Ян і Абас побрели до острівця, де метушилися спантеличені собаки, і на власні очі пересвідчилися, що вепри були тут зовсім недавно. Свіжа земля купами лежала коло ковбань, у прозорій воді видно було глибокі круглі сліди копит. Абас стурбовано дивився на собак, але розумів не більше, ніж вони. Кінець кінцем він почав наганяти їх проти вітру. Неохоче і без голосу собаки почапали за ним і так дійшли аж до засідок, де були стрільці.

Ніхто не бачив вепрів. Усі знизували плечима, і кожен висував свою гадку про те, чому не вийшли вепри. Тільки один Гамід мовчав і думав: він знав вепрів найкраще від усіх і, поволі міркуючи, силкувався уявити собі хід думок старого вепра. Але щоразу він доходив до моменту втечі вепрів, залізний закон вітру спиняв його думку на півдорозі і він знову заглиблювався в сумніви.

Понатягали лепехи, нарізали очерету і взялися варити чай. Ян вийшов на піскуватий горбок і побачив долі довгі мілкі води. Під берегом на воді сидів табунець качок. Він повернувся до багаття і розповів про це Абасові. Але Абаса й інших це мало цікавило, вони ніяк не могли забути про вепрів. Мовчки попили чай, тоді Гамід устав і гукнув собак. Він вирішив спробувати ще раз, зайшовши з надморяної сторони. Йому здавалося, що він зрозумів тактику старого кнура, і він гаряче доводив це мисливцям. Часу було ще вдосталь, і всі пристали на його пропозицію.

Тоді Ян підійшов до Абаса і попрохав дозволу полазити за качками.

– Гаразд, – сказав Абас, – тоді вернешся до човнів; там чекатимеш нас, – і мисливці подалися на кучугури морської сторони.

Ян витяг з рушниці патрон з кулею і заклав з дробом. Він знову вийшов на горбок і почав укладати план, як підповзти до качок на дробовий постріл. Поки він міркував, качки самі знялися вгору, обминули Яна і стали знижатися далі поза кучугурами.

Ян почав обходити озеро. Він перейшов два пасма кучугур, але ні нового озера, ні води не знайшов. Вибігши на шпиль найвищої кучугури, він побачив: у далені мерехтів ключ качок, падаючи за горбами. Назад він не дивився, бо тільки досвідчений мисливець оглядається на перейдену путь і занотовує якусь на ній прикмету. Натомість він подався за нові горби. Не навчений оцінювати дистанції, він ще цілу годину мандрував до горбів, що, здавалося, були так близько. По дорозі були нові й невидні згори влоговини між кучугурами, треба було спускатися і знову підійматися; аж нарешті, Ян дійшов до нових, більших озер. Проваллям між двома кучугурами Ян доліз до берега і вистрелив на качок. Качки підхопилися з криком, одна ж підстрибнула й зосталася на воді, і її стало гонити вітром. Ян постановив, оббігши берегом, пождати, поки качку принесе вітром.

Ян викопав у піску яму, заліз у неї по самі вуха, притрусив мокру одежу торішньою лепехою і чекав.

Йому вже почало здаватися, що час би й повернутися до товаришів, але щось обережно зашаруділо в очереті, і він причаївся. З очеретів на вузьку чистинку* біля берега випливла качка і посувалася до нього. Ян поповз на череві, з лепехи, і ліг у березі. Качка була чимраз ближче, він витяг руку і впіймав її за шию.

Це був селезень лопоноски у весняному вбранні, блакитносірий з блискучо-зеленооксамитовою головою, жовтогарячими лапками і широким, як лопатень, носом. Голова його була в крові і замість правого ока зяяла чорночервона рана. Кров була також на лівім крилі, заюшивши яснозелене дзеркальце. Ян приторочив селезня і подавсь назад.

Він ішов дуже довго і ніби не тією путтю, аж постановив, нарешті, вибравшись на перший пісковий шпиль, оглянути місцевість околишню, щоб простувати найкоротшим шляхом.

Та коли він уже стояв на шпилі, перед ним окреслилася незнайома картина. Якесь було озеро, повз яке він не проходив, і з озера того виходило протокою краєвище другого ширшого озера.

Як спустився із шпиля і взявся обходити воду. Але скільки він не йшов, вода не кінчалася, а навпаки, розливалася ширше, аж, кінець-кінцем, схована кручею дюни, пішла і далі ген за обрій.

Раптом Ян зрозумів, що заблудився і. не знає вже, з якого боку прийшов. Зосталося одне: повернутися до того місця, де він збив селезня, і згадати, яким напрямом він туди потрапив.

Довгенько довелося Янові йти, щоб знову вибратись на той самий шпиль. Коли він спустився вниз і знайшов свою засідку, уже було поночі. Субтропічна ніч, без присмерку, без попередження враз упала на землю. Перед Яном у темряві блищала вода озера, а кучугури спливлися з хмарами і зникли в ночі. Десь збоку в проваллі, між кучугурами заблимав слабенький далекий вогник.

Це міг бути ліхтар на Лимані, там, куди йому треба було пливти човном. Але він, звичайно, не міг би тепер знайти човна. Навколо було озеро, але яке з них Лиман, довідатися ніяк.

Це могли бути вогні якогось селища, куди вночі не можна було йти, бо на шматки розірвали б собаки.

Це міг бути маяк на морі. Іти на цей вогник – то значило, втратити ще й це озеро з готовою засідкою. Треба було ночувати отут коло вогню і почекати до ранку.

Ян видобув свою герметичну бляшанку з сірниками, назбирав очерету та кураю і підпалив. Спалахнуло високе полум'я, і навколо стало ще темніше. Ян сів коло огню і взявся патрати качку.

Тоді споза кучугур щось високими веселими голосами заспівало, немов дівчата в далекім українськім селі. Вступили інші, нижчі голоси, довго і чудно тягли якусь ноту, знизили, обірвали і знов високо заскімлили, неначе дівчата були несамовиті, немов причинні або чорно-п'яні. Раптом одна з них завила, як собака, друга залящала, як немовля, голоси сказилися, зачастили і один голос божевільно загавкав, тоді ж знову завів високу тужливу ноту. Голоси наближалися, і Ян зненацька відчув, що один з них зовсім коло нього.

Качка випала з рук Янових, йому перехопило подих, він хотів устати і не міг – ноги не корилися. Він схопив рушницю, направив на жахливий голос і наосліп натиснув спуск. Розтявся випал, і враз голоси змовкли, наче все це йому приснилося.

– Шакали! – зненацька згадав Ян і йому враз стало тепло й спокійно на душі. Ці жахливі голоси – були найплохіші в світі вояки. Ян знову взявся патрати качку. Рушницю він усетаки поклав напохваті коло себе.

Спікши качку, він з'їв м'ясо, соковите, але гіркувате, він бо забув витягти жовч. Зовсім стомлений і соннивий, він понатягав ще лепехи, закопався в ній і заснув.

У цей момент Хро провів табун повз це озеро на вогник, до тюркських городів.

Успіх сп'янив старого вожая. Він порушив залізний закон вітру – і переміг. Ніхто з. його стада навіть не чув пострілів. І Хро постановив віднині порушувати закони вітру і тікати в запахову темряву. У нього навіть покращав апетит і він енергійно чвакав кукурудзяні качани. Старий тюрк, почувши хрускіт і шелест, вийшов з хати і страшно бив ложкою об мідний таз, але вепри тільки трохи одійшли і знову взялися до кукурудзи. Тут вони мали жирувати до ранку, а вранці Хро проведе своє племено за вітром просто на озеро спати.

Ян спав у лепесі і йому снився його власний малюнок полювання на вепрів. Кам'яні гори були навколо і поросли зеленою рослинністю з глянцюватою листвою. Якісь дерева, такі як пірамідальна тополя – раїна, вінцем оточували садки й левади, але дерева ті були хвойні і на колір стемна зеленосині. Зелений величезний очерет, немов бамбук, оберігав річку від очей, орел спинився в повітрі і так стояв, немов сонце під хмарою. Передній вершник – і Янові снилося, що це був він сам – легко-легко мчав на коні з піднесеним списом, наче летів над землею, беззвучний і глухий, як дим. Десь перед ним мчав колосальний вепер, теж легкий як папір і німий, як на малюнкові.