Вардо, а ти щось нам розкажеш? – мені здається, що я зараз знаходжуся в клубі анонімних алкоголіків, бо по колу всі розповідають про себе. Варда не наважилась нам про себе розповісти, але нічого захоче розповість, не захоче – не треба. Соромиться, а може просто не хоче.

Віка з надією подивилася на Внсі. Ми дізналися, що духи не безсмертні, але по суті після смерті стають невидимими, їх ніхто не чує. Тобто, навіть після смерті вони залишаються на землі. Духи живуть точно так, як і люди (максимум 1700 років), але можуть не їсти й не пити приблизно півтора місяця. Вони відчувають біль, як ми, але не відчувають температуру. Коли хочуть, ці створіння матеріалізуються, а коли хочуть стають нематеріальними. Тобто приймають рідну форму. Внсі 215 років.

Найтон почав розповідати про те, що коли демон помирає, то його душа переселяється в інше тіло. Найцікавіше те, що їхній вимір – це Тунна, а не Пекло. Тобто Тунна й Пекло – це два різних виміра. Демон здебільшого може прожити до семи тисяч років. Найтону зараз 567, але виглядає максимум на сто шістдесят. Такі величезні цифри мене просто шокують. Я, як людина, можу прожити лише півтори тисячі, або при здоровому способу життя 1700 років, але я – дракон!!! Скільки живуть дракони?!

Поки всі розповіли про себе я відчула, що скоро прилив закінчиться. Скоро я впаду. Зараз ледь сиджу.

На добраніч, - широко позіхнула й пішла в бік лісу.

І куди ти підеш? - почувся голос Варди.

Зроблю для себе постіль.

Ніхто не пішов зі мною. Ну, і добре! Я ліжко зроблю з хвойних гілок. Звичайно я сумніваюся, що із цього щось вийде, але треба спробувати. Дійшла до дерева й почала відламувати широкі нижні гілки. З двадцяти гілок зробила «ліжко», лягла, перевірила чи можна на такому спати. Тверде й колиться, але нормально й знизу холод не дістає. Якщо чесно, я це для приколу зробила, думала, що на цьому буде не можливо спати, але це нормальний матрац.

Я – не егоїст, тому підготовлю нічліг для всіх. Роблю третє «ліжко», зі сторони багаття чую такі слова:

Вона, що для всіх це робить? – дивується Внсі.

Може їй допомогти? – через п’ять хвилин чую Варду.

Та ні, Карай вже п’яте починає, - ще через хвилину каже Найтон.

Нарешті робота зроблена. Вдягнувши кофту, я в прямому сенсі впала на нещасні віники й заснула. У ночі було холодно. Я прокидалася кожен раз, як поверталася на інший бік. Через це снилися кошмари. Одного разу за мною гнався розлючений крижаний голем. Розмахував руками-кувалдами й бив ними мене по спині. Я бігла з останніх сил, намагалася ухилятися, але час від часу удари прилітали то в спину, то в голову.

Я прокинулась на світанку розбита й втомлена. Стоп, а чого я сплю на землі? Де моє ліжко? Чому я вся брудна, як порося?! Озирнулася, всі ще сплять. Віка спить у кофті Внсі. Якщо подумати, то зрозуміло чому. Духи не відчувають холоду, а Віка на собі має тільки футболку. Уловлюєте зв’язок?

Небо почало світлішати, східний край порожевів, зірки збляклі. У лісі під пагорбом дзюрчить вода в маленькій річці, співають пташки. Красу природи навіть величезним твором-описом не передати. Подивлюся котра година. Так, телефон весь час був у мене в кишені. Ай, він розряджається. Не дарма я збирала гроші на такий телефон. По-перше, він водонепроникний та протиударний, і навіть якщо його бити молотом, витримає. По-друге, щоб зарядити потрібно зняти панель, і витягнути два дроти. Залізними кінцями тикнути в щось, і все. Тому я встромила залізні кінці прямо в землю. Зараз п’ята година ранку. Чудово! Чому я так рано прокинулась? Могла ще поспати, але ні заснути вже не вийде, бо якщо я встала – я вже не засну.

Ти сновида? – раптом пролунав голос. Я озирнулася – нікого.

Навіщо так лякати?! – шепотом відповіла я.

Просто весело, - відповів Внсі, - так, ти сновида?

Трохи, а тобі що з того? – і до чого це він? Рідко, але інколи в мене приступи лунатизму є. Пам’ятаю, як я півночі бігала по хаті у вісні, або коли я ледь не вибила двері в гуртожитку, бо мені снилося ніби я втікала від ненормального бика. Одного разу вийшла в коридор та почала ломитися в чужі двері. Відкрив сонний парень, а коли відкрив я почала різко закривати двері. Це був Джек (так ми з ним познайомилися). Ми жили на одному поверсі. То було так смішно згадувати.

Бо ти від когось тікала, а потім ледь не стрибнула в річку. Після спроби когось втопити, ти ходила й повторювала: «Мухи прилетіли. Мухи прилетіли», таким голосом, як привид якийсь. Потім ти пішла до свого «ліжка», і пробувала заритися під землю.

Заритися під землю? Так, ось чому я така брудна! Мені під ранок снився величезний тарантул, розміром з півмене. Він ганявся за мною, а потім хотів вкусити. Ненавиджу павуків, але причому тут мухи? Чому я хотіла заритися під землю, я навіть не уявляю!

Дякую за те, що зробила.

Хлопець подивився на «ліжко». Піду вмиюся, а то з просоння переплутають мене з монстром. За той час, що я дійшла до річки, з волосся витягла три листки та купу голок. Щось би поїсти, а то я два дні нормально не їла, не брати же до уваги малюсінький вчорашній бутерброд. Шлунок видає незрозумілі звуки. Ну, хоча би попити. Умилась, із самого верху течії напилась. Вода холодна, смачна. У мене в сумці була невелика пляшка з-під солодкої води. Промила, обережно набрала водички.

Дай пляшку, - до мене спустився дух.

На, - я протягнула йому воду. Внсі взяв й кинув у неї щось на кшталт орі-лимонів. Вони такі маленькі, як горішки. Їх смачно пити з чаєм, але варіант лимонаду – не поганий.

Де ти їх знайшов?

Я собі літав, бачу дерево, а на ньому орі-лимони.

Нарешті ми маємо хоч щось їстівне!

Він дав мені кілька таких лимончиків, та я почала жадібно їх поїдати.

- Дякую! – напхавши рот лимонами, я пішла розводити багаття. Зараз шоста година ранку. Нудно. Дякую своїй кофті, яка має вісім кишень. Так, моя кофта не проста, а із застібкою, тому спереду чотири кишені і всередині. Дістала навушники і почала слухати музику.

Похід

Карай

Коли всі прокинулись, ми вирушили далі. Я не знаю куди ми йдемо, нас веде Найтон. Він, до речі, під тиском громадськості, зізнався, що ми досі знаходимося на планеті Різо. Яка краса! Ми йдемо по вузенькій стежці десь у хащах лісу. Навкруги дерева, кущі, а на них весело співають пташки. Крізь листя дерев світять тамінські промені, тамінські, бо зірка Тамін. Зліва голосно говорить річка, але щось незрозуміле для тих, хто проходить повз.

Маленьке сіре створіння із загнутими назад довгими голками на спинці, схоже на їжачка, перебігло стежинку. Боковим зором помічаю, що між гілок на деревах скачуть невеликі коричневі волохаті звірятка з довгими пухнастими хвостами коричнево-зеленого кольору. Перестрибуючи з гілки на гілку, синій птах із зеленою "шапочкою" на голові й зеленим хвостом вибиває гучний дріб своїм міцним коричневим дзьобом, полюючи на личинки, що засіли в корі дерева. Маленька руденька пташка літає над нами. Я йду ззаду всіх, Варда й Віка йдуть разом, Найтон попереду, Внсі за ним.

Через якийсь час ліс порідшав. Простір між деревами збільшився, стало більше кущів. З’явилися симпатичні галявини з високою травою й квітами. Ми вже не йшли один за одним, а рухалися вперед усі разом.

Раптом… на зустріч звідкись вибіг великий монстр. У холці метра два, велика голова, широкі груди, ноги-колони, сіра товста зморщена шкіра розмірів на п'ять більше ніж треба, ріг на морді, загнутий вгору, і палаючі демонським вогнем червоні очі. Що тут робить носоріг?! Ми розбіглися в різні боки, а Внсі розчинився в повітрі так, що ноги перетворились на туман. Від нього видно лише: голову, торс, руку. Звір зупинився, а потім різко помчав у бік Варди. Ним що, хтось керує? Від носорога втекти неможливо! Перевертень відростила довжелезні кігті та з розмаху встромила їх в очі ненормальному монстру. Я зажмурилась, щоб не бачити цього жаху. Звір нестерпно заревів на все горло.