Історичний час для нашої нації виявився спресованим, ущільненим, а тому дуже багатим на події. Більшість завдань український рух не встиг виконати до початку Першої світової війни (не постали українські школи, не були засновані українознавчі кафедри при університетах, не одержала прав громадянства в публічному житті українська мова, не виникла власна фінансова система в банківській сфері, тільки почав зростати кооперативний рух). Одночасно з появою знакових національно-будівничих книжок (історії свого народу, Біблії українською мовою, тлумачних словників української мови, української енциклопедії) поставали й партії, що мали на меті зруйнувати Російську імперію як тюрму народів: Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська радикально-демократична партія (УРДП), Товариство українських поступовців (ТУП). Для двох останніх Михайло Грушевський став одним зі співорганізаторів.
Головним завданням для свідомих українців початку ХХ століття була потреба покінчити з малоросійською амбівалентністю, стати нарешті політично окремим європейським народом. Цього не можна було осягнути, не засвоївши свого історичного минулого, не сприйнявши себе як самостійний народ у минулому. Тоді сучасне ставало лінійним продовженням власного історичного часу. Геть із «рутенством» і «малоросійством», – писав у серії публіцистичних статей Михайло Грушевський у створеному ним «Літературно-науковому віснику»[3]. Однак покінчити з тими деструктивними міфами, які насаджувала російська суспільна думка в мізки української інтелігенції, було можна передусім через наукову продукцію – якою й став «Очерк истории украинского народа».
Професорові львівського університету йшлося в «Очерке», власне, не так про якісь історичні факти та нюанси – вони могли бути почерпнуті з інших книжок з історії. Виховним моментом для людності підросійської України були інтерпретаційні аспекти, оцінне ставлення до подій минулого та історичних персонажів. І такі моменти цьому читачеві Михайло Грушевський подав в «Очерку». Для сьогоднішнього читача, який вивчав історію України за сучасними шкільними підручниками, може здатися, що учений мало що сказав нового. Тепер це загальні місця в трактуванні подій минулого. Однак ми маємо розуміти контекст тодішнього культурного життя освіченого українця: знання про історію України він отримував з підручників Миколи Устрялова, Дмитра Іловайського, а вершини знань брав із класичних праць російської історіографії – суцільних курсів держави Російської Миколи Карамзіна, Сергія Соловйова, Василя Ключевського. Інший погляд, так би мовити альтернативну історію, він не призвичаївся сприймати нормально. Теза про «триединый русский народ» була священною коровою історії як науки та суспільних знань у Російській імперії і її частині Україні – і в Росії як самодержавно-чорносотенній, так і ліберально-демократичній.
Українська інтелігенція була інтегральною частиною загальноросійської інтелігенції й належала до російських партій «реакційних», або «поступових». Вона сприймала російську національну ідею як рідну й питому. Вона співчувала прагненням імперської еліти розширити кордон Росії на сході та заході, прагнула панування російської культури та її художньої літератури по всьому обширу імперії та за її межами, пишалася належністю до російської світової цивілізації. Нові завоювання «білого» царя вона сприймала як позитивне завдання і для свого гнобленого народу. Узагалі українська інтелігенція національного пригноблення, за рідкісними винятками, зовсім не відчувала, принаймні сприймала його як неминучий процес розвитку людської спільноти, коли дрібні народи й культури перетоплюються в одну або кілька наднаціональних світових культур.
Звісно, йдеться тут не про всю національну інтелігенцію, а лише про її переважний загал, що не усвідомлював загрози, на відміну від тої-таки чеської інтелігенції, яка відчула весь жах німецького визиску в Чехії. Жаху, бо нація наближалася до загибелі через асиміляцію. Усвідомлення цієї небезпеки спричинилося до самомобілізації чехів та організованій відсічі німецькокультурній панівній нації. А ця культура мала не менше, коли не більше, цивілізаційних принад за російську. Така сама сила опору асиміляції рухала фінів, естонців, латишів і литовців. Однак лідери національного руху там спиралися на загалом освічене національне суспільство й достатньо розвинутий третій клас. Натомість в Україні ініціативу доводилося брати на себе не буржуазії, а окремим представниками інтелігенції, які наважувалися кинути виклик імперському монстрові. Готові були не за страх, а за совість обстоювати український національний інтерес. Михайло Грушевський був серед лідерів цього процесу «відросійщення» української України.
Історикові йшлося про пролом у суцільному моноліті негативу російської суспільної думки щодо ідеї самостійності українського народу. Звісно, проламати мур упередженості великодержавників а-ля Василь Шульгін чи Тимофій Флоринський годі було й сподіватися, але в лавах поступовців можна було відшукати як не союзників, то принаймні прихильників українських змагань за національну свободу. Російська інтелігенція звертала увагу на думку своїх науковців, а отже, російські поступовці не мали виступати проти національних аспірацій українців.
Тому написання й друк «Очерка» були пов’язані в Михайла Грушевського з тісними контактами та перемовинами з низкою видатних російських учених – академіків і професорів провідних столичних університетів. Серед них визначний соціолог Максим Ковалевський, один з ініціаторів запрошення львівського професора для читання лекцій у Вільному російському університеті в Парижі 1903 р.; видатний методист історії, академік Петербурзької академії наук Олександр Лаппо-Данилевський; лінгвіст і знавець давньоруської мови, академік Олексій Шахматов; професор європейської всесвітньої історії Микола Кареєв. З ними в Михайла Грушевського склалися дружні відносини, і не в останню чергу саме їм він зобов’язаний здобуттям Уваровської премії російської Академії наук за «Очерк истории украинского народа».
Наш видатний історик давав до рук освіченої публіки зброю для культурного протистояння російській версії історії простору східного слов’янства. І це, може, найкраще розуміла охоронна система Російської імперії: жандарми, поліція, цензура. Лідер української петербурзької громади Олександр Лотоцький – один із добрих геніїв, що допомагав з’явитися книжці на світ, звертав увагу Михайла Грушевського на те, що його робота лише останньої миті подолала цензурне сито, бо для функціонерів імперії головна небезпека – «тенденція автора, що виставляє Україну як самостійну і окрему національність, з самостійним історичним і культурним життям»[4].
Варто підкреслити, що Михайлові Грушевському йшлося саме про таке трактування української історії, а воно було в ті часи не панівним в українській суспільній думці. Наприклад, 1905 р. у Петербурзі – паралельно з підготовленням до друку «Очерка» – вийшов двотомник статей Олександри Єфименко з української історії «Южная Русь». Уже 1906-го, за два роки після першого видання «Очерка», з’явилася книжка тієї-таки авторки «История украинского народа». Згадана книжка витримана була в ідеологічно ближчих до Михайла Грушевського тонах. Безсумнівно, і в назві, і в підходах відчутний вплив його «Очерка». Натомість попередня робота Олександри Єфименко «Южная Русь» написана з позицій малоросійського федералізму, де Україна подана як частина російської історії. Дослідниця здобула спеціальну премію історичного журналу «Киевская старина», і за ці кошти надрукувала «Южную Русь». Ця праця Олександри Яківни стала рупором суспільно-політичної позиції київської Старої громади та її керівництва – лідера поміркованих киян Володимира Науменка. Володимир Науменко та його однодумці вбачали виходом для України орієнтацію на російських поступовців, інтелігенцію та професуру, що перебувала в лавах кадетської партії. Вони сподівалися, що національно-демократичний парламентський рух на чолі з Павлом Мілюковим у пориві вдячності українцям – борцям із царським режимом – надасть необхідні свободи українському рухові. А тому українцям треба шукати прихильності ліберальних росіян, а не формувати спільний український фронт у протистоянні з російськими політиками поступового табору. Звісно, таке капітулянство було не до душі Михайлові Грушевському, який закликав спиратися на власні сили й не сподіватися на подачки з панського столу російської політики. Історик сприймав становище лібералів-киян як виклик новочасному українському руху, що визначився з позицією – не догоджати російському великодержавному імперіалізмові, а витримувати та популяризувати українську лінію на культурну окремішність від Росії.
