Більшість учасників петербурзької української громади поділяли намір Гната Житецького та Олександра Русова видати колективну монографію, укладену з праць низки істориків, серед яких передбачена була й стаття Михайла Грушевського. Спрямування редагованої Гнатом Житецьким книжки про історію й культуру України планували як утраквістичне. Одні автори дотримувалися традиційного малоросійства, інші – новітнього українства. Михайло Грушевський відклав запрошення до участі в цьому збірникові статей. І збірник так і не вийшов друком. Згодом ліберально-демократична Росія познайомилася з українськими політичними постулатами завдяки особам, які йшли у фарватері думок Михайла Грушевського: Олександр Лотоцький і Петро Стебницький написали розвідку «Украинский вопрос» (1914) з позицій схеми української історії голови НТШ.
Отже, не перебільшуючи, можемо сказати, що «Очерк истории украинского народа» був тією книжкою, яка закладала спільну стратегію й тактику українського руху щодо ставлення до російської держави. Це була не тільки наукова, а й суспільно-політична праця. Не випадково останній її розділ «Украинство в России, его запросы и нужды» друкували ще й окремо в російськомовних суспільно-політичних виданнях[5].
І не випадково, що «Очерк истории украинского народа» вийшов в один рік зі знаменитою статтею Михайла Грушевського, яка започаткувала для науковців нову українську схему історії України – «Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» у збірнику «Статьи по славяноведению» Володимира Ламанського (1904 р.)[6]. Стаття визначала принцип підходу до української схеми історії, а в «Очерке» ця схема була вже застосована в написанні історії України. Згадану статтю розлого цитували або зміст її переказували, коли йшлося про нове бачення історії України.
Фактично «Очерк истории украинского народа» Михайло Грушевський написав з державних позицій минулого української нації. По-перше, у цій книжці визнаний і стверджений окремий від російського український історичний процес, по-друге, у ній закладені українські державницькі міфи[7] або легенди, які сьогодні становлять класику національної історіософської думки і на яких тепер ґрунтується спільне уявлення жителів усіх куточків України про своє минуле. Так, не може, наприклад, Карл Маннергейм бути для одних фінів героєм, а для других – ворогом, або Ференц Ракоці не може стати героєм лише частини угорців на підставі того, що це був османський володар, а не прихильник держави Габсбургів. Так само й Михайло Грушевський, прагнучи об’єднати націю, мусив дбати, щоб героєм української історії для всіх українців був не Петро І, а Іван Мазепа і Полтавська битва була не радісною, а трагічною подією. Цій меті вибудовування канону героїв і ворогів мав слугувати його «Очерк истории украинского народа». Книжка Михайла Грушевського не могла, та й не мала одномоментно розв’язати всі проблеми національної самосвідомості й ментальності українця. Це був лише початок тривалої праці з російськокультурними українцями, праці, яка не закінчена й дотепер через тяжку колоніальну спадщину нашої нації.
«Очерк» для широкого загалу російськомовного споживача історичного наративу став революційною книжкою. Мало хто з тогочасних читачів був знайомий з першими томами «Історії України-Руси» або із суспільно-політичними творами Михайла Грушевського в «Літературно-науковому віснику», бо взагалі мало було читачів українською. А тому й думка про те, що великоруська культура як рецепцію засвоїла давньокиївську культуру княжої доби, здавалася неймовірною, ба навіть богохульною, таким стереотипним стало переконання про династичну історію Київської Русі та її автоматичне пришивання до історії Московського царства. Рюриковичі, попри норманське походження, були «споконвічні» росіяни, а нові правителі Ґедиміновичі – чужі литовці. Михайло Грушевський запропонував нову систему історичних координат, яку не в змозі були опанувати всі ті, хто вважав себе «малоросом».
Історик в «Очерке» дав широкому загалові нову національну назву українців, замінивши зужиті тривалим сервілізмом слова «Малоросія» й «малоросіяни». Ця нова назва відразу надавала читачеві нові вектори сприймання себе в суспільному та історичному просторі. Визначення «малорос» прив’язувало українців до постійного перебування в «песьому обов’язку супроти Москви»[8]. Нова назва кликала до майбутнього української нації як осібного суспільного організму, не прив’язаного вічною пуповиною до євразійської цивілізації росіян. Іншою ставала й політична мапа українського етносу. Унаочнювався національний кордон «від Сяну до Дону» замість нав’язаного тривалим промиванням мізків кордону «від Карпат і до Камчатки». Новою була й ідея галицько-наддніпрянської соборності замість великоросійсько-малоросійської спільноти. Михайло Грушевський витворював в умах російськокультурного читача інше ставлення до Києва – не як до третьої столиці імперії Романових, а як до столиці майбутньої української держави.
В «Очерке» Михайло Грушевський дотримувався антинорманської теорії, заперечуючи загальновизнане в російській історіографічній традиції виведення початків державності від скандинавських варягів. Натомість наш історик утверджував автохтонність старокиївської, власне, протоукраїнської державності. Навіщо це було йому потрібно? Складно не помітити, що поставала перед ним ідея нової української державності, яку підтримує ідея про ранньоукраїнську державу ІХ століття. Михайло Грушевський відмовляється від традиційного терміна старокиївської держави «Київська Русь» на користь терміна «Київська держава», або «Україна-Русь». Цікаво, що державницька українська історіографія приписує цей термін Дмитрові Дорошенку, тоді як уперше для широкого загалу читачів його вжив ніби «народник» Михайло Грушевський. І саме в «Очерке».
Пересічний споживач офіційної історії в Російській імперії з перших класів гімназії призвичаювався на все життя до думки, що державна влада київських князів транслювалася після її занепаду в ХІІІ ст. на владимирських, а згодом московських князів. Михайло Грушевський – за канонами української історіографії від часів свого учителя Володимира Антоновича – говорить про транслювання державної влади київських князів до Галицько-Волинської держави та її майбутніх королів Данилової династії. Автор демонстрував передавання державної влади від часів княжих до нового часу в межах української етнічної території. А тому, не заперечуючи впливу київського державного права на Москву – чужу етнічно державність, він утверджував думку, що спадкоємців її передусім треба шукати в Україні й ними були галицькі князі. Отже, ідея української соборності ХІХ – початку ХХ ст. була підтверджена історичною традицією сімсотрічної давнини.
Михайло Грушевський формує думку пересічного російськомовного інтелігента-українця або й росіянина щодо генези переходу державної влади від станово-феодального суспільства землевласників-аристократів і шляхти до козацького стану. До Михайла Грушевського козаччину російська історіографія подавала передусім як військову силу, що прагнула, відвоювавши Україну від Польщі, відразу передати її до рук московського царя та російського дворянства. Голова НТШ подає козацтво як нову державницьку силу, яка приходить в Україну до влади після відходу старої еліти, її переходу на службу Речі Посполитій, тобто польській державності. Сьогодні багато істориків ставлять Михайлові Грушевському це на карб, стверджуючи, що стара еліта зберігала «руську» ідентичність, а Річ Посполита була державою не лише польською, а водночас і литовською, білоруською та українською[9]. Проте все-таки думка львівського професора видається нам більш продуктивною, бо українська шляхта в ХVІІ ст. будувала в культурному плані польську державу і, стаючи польською культурно та католицькою віросповідно, відмовилася від провідних ролей для православної людності; переставала підтримувати братства, староукраїнську літературу, церковно-релігійне життя, а отже, і національний живопис та архітектуру. Її функцію перебирає на себе козацька старшина. Вона стає державотворчим класом.
