Ян покинув карту і виглянув у вікно. Синій на карті, у вікні Каспій був тьмянозелений, наче хтось, малюючи його, домішав до зеленої фарби білила, щоб фарба держалася берегів і не розпливлася низьким подолом Дагестана. Над морем був невеликий південний вітер – левант, та всежтаки частина качок ізнялася з води і тягла кудись на південь, де лежав таємничий Лиман Девічі. Качки летіли туди, бо затулена очеретами вода була спокійна в Лимані і до спокійної води хотілося птахам. Вітер сливе не шарудів на острівцях серед Лимана і вепри спали під теплим сонцем.

Поруч Лимана є невелике озеро, кілометрів три завдовжки. Воно неглибоке, до Лимана від нього треба перейти півтора кілометра кучугур, від моря його затуляють очерети і теж кілька кілометрів кучугур.

Вздовж цього озера, посередині його, наче бублики, вигнуто низку малих острівців, уплутаних у лепеху* і очеретиння. На цих острівцях саме й спали вепри. Повикопувавши у вогкому намулі вигідні ковбані, ліниво зжувавши при цьому пару корінців рогозу, сонні свині поснули, коли сонце взялося пригрівати їм бурі спини. Зрідка якась із свиней солодко й сумовито зітхала й кректала у сні, ворушила хвостом, бездумно чвакала величезними щелепами і знов непритомніла під теплим сонцем.

Лише старий кнур Хро не спав, а подрімував, лежачи завжди в тій самій здоровенній ковбані, яку його вісімнадцятипудова вага щоразу продушувала аж до підземної озірної води. Очі його були напівзаплющені, але він ворушив вухами, посапував носом, і мозок працював невпинно.

Звір своєю не вмирає смертю. Людина на старість стає слабша мозком і тілом, м'язи й нерви хлянуть майже одночасно. Не так у звірів; старий Хро, що народився пасмугуватим поросям близько двох десятків років тому, був тепер і дужчий і хитріший і моторніший від будьякого п'ятипудового юнака з вепрячого роду.

Він, правда, спав менше не тому, що не потребував здорового сну, а тому, що був розумніший від інших і знав, що смерть чигає на нього в найспокійніші, найпевніші години відпочинку.

Тому багато доказів знало його довершене тіло. Там, де колосальна голова переходила в шию, була лункувата близна* від зубів барса, ще з тих часів, коли він улітку виходив у гори. Тоді він був ще юнаком пудів на шість з половиною, але й тоді вже з нього був один з найперших бійців. Він мав звичку проламувати й протоптувати в колючій ожині свої власні стежки. На отакій стежці саме злапав його барс, стрибнувши йому на спину. Спочатку Хро був кинувся бігти, сподіваючись здерти ворога із своєї спини об колючі прути ожинника та шипшини. Але барс наче приріс до його спини, і на шиї стало масно й гаряче від крові.

Тоді кнур упав на бік і став качатися на надбережному камінні, куди він скотився з кущуватого схилу. Барс випустив шию і перше ніж він, зім'ятий об гостре каміння, встиг відскочити, кнур розпанахав йому черево так, що червоний мотлох поповз з барса на камінь. Але на цім не скінчилася борня, оскаженілий від болю барс, як кішка, бив його пазурями, роздер надвоє вухо, вирвав шматок губи, аж поки, ввесь заюшений своєю й ворожою кров'ю, кнур не розтоптав його ногами.

З того часу Хро перестав ходити своїми стежками, а держався гурту і вкупі з усим табуном щороку мандрував зимувати в теплу долину і наїдатись кукурудзи в тюркських городах. Така була вікодавня традиція, а молодий кнур тепер і не брався відступати від племінних звичаїв.

Так він дожив старого віку, сотні наплодив пасмужистих дітей – дикі поросята завжди спочатку смугасті, а далі пасмуги пропадають у бурій шкірі спини й боків – і думав уже, що так і помре в законах і звичаях своїх предків. Так було аж до зустрічі його з партизаном Гамідом.

Гамід, повернувшись з громадянської війни, нові запровадив у своїм селищі звичаї. Він не додержував постів, не молився Аллахові, їв свиняче м'ясо, обстоював, що гуртом краще робити, ніж нарізно, і не шанував муллу.

Коли вепри приходили з гір у долину і паслися вночі на тюркських городах, Гамід ганяв їх із собаками, убивав з засідок і залюбки їв м'ясо, немов якийсь невірний урус[2]. Одного разу він поранив у ногу вепра, але не управився знов закласти патрони і вепер утік. Це був Хро, і Гамідова куля вбила в його ногу і в думання тяжкі сумніви. Кукурудза на городах коло перелісків була солодка і від неї жиріли вепри, але в перелісках легко було гасати собакам, а Гамідова рушниця не сподобалася старому кнурові.

З перелісків коло селища Девічі він завів вірних собі свиней у Лиман, через лінію залізниці. Двадцять кілометрів очерету в неглибокій воді – це прекрасне було сховище. Настирливі собаки, що залюбки дратували й непокоїли вепрів у гаях, неохоче лізли у воду, різали собі носи об очерет, вибивалися з сил, і довелося дати спокій тим вепрам, що в Лимані.

Та тепер всежтаки Хро не міг спати, а тільки кліпав очима і думав. Він досяг висот слави і могутності. Він був – вожай!

Тепер він думав не про це. Щось починало підточувати його здоров'я. Нога, де погостювала Гамідова куля, часом боліла йому від холодної води – то був ревматизм. Він знав, що в зибучому лепові у круглих ополонках по той бік Лимана був порятунок від болю – варт тільки полежати там бодай ночей зо три. Але над берегом Лимана походжали якісь люди з рушницями, що їх привозив поїзд. Цей поїзд щовечера кричав десь за Лиманом, гуркотів, і по тому чути було далекі, слабкі, але смертедайні звуки – постріли.

– Сюди вони не дійдуть, – знав Хро, але не міг не мріяти про жовтий леп*, що виймав біль з костей. Він застогнав і перевалився в ковбані на другий бік, тепер поранена нога була зверху, і Хро заплющив очі. На мить йому привиділися гори його юнацьких літ, холодна, солодка вода гірської річки і в присмерку щось кричало довго-довго, як жалюгідний житель низів – шакал.

Хро схопився на ноги. Це кричав паровоз далеко за Лиманом. Незабаром лунатимуть смертельні звуки з рушниць. Хро подався до свиней і торкнув ту, що лежала найближче, гострим, як ніж, іклом. Свиня аж підстрибнула. В одну мить усі були на ногах, непевно хрокали і прислухалися, як кричав паровоз. Поросята завищали високо і прикро. Свині незадоволено харчали – їм хотілось спати, а цей поїзд був такий далекий! Одна по одній вони знов полягали спати. Тільки старий вожай недовірливо стояв і прислухався. Давно вже замовк поїзд, але пострілів не було. Нарешті, і він знову ліг на своє місце і напівзаплющив очі.

Справді, пострілів не було, хоч і вийшли з поїзда люди з рушницями. То були Ян і Абас, – їх зустрів на станції Девічі старий чабан і мисливець Гамід. Він привів із собою малого жилавого ішака, на якому було в'юкове сідло. Ян із Абасом намотали на сідло речі, і всі троє пішли до селища Сарван, де тепер працював у радгоспі Гамід.

У Гамідовій хаті Абас розпакував мисливську справу і Ян із Гамідом узялися заряджати патрони – сам Абас мав із собою готові. Ян зауважив, що права рука Гамідова була перев'язана брудною ганчіркою поміж великим та вказним пальцем. Це побачив також Абас і попрохав, щоб Гамід показав свою рушницю. То була стара берданка з якимось чудним старовинним французьким замком. Гострий хвостовик замка видавався згори над шийку рушниці і силою відбою щоразу ранив Гамідові руку.

Ян розмотав брудну ганчірку на Гамідовій руці, промив рану теплою водою і помастив по краях йодом – при цьому Гамід не скрикнув і не скривився, але якось уперто дивився вперед себе – тюркський партизан уважає за непристойне показати, що йому боляче, але стерпіти йод на стократ ятряній рані було не легко. Далі Ян видобув бинду і акуратно обмотав Гамідові долоню так, щоб навіть удар гострого хвостовика не міг знову поранити руку.