Називатимуть українську мову мовою чи наріччям, усе одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що в пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але в найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітно цілою низкою фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від найближчих сусідів своїх особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, тривалий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, і перетворюють на національну індивідуальність, на народ з тривалою історією розвитку.

У наш час українська колонізація в суцільних масах (тобто не зважаючи на ізольовані й віддалені від загальної маси колонії) оточує широкою смугою північне узбережжя Чорного моря приблизно між 44-м і 53-м градусом північної широти й 38-м та 62-м градусом східної довготи[31]. Вона охоплює гірську область по обидва боки Карпат від Магури до Трансільванських гір і, огинаючи Нижнє Подунав’я, зайняте тепер румунською колонізацією, охоплює басейни Дністра та Південного Бугу, верхню й середню течії Західного Бугу із суміжними частинами басейну Сяну, середню та нижню течії Дніпра, майже весь басейн Дінця, простягаючись до середньої течії Дону, і, нарешті, значні частини басейнів Кубані, Куми й Манича, місцями проникаючи глибоко в гірську область Кавказу та Прикаспійські степи. Північним кордоном приблизно слугує лінія р. Прип’яті, за яку українська територія висувається на північ двома виступами, розділеними білоруським клином Верхнього Дніпра: у басейні Зах. Бугу вона простягається до області р. Нарева, у басейні Десни – приблизно до області р. Судості, і ці поріччя дають крайні контури української території на півночі[32]. Південну границю становлять береги Чорного та Азовського морів.

У політичному відношенні ця територія входить до складу Росії, Австрії та Угорщини. Вона містить у собі: в Австрії всю Східну Галичину, гірську підкарпатську область Західної Галичини до «Руської ріки» (притока Дунайця) на заході й північно-західну частину Буковини; в Угорщині сусідню з українською територією Галичини гірську область (на південь від Карпат) у комітатах Спиському, Шариському, Землинському, Ужському, Березькому та Мармароському, у Росії губернії: Волинську із суміжними частинами Люблінської, Седлецької, Гродненської та Мінської, Київську, Подільську, значну частину Бессарабської, усю Херсонську, Катеринославську й материкову частину Таврійської, усю Полтавську та Харківську, більшу частину Чернігівської, південно-західні частини Курської, східну частину Воронезької губернії та Донської області, значні частини Кубанської та губерній Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (до якої примикають ще й більш ізольовані колонії Астраханської та Саратовської губерній)[33].

Щоб визначити цілком точно українську територію, себто область, де українське населення переважає, потрібні точні, об’єктивно й науково зібрані етнографічно-статистичні дані. Їх зараз дуже мало, оскільки офіційні статистичні дані Росії та Австро-Угорщини (кожні самі собою) залишають бажати дуже багато чого; тому українська територія може бути встановлена поки що тільки приблизно[34]. В Австро-Угорщині вона займає близько 85 тис. квадратних кілометрів, із загальною чисельністю населення близько 7 мільйонів. У Росії понад 750 тис. кв. кілометрів, із населенням понад 33 мільйони. Усього близько 850 тис. кв. кілометрів, або 15 тис. кв. миль[35], з населенням понад 40 мільйонів.

За загальну чисельність власне українського населення на цій території слід вважати близько 33 мільйонів – цифри знов-таки не можуть бути цілком точні, бо ж за теперішніх умов перепису цифри народностей, що перебувають у менш сприятливих умовах, завжди нижчі за справжні, а перепис Росії 1897 р., на якому доводиться головно ґрунтувати висновки, складений до всього досить недбало. На вищеокресленій території Росії він налічує близько 21 400 000 українського населення[36], але, безсумнівно, цифра ця набагато нижча від справжньої чисельності: обліковці не враховували деяких перехідних типів українського населення на етнографічних пограниччях; міське населення в більших містах і представники вищих станів майже поспіль увійшли в категорію великоруського населення, хоч, безперечно, не належать до такого. Безсумнівно, що загалом недораховано набагато більш ніж мільйон, так що сучасне українське населення вказаної території Росії, коли зважити на тринадцятирічний приріст (який коливається зазвичай між 1,5 та 1,75 %), треба вважати не меншим за 28 мільйонів. Українське населення вищевказаної території Австро-Угорщини тепер треба числити у 4,5 мільйона, а саме: у Східній Галичині – понад 3,5 млн, на суміжному підгір’ї Західної Галичини – близько 70 тис., у Буковині – понад 300 тис., у Північній Угорщині – близько 500 тис.[37] Отже, загальна чисельність українського населення на вищеокресленій території сягає 32–33 млн. Поза нею українське населення трапляється, по-перше, у прикордонних смугах із переважним чужорідним населенням, по-друге, у більш або менш великих колоніях (іноді як цілі групи поселень) в інших місцевостях Європейської та Азійської Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Північноамериканських Штатів, Канади та Бразилії, загалом сягаючи, мабуть, не менш ніж 2,5–3 млн, так що загальну чисельність українського населення треба вважати не нижчою за 35 млн[38].

З української території особливою однорідністю складу населення й переважанням українського елементу вирізняється Середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна Київської та суміжні частини Катеринославської), де українці становлять загалом не менш ніж 90 % населення, коливаючись між 80 і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині воно розріджене елементом польським і жидівським (Галичина із суміжними місцевостями), мадярським (в Угорщині) та румунським (у Буковині та Бессарабії) і загалом становить близько 70 % усього населення (хоча й тут бувають місцини із суцільним українським населенням, наприклад деякі гірські повіти Галичини та Угорщини, що налічують 80–90 % українського елементу навіть за офіційною статистикою).

Найнижчий відсоток українського населення дають міста: за переписом 1910 р. у 20 найбільших міст Східної Галичини налічується лише 23 % українського населення за 40 відсотків польського та 33 – жидівського. Схожу картину дає й сусідня Волинь з 70 відсотками українського населення за переписом 1897 р. З другого боку, набагато розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським племенем спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх сторіч; хоча й тут ми бачимо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %, але загалом для двох новоросійських губерній (Херсонської та Катеринославської) перепис 1897 р. дає лише 60 % українського населення разом із містами, де український елемент, що не втратив народної свідомості, дав за переписом тільки 20 %. Набагато потужніше виступає український елемент на теренах давнішого заселення – Слобідської України (Харківської губернії), де перепис налічує 80 % українського населення – це відповідає приблизно відсотку українського населення Подільської губернії (81 %). Найміцніше тримається українська народність на Наддніпрянщині; у Київській губернії загальний відсоток українського населення ще понижується міським населенням, з великими сторонніми домішками й з українськими елементами, що втратили народнє обличчя в умовах нинішньої міської культури; лише південні повіти переходять за 85 % і сягають 90–91 відсотка. У лівобережному Задніпров’ї, за браком більших міських центрів і за меншої денаціоналізації міст, відсоток українського населення переходить за 90: в 11 українських повітах Чернігівської губернії перепис налічує 91 % українського населення, навіть разом із містами, у Полтавській – 93 %, а опріч більших міст, виходить 95 % у Чернігівській і 97 % у Полтавській.