Ян летів уперед, але разом із ним летіла його путь, ті самі кущі й камені зоставалися обоніж коня, на тій самій відстані тікав вепер і теж із ним мчалися трава, бур'яни і дерева. Ян не міг ні прискорити літ коня, ані піднести чи опустити руку із списом. Все було, як на його малюнкові і все мчало вперед.

Ян зрозумів нарешті, що ніколи не наздожене вепра і не вразить його списом. Його охопила безмежна жахлива туга, яка буває уві сні, коли револьвер не стріляє, не слухаються ноги, скутий язик не може скрикнути, що все це неправда, а тимчасом у вікно уперто і невпинно лізе мертве божевільне обличчя з вишкіреними зубами і страшними невидющими очима.

Ураз він побачив, що вепер повернувся назад і біжить просто на нього. Ян зіскочив з коня ї став. Немов бурий сугорб плив на нього, грізно і беззвучно. Уже видно було страшну роззявлену пащу, бруднобілі ікла стирчали вперед, кривава піна звисала з чорних губ. Ян хотів замахнути списом і не міг. Спис випав йому з рук, він став мацати навколо себе і знайшов мокре, морозне дуло рушниці. Такий був сон Яна.

Прокинувся він увесь у снігу, все тіло аж кричало від болю, у висках стугоніла кров; по снігу кружляли райдужні перисті кола. Губи йому пересохли, він хапав сніг і їв, але не міг охолодити жару, що обійняв усе його тіло. Знесилений упав навзнак у мокру від підтеклого снігу лепеху. Навколо білів безмежний мертвий сніг, було порожньо, – нікого й нічого. Ян відчув, що не може встати з місця і вийти з снігової пустині. Крізь купу лепехи він бачив: щось, як темний сугорб, посувалось до нього. Немов у сні він поволі націлив і вистрелив.

Випал хоч і м'яко впав серед глухих снігів, але Ян ураз опритомнів і скочив на ноги. Понад край озера тікало з десяток свиней, швидко, по прямій лінії, немов вантажники порожняком з вокзала. Бурий сугорб лежав нерухомий у тридцяти ступнях від нього. На мить Ян забув, що він хворий, що йому боляче йти, і побіг.

На снігу лежав величезний вепер. З шиї уже вилилась на сніг кров червоною зіркою.

Ян стояв коло нього, дивно байдужий і сонний. Його знов починало морозити. Невже це він, недосвідчений і нерозумний хлопчик, убив вепра, якого вчора дорослі мисливці з собаками так і не зуміли вполювати? Невже це він, Ян, убив його?

Ні, він не вбив його. Тіло вепрове здригнулося, він, хитаючися, звівся на ноги і кинувся до Яна. Ян побіг, побіг чомусь до своєї засідки. Вепер гнався за ним, у Яна враз де й ділася пропасниця: він біг беззвучно і швидко, як бігав колись у клубі, гравши в два табори.

Він уже проскочив свою засідку і інстинктивно біг назад, туди, де були свої. Коло засідки вепер майже був наздоганяв його, але тепер Ян біг угору, і вепер відставав – він був поранений.

Попід снігом шелестів пісок під Яновими ногами, йому теж не легко було вибратися бігом на кучугуру, але ззаду вепер сопів і харчав, як паровоз, рана в шиї заважала йому бігти, він хапав повітря, він мусив упасти. Ян цього не міг розуміти, за ним гналася смерть.

Він вибіг на шпиль, на мить йому здалося, що обіч у снігу манячить ще якась чорна тінь. Ззаду харчав вепер, і Ян став збігати з гори. Та недаремно його всю ніч трусила пропасниця, ноги вимахували, правда, легко як у сні, але ступали на пісок, немов падали непевно й несподівано – він уже кілька разів мало не впав, поточившися наперед.

Раптом він перечепився, і враз щось холодне ляснуло його по лиці. Це був сніг; він упав і не міг звестися. Ззаду зовсім близько розтявся постріл. Ян лежав, повернувши голову. Вепер уже не харчав і якось чудно біг боком у снігу, мотаючи ногами в повітрі, біг на однім місці, як у сні. Розвіявся сивий димок від пострілу, з диму вийшов чоловік і пішов до Яна.

Це був Гамід. Усю ніч він блукав кучугурами, шукаючи Яна, і знайшов його допіру, почувши вдосвіта Янів постріл. З шпиля він саме встиг побачити, що вепер переслідує Яна. Він зрозумів, що настав час помститися на старому вепрові за те, що той обдурив його вчора. Він знав, що тепер його рука не схибить. Його куля влучила вепрові просто під ліву передню кульшу* в серце. Він підійшов до Яна, гладив його забинтованою рукою по голові, похлопував по спині, сміявся, обтрусив з нього сніг, розминав йому руки та плечі.

У хаті Яна ще раз розтерли всього, напоїли чаєм і він проспав мертвим сном аж до ранку.

Другого дня рипуча двоколісна гарба, надсаджуючись і потріскуючи, тягла вісімнадцятипудового вепра на станцію. Ян і Абас ішли поруч, у Яна вже не було рушниці, він сам догадався подарувати її Гамідові, щоб тому не калічила руку відбоєм його стара берданка.

– Бачиш, – сказав Абас, – старий вепер загинув, бо він думав, що сам-один може вибороти свою путь у житті і зневажав інтереси й закони свого стада. Тепер ти подивися, як він збудований, цей дикий звір. Ти бачиш яка величезна в нього голова, яка шия, який горб спереду на спині. Вся сила у нього – спереду. До оцієї голови, що пристосована копатися в землі, вириваючи коріння, ніби прироблено все тіло. Весь вепер – це копальна морда, от як лев – це паща, яка стрибає, або от бізон – це голова, яка б'є рогами. У свійських тварин цього нема, людина годує їх, і от у свійської свині зад товщий від переду.

На станції, коли Ян з Абасом для проби силкувалися стягти вепра з гарби, до них підійшли хлопець і дівчина одного з Яном віку. Вони поскидали з пліч рукзаки і взялися допомагати,

– Можеш привітати, – сказав Абас, – це Георго і Гюле, бакінські піонери. Вони виїхали зустрічати тебе, як гостя.

До вепра тепер узявся Гамід і одразу зсунув тушу з гарби. Могутній звір боком ліг на снігу. Тепер Ян міг спокійно, негарячливими очима роздивитися вепра. Вся сила і вся вага сконцентровані були в нього в передній частині. Він дуже мало скидався на м'яку, круглу розпливчасту свійську свиню: тіло в нього було довге й сухе, ноги довгі, копита великі, спереду він виростав, як сугорб, колосальна голова горбом переходила у високу спину, порослу довгою і шорсткою щіткою. Бруднобілі ікла, кожне із столовий ніж завдовжки, стирчали з величезної пащі.

Дивлячись на вепра, Ян подумав, що коли б це вісімнадцятипудове тіло ступнуло по ребрах, то з людини зостався б тільки мокрий плювок. М'яка земля вдавилась, розквасивши сніг, під його вагою.

На короткій, могучій, як у вола, шиї і під передньою кульшею зяяли дві чорні рани.

– Подивись, Гюле, на цього хлопця, – сказав Абас, – це він убив вепра.

Тепер тільки Ян глянув Гюле в вічі – і опустив голову, він трохи зневажав дівчат, але йому здалося, що він зроду не бачив такої прекрасної, сильної, надзвичайної дівчини.

– Не може бути, щоб це він, – сказала Гюле. – Він боїться на мене дивитись!

Тоді Ян ще раз звів голову і ще раз подивився Гюле в очі. Вони були, як пара чорних вогнів, але звичайно ж Ян не боявся їх –страшно було б тільки збрехати перед цими проникливими очима.

– Ні, я не боюся, – сказав Ян, не опускаючи голови. – Я тобі скажу, Гюле, це не я убив вепра. Я тільки поранив його в шию і то сам не знаю як. Убив його партизан Гамід, – це справжній боєць і мисливець. Я ж ще малий, але, знаєш, я гадаю, що з мене теж буде колись боєць.

– Ну, що скажеш, Гюле, про Яна? – спитав Абас. Але тепер прийшла черга Гюле опустити очі. Їй подобався цей хлопець, що не боявся сказати правду.

На станції продзвонили вихід поїзда. Ян, Георго і Гюле взялися за руки і побігли на перон.