– Як виросту – твоїм леґінем стану!
– А я?
– А ти будеш моя княгиня!..
Гарно зробилося від цих слів Оксані й дивно було, бо про таке лише чула, але ніхто їй того не мовив, і не чекала, бо то ще рано такої мови чекати, а Василько таки сказав, і, мабуть, ці його слова окреслили той день так контурно й чітко, що все запам’яталось донині – від слизько-чорної кременевої гальки на зарінку до величезної кряжистої голови далекої Тарниці.
А потім вони втікали щодуху в ліс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотіли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги пліток з усього села і на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – єдиний у селі – мав терпець її вислуховувати; діти ж слухати не хотіли й утікали в ліс, де пахло грибами й живицею.
На обід прибігли додому (тато вже повернувся з гір) і заніміли на порозі від дивного видива. В хаті на стіні висіла ще не висохла свіжа картина: нинішній день з жовтим кругом сонця між перістими хмарками, з лінивим голубим туманом, з напучнявілим рудим Черемошем і довгими дарабами – весь був на полотні. Дужий бокораш наліг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, і Василько вигукнув:
– То мій тато!
А тоді чи трохи пізніше, чи аж над сам вечір прибігла на подвір’я Сатана і закричала:
– Кара Господня, кара! Йдіть до мельника – Івана забрати!
І той зчорнілий день теж був чіткий і виразний. На картині – живий, а на столі споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сіпає золотий кульчик у вусі – сердиться на талісман, що не вберіг цей пишний день від горя; людно в хаті, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закруті під талбу». Василько не плаче, лише злякано позирає то на мертвого на столі, то на живого на картині батька й ще не усвідомлює, що віднині тато залишиться жити лише там, на стіні… Оксанка не знає, чим зарадити, бо ж і її тато теж цього не знає: він тільки то стискує, то опускає руки, і дівчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обірвалося, шепоче до Василька:
– Чуєш… Як виросту – буду твоєю княгинею…
…Люди вже атакують віконечко каси, ніби від тієї дівчини з чорнявою голівкою у цю мить усе на світі залежить – галасують жінки, і навіть Сатана забула про свій всесильний отченаш, найдужче за всіх обурюється на транспортні непорядки:
– Бо то вп’ється, ади, залізе під капот і свічки в радіаторі шукає.
«Збагачення говірки сучасною лексикою», – констатує у думках Оксана.
Чоловіки – ті спокійніші. Якийсь парубійко з буйним чубом, що спадає з-під кашкета на чоло, сидить на лавочці біля старшого ґазди, що спокійно пихкає люлькою. Оксана впізнає мельника: золотий кульчик у лівому вусі і живіт, немов борошном напханий, – сидить парубійко, шукає руками по кишенях і без угаву теревенить, що гроші – то пусте, а документи – річ дуже важлива, і якби він загубив гроші, то б і не скривився, а от десь не може знайти документа, а це вже, казати, біда.
– Ти такий, парубче, якби-сь учора трохи коло горілки посидів, – каже мельник.
– Та посидів’єм, сидів, ая…
– З якої утіхи чи, мо’, біди, най ся преч каже?
– Тато слабують, не з утіхи, вуйку.
– Ба що йому?
– Ноги болять.
– А кілько татові років?
– Та вже за дев’ядесять.
– Е-е, такі ноги мають боліти, не бери собі, хлопче, туску до серця.
Ну де таке вичитаєш? Отак сиди, слухай, підслуховуй і тільки записуй. Доцент Дуліба завжди невдоволений студентами: холості записи, збиті фрази, не вміють до людей підійти. А то ж важко, майже неможливо записати від людини живу мову опитуванням. Це ж треба так зжитися з людьми, щоб вони не зауважували ні тебе, ні блокнота у твоїх руках.
Он міст через Черемош – туди дорога з Устєрік до Красноїлля. Ходили туди з Дулібою, там донині стоїть маленька хата-читальня, в якій працював Гнат Хоткевич із своїм гуцульським театром. Студенти зустрілися із старенькою вдовою письменника, вона щоліта приїжджала сюди на відпочинок. Розповіла таке. Потрапив Хоткевич сюди вперше саме на престольний празник. Вийняв з кишені записник, ходить від гурту до гурту, слухає та все занотовує, а гурти тануть, тануть, дивиться Хоткевич – спорожнів майдан. То довелося йому роками тут сидіти, поки…
«Це для вас приклад», – сказав Дуліба й накликав на себе бурю.
«Нині не ті часи, не можна науково працювати без бібліотек; це утопія, романтика; сільський учитель, крім сотні навантажень, ще має свиню й десяток курей; де ви бачили сільського вчителя – ученого; Сухомлинський – виняток, а втім, йому були створені умови; зрештою, чому ви самі сидите у великому місті, а не йдете в народ?»
Але ж мав-таки Дуліба певну рацію… «Біля горілки посидів, такі ноги мають боліти» – цього не випитаєш і не видумаєш, таке треба випадково почути. Свині й кури не обов’язкові для вчителя. Бібліотека нині – не така уже й проблема. Сухомлинському ніхто спеціально не створював умов… Втішай, втішай себе, Оксано, бо що тобі залишилося робити…
Дипломну роботу захистила блискуче й, коли йшла за призначенням, була впевнена, що її залишать на кафедрі.
«Верховинський район?!»
«Ви не задоволені?» – спитав голова комісії.
«Я… Я ж мріяла про наукову…»
«А ми якраз про це й подумали, – втрутився в розмову доцент Дуліба. – Ви у своїй дипломній насправді творчо опрацювали матеріали, зібрані Шухевичем, Гнатюком, Кольберґом. А там опрацюєте свій».
«Ханжа!» – мало не вихопилося в Оксани.
…Парубійко замовк. Мельник смокче погаслу люльку, дивиться на Оксану, але не впізнає. Хоч би проспівав оту: «відколи-м тя поцілував». Мовчить, постарів…
– Іде вже автобус, сатана го’ не взяла! – вигукнула Харючка.
…То була справжня несподіванка для другокурсників, а для Оксани й зовсім: на діалектологічну практику їдуть у Довгопілля. Ну, прямо-таки до Василини!
Проте не наважилася піти до неї. Хто там знає, як вона… Замешкала з дівчатами в клубі.
Путівець між вільшиною повужчав, Черемош змалів, осіла кряжиста голова Тариниці, млин зовсім закрився смереками, тільки мельник той самий.
– То ви всі гуртом у клубі, як пструги під кашицею? – сміється мельник і трясе животом.
– Бо хат своїх не маємо.
– Жодна дівка хати не має. Най віддається – буде мати.
– То візьміть ви котру-небудь з нас, – віджартовуються дівчата.
– В мене оглухнете, та й без того маю вас по ґульку: дівчата явірницю обнесли, хлопці сухе суччя з-над млинівки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусі! А ти що там записуєш, паничу, га?
– Що таке явірниця, дядьку? А лунчак?
– Конче тобі треба знати? А во, – показав мельник на бутель порічкового вина, що стояв на підвіконні. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.
Оксана протиснулася з гурту наперед.
– Вуйку…
– Мой, дівонько, десь я тебе ніби вже бачив, – примружився мельник.
– Я була тут з татом, як Івана на дарабі вбило…
– Йой, як нині… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясі перебитого на потеруху. На цій лавиці сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…
– З Василем?
– Ая… Ниньки він дома. Вчора на урльоп1 з армії приїхав.
Василина підвелася.
– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, і будь дома. А я обід зрихтую…
Пішла до дверей, але вернулася, підступила до Оксани, обвела її поглядом, несміливо торкнулася коси, потім провела пальцями по її брові – одній і другій – і схлипнула. Не закривалася уже хустиною і очей не опускала.
– Чого це ви, Василино?..
– Та нічьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моєю бути. Але що робити…
– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.
– Та де вже…
І вийшла, тихо зітхаючи.
Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникове недоспіване промугичилося в пам’яті:
