географічного товариства в Києві. З 1892 р. «некоронованою» українською Академією наук стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Михайло Грушевський в «Очерке» підкреслює той момент, що інтелектуали з підросійської України ставали ідеологами українського руху в підавстрійській Україні, згадавши впливи Пантелеймона Куліша та Михайла Драгоманова (однак чомусь обійдено увагою впливи Олександра Кониського й Володимира Антоновича на галичан). Михайло Грушевський підкреслює, що НТШ узяло на себе функцію певної лабораторії загальнополітичного, а не лише культурного руху; зауважує, що саме воно стало національним не лише за мовою, а й за духом своєї діяльності. Освітній рух у Галичині відбувався в міжреволюційний період навколо спроби заснування приватного середнього шкільництва в Західній Україні. Історик зазначає, що коли на межі століть Галичина вела перед у всіх питаннях культурно-національного розвитку, то після революції 1905 р. поволі центр ваги українського питання переноситься із Західної у Велику Україну.

Михайло Грушевський тонко й мудро відчув, що лише культурно-політична праця на ґрунті ментальної перебудови українських суспільств в імперіях Романових і Габсбургів може привести до перемоги українського руху. Історик намагався індоктринувати ще домодерне суспільство новітніми національними гаслами, надихнути, запалити ними як інтелігенцію, так і народні маси. Цій ідеї мала служити і його видатна й незабутня з погляду суспільного значення праця – «Нарис історії українського народу». Пропонуємо її сучасному читачеві. Вона й сьогодні не втратила актуальності.

Ігор Гирич, історик

Для Михайла Грушевського написання суцільної історії України стало головним завданням наукової діяльності. Утілювати цю ідею професор почав із курсу лекцій з історії України, які читав на кафедрі всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи Львівського університету протягом 1894–1901 років, а з 1897-го історик почав готувати перші томи «Історії України-Руси».

Поступово дослідження, присвячені історії українських земель, стали популярні в Західній Європі, тому в лютому 1903 року Михайла Грушевського запросили прочитати курс лекцій у Вищій школі суспільних наук у Парижі. Успішність цих лекцій засвідчувала перспектива видати курс французькою, а перший том «Історії України-Руси» німецькою мовами.

Водночас пріоритетним завданням науковця було поширення своїх праць саме в Російській імперії. Тому протягом літа 1903 року Михайло Грушевський закінчив курс української історії російською мовою з назвою «Очерк истории украинского народа». Ця праця передбачала характеристику географічних, господарських, культурних, етнографічних, суспільних, правових і політичних особливостей, що вплинули на формування основних рис українського народу. Здавалося, проблем із виданням книжки не має бути, бо ж схема історії східнослов’янських народностей Михайла Грушевського була вже відома зі сторінок петербурзького академічного журналу «Статьи по славяноведению», а деякі розділи цієї книжки, присвячені українському козацтву, публікували протягом липня – вересня 1904 року в іншому російському журналі «Вестник и библиотека самообразования».

Проте кілька видавництв відмовлялися друкувати книжку Михайла Грушевського, у якій українців автор не розглядав як частину російського народу, а Русь не переходила в Московське князівство. Паралельно в Російській імперії з’являється альтернативний проєкт «История Малороссии», до роботи в якому запрошено було й Михайла Грушевського. Перший розділ цього проєкту починався з розділу «Южная Русь до ХIV столетия», що дуже контрастувало з концепцією українського вченого. Утім, «История Малороссии» ніколи не була видана.

Зрештою, Михайло Грушевський звернувся до «Общественной пользы» в Петербурзі, де друкували черговий наклад «Первой учебной книги церковно-славянского языка» за редакцією Сергія Грушевського – батька історика. Авторський гонорар із реалізації численних перевидань був основним джерелом доходів родини Грушевських. Отримавши рукопис, директор видавництва за дорученням автора переглянув текст із цензурного погляду й викреслив деякі небезпечні місця. Утім, це не гарантувало, що цензура не заборонить книжки загалом. Згадувати слово «Україна», не кажучи про тенденцію науковця виставляти українців як самостійну й окрему національність із власним історичним та культурним життям, було небезпечно. Видавництво запропонувало авторові видати тільки 500 примірників, і якби цензура не дала дозвіл на продаж, то рахунок Михайлові Грушевському не виставили б. Однак історик вирішив за власний кошт замовити одразу 2000 примірників.

У цензурному комітеті у вересні 1904 року «Очерк»[17] пройшов «на волоску». Дозвіл від цензури книжка отримала завдяки політиці Петра Святополка-Мирського, новопризначеного міністра внутрішніх справ Російської імперії, серед першочергових заходів якого було послаблення державної цензури для періодичних видань, і «спокійному тону» історичної праці, який контрастував на тлі тогочасних «радикальних» публікацій про «правову державу» чи «конституційну монархію» для Російської імперії.

На нову книжку почали виходити рецензії. До цілком прогнозованих зауваг належали, на думку рецензентів, несправедливе ототожнення «южнорусской истории» з українським народом і сумніви щодо тяглості історії Давньої Русі не в Московській землі, а в Литовсько-Польській державі. Для когось «Очерк» був не історією українського народу, а оглядом подій на території Росії, яку пізніше зайняла Малоросія. Серед конструктивних відгуків вирізнялося побажання докладніше описати культуру та мистецтво Київського князівства, подати географічний опис «малорусского населения», більше уваги приділити гетьманові Петру Сагайдачному, періодам Хмельниччини й Руїни. Загалом новий погляд на процес історичного розвитку Русі, підкріплений значним обґрунтуванням, позитивно сприйняла абсолютна більшість рецензентів. У передмові до другого видання Михайло Грушевський докладно зупинився на всіх їхніх заувагах.

Обсяг видання 1906 року[18] був майже вдвічі більший проти першого. Рецензій на нього набагато менше, адже головні зауваги були враховані, а концептуальні розбіжності опоненти більше не повторювали. Друге видання номінували на здобуття премії графа Уварова. Призначений Імператорською академією наук рецензент цілком підтримав принципові думки Михайла Грушевського, підтверджуючи, що думка про правонаступність державних форм від Києво-Галицької до Московсько-Суздальської Русі залишається абсолютним анахронізмом, як і існування «южнорусской национальности».