Чиста бинда дуже сподобалася Гамідові. Він зацюцюкав язиком і щось сказав по-тюркському. «Ти йому друг, – переклав Абас, – а дружба Гамідова дорожча від золота», – додав він від себе.

Коли патрони зроблено, Гамід приніс молока, дуже солоний сир-пендир і лаваш – дуже прісний хліб, спечений на манір наших млинців. Абас дістав харчі і всі троє добре повечеряли.

Удосвіта, ще зовсім поночі, Гамід збудив товаришів. Ян довго не міг очуняти, і коли двоє старших були вже зовсім готові, він усе ще натягав довженні брезентові чоботи.

– Хіба ці чоботи не промокнуть у воді? – спитав Ян.

– Трошки замокнуть, – сказав Абас, –та багато води не протече, А втім почекай. – І Абас почав щось дуже швидко говорити тюркською мовою до Гаміда. Гамід посміхнувся, вийшов з землянки і повернувся, несучи в цебрі якусь світложовту грязюку.

– Оце, –сказав Абас, – є лиманський леп. Це штука дуже небезпечна, коли влізеш у неї вночі – можна не вилізти і потонути як у трясовині. Але зараз нам він дуже згодиться. Ти наквацькуєш тим лепом халяви і ні одна крапля води не пройде в чобіт. Берися, намазуй! Дикі свині лікуються в цьому лепові від ран і від ревматизму, а тобі він придасться, щоб зробити чоботи водонепроникними.

Ян старанно обмазав чоботи жовтим лепом і всі троє вийшли просто в ніч.

Вони йшли, як індійці, або кавказькі горяни, один за одним городами Сарвана, пересікли кам'яницю – дорогу на станцію Девічі. Під ногами то хлюпали мочари*, то осідав леп, то шелестіло каміння, аж десь перед ними простяглася вузенька стрічка води, а за нею, як пасмо чорних гір, бовваніла смуга очеретів. Кожен сів у човен, Гамід ніс із собою три жердини підпихатись, але виявилось, що Ян уміє правувати тільки веслом. Гамід поцюкав язиком і приніс одрубок дошки, грубо затесаний на весло. Потому вони виїхали в ніч, попереду Гамід, далі Ян, позаду Абас.

Дужчав вітер, але гнав у спину, і велике плесо перепливли менше, як за годину. Коло стежки, в очеретах, чекали на них ще три човни з мисливцями, на двох човнах були ще й собаки. Довгою кривою стежкою в очеретах усі попхались до берега.

У березі замовкли розмови, човни покинуто на піску, і шість душ тихо пішли через піскові кучугури. В березі довгого озера група поділилася: Ян і Абас мусили наганяти з собаками, а решта пішла в засідку на другий край озера.

Довго Ян і Абас стояли мовчки в березі, аж здалека дійшов сюрчок – це значило, що всі четверо мисливці розташувалися по засідках. Ян із Абасом увійшли повище коліна в льодову воду і побрели до острова. За ними пливли собаки, поскигливши трохи, бо моторошно було лізти в холод.

На цьому першому острівцеві нічого не було, але побіля другого собаки підхопили запах, що йшов із вітром, загавкали й побігли вперед.

Старий кнур давно вже не спав. Скоро розляглася в Лимані луна від першого пострілу, він схопився і відтоді ввесь час чекав на гонитву. Коли вже зачув тихий плюскіт води – то Ян і Абас увіходили в озеро – він побудив свиней. Свині жалібно скиглили, враз кидалися бігти, але Хро спокійно стояв на місці, прислухався, і вони верталися до нього, збивалися в купу, знову верещали і поривалися тікати.

Старий вожай стояв і вичікував. Він сам увесь трусився від хвилювання, але чекав на місці. Мозок його працював напружено, кров вогнем пульсувала коло скронь, аж очі наллялися кров'ю і на іклах зайшлася піна. Він критикував і відкидав найголовніший звірячий заповіт, залізний закон порятунку – правило вітру.

Цей закон укладався в коротку фразу: «тікай проти вітру». Звір більше сповіряється на свій нюх, ніж на очі. У лісі, в кущах, в очереті, в бур'янах можна не побачити ворога. Ворог може лежати в ямі, причаїтися за горбком, сидіти на дереві. А занюхати ворога можна дуже здаля, надто з таким надзвичайним носом як у дикої свині – щоб тільки вітер наганяв запах – саме для цього і треба тікати проти вітру. І ніякі горбки, дерева, кущі, бур'яни не затьмарять нюхового видіння. Повернешся носом проти вітру – і перед тобою цілий світ запахів, справжня, яскраво освітлена, кінокартина звірів, птахів, людей, рослин.

Повернешся спиною до вітру – і перед тобою запахова темрява – глибокий нюховий морок, де на кожному кроці тебе може чекати смерть, схована від очей і повита запаховою ніччю.

Людина знає день і ніч – ті, що бувають для очей. Але от для багатьох звірів, які бачать неважно, а нюхають добре, світ і темрява нічого не значать. Для них головне те, – чи є запахи, чи їх не чути. Коли ніяких запахів не чути, – а це буває тоді, як біжиш за вітром, – то це для такого звіра все одно, що ніч – носом нічого не видно. І от звірі бояться такої запахової ночі, їм страшно, все одно як людині поночі – бо не чути, чи є вороги попереду, чи їх нема. На очі свої такі звірі мало сповіряються. Тим то такий звір завжди тікає проти вітру.

Вітер наганяє на нього всякі запахи і він не так боїться. Він проти вітру ніби бачить своїм носом. От він і тікає проти вітру в запаховий день.

Оцей самий закон вітру зараз критикував Хро. За півхвилини собаки будуть тут, на острові, і доведеться тікати. Треба по закону тікати проти вітру. І Хро знав, що проходу не буде, що всі виходи противітрової путі будуть зайняті людьми. Буває. що вдається проскочити між грізних запахів людського поту і чорного пороху, але частіше потрапляєш під громи й дим з людських рушниць. А там, з того боку, звідки йшли собаки, людей було зовсім мало, і на сто ступнів від собачої путі можна було певно й спокійно утекти між очеретами.

Так міркував Хро і жижки йому трусилися від хвилювання. Інший ватажок уже давно був би стрімголов тікав проти вітру, і люди уже були б стріляли. Але Хро стояв, аж високе тужливе скавчання задзвеніло близько, на сусідньому острівцеві. Тоді щось шубовснуло у воду – то собаки наближались плавом. Їхній вожай скавчав чимраз вище й пронизливіше, нюхом він уже ясно бачив вепрів і навіть знав, скільки їх є перед ним.

Нерви в старого кнура були напнуті, як струна, залізний закон вітру бився в кожній вені і смикав ноги в усіх суглобах. Далі чекати було несила. І Хро, покірний законові, повернувся носом проти вітру, щоб тікати. Але щось хруснуло в переднім правім коліні, і гострий різучий біль спинив старого кнура. Цей біль протверезив його, як сніг на бігу, то була рана від Гамідової кулі, і Хро став, аж уперся передніми ногами в м'який мул передочеретів'я. Свині вже були втекли, але вожай люто хрюкнув і вони повернулися.

Вожай собак уже вибрався на острівець і з шумом обтрушував воду. Раптом старий кнур прожогом кинувся в воду сливе назустріч собачій путі, наосліп, у запахову темряву.

Свині верещали дико, але побігли за ним. Кожну мить їх могли насісти собаки і тоді – Хро це знав, – він мусив би тікати проти вітру. Він ще раз спинився і тихо пішов далі, забираючи трохи вбік від собачої путі. Усе стадо пройшло, затулене очеретами, у двадцятьох ступнях від собак. Хро провів його понад кучугурами морської сторони далеко в запахову ніч за вітром.

Тепер уже всі собаки вибрались на плавок острова і рвонулися до ще теплих ям. Але тут їх спіткала несподівана пригода – слід кінчався коло ям і вітер не показував, де поділися вепри.

Ясніше, ніж очима, собаки бачили своїми носами, що півхвилини тому тут лежали вепри, вітер мусив виявити, куди вони пішли, але вітер мовчав, у його подувові не було слів, він був, як порожній звук. Довго скавучали й вовтузились собаки на загадковому острові, нарешті вожай почав петлювати і знову наскочив на слід табуна. Але цей слід по залізному законові вітру знов привів вожая до тих самих ковбань.