Юна перекладачка з планети Мурярія - Карай потрапляє в неприємності прямо на своєму дні народження - в неї влучає куля. Після одужання вона вирішує подорожувати по галактиці. На першій же планеті її викрадають демони. Один з них - Найтон потрапляє разом з нею до в'язниці. На подив Карай цей нестерпний демон починає допомагати їй втекти, звільнивши при цьому ще інших полонених. Ховаючись від демонів, втікачі зустрінуть пригоди і попутно врятують цілий світ від захоплення.

Нелюди. Команда в зборі

Несподівані постріли

Я - Карай Лано. Мені 129 років. Я - перекладачка, живу на планеті Мурярія. Хоч я повнолітня, бо повнолітніми стають у 125, усе одно маю звання наймолодшого перекладача Лондо. Володію вісімнадцятьма мовами. Нещодавно закінчила з відзнакою Мурярійський державний університет ім. Ветона, найпрестижніший навчальний заклад нашої зоряної системи.

Ось сьогодні мій день народження. Я запросила своїх друзів Марлі, Джека й Меніссу святкувати. Зазвичай кожен раз, як у когось день народження, ми згадуємо смішні інциденти, що з нами траплялися. До прикладу. Ми грали в сніжки. Я кинула величезний сніжок у Джека й почала тікати. Бігла поки не озирнулась. Як тільки повернулась до Джека, то відчула зіткнення. Встаю, дивлюсь ніби нічого нема, але потім помічаю, що врізалась у турнік. Та так сильно, що на лобі «ріг» виріс. І Менісса така каже: «Як можна було не помітити червоний турнік на тлі білого снігу?». Після цього вона ще тиждень з цього сміялась. А коли ми гуляли, вона кожен раз казала: «Обережно, пожежний гідрант. Червоний».

Сьогодні святкуємо в мене вдома. Святковий стіл накритий білою скатертиною, яскраве світло, дружня приємна атмосфера. Кожний узяв по бокалу «Дароли», цього солодкого газованого напою. Марлі сиділа навпроти мене, Джек та Менісса з боків. Очі друзів дивляться радісно й урочисто.

Вітаємо! – закричали вони. Водночас із цим десь пролунав гучний постріл, більш схожий на вибух. Пролунав дзвін розбитого скла й перелякані зойки. Я відчула удар у груди, в очах потемніло й почала провалюватися в порожнечу. З далека долинули ще пару пострілів…

Прокинулась у великій кімнаті з білими стінами та стелею. У лікарні? А чому я в лікарні? Дуже важко дихати, у грудях сильно болить. Я хотіла було піднятися та відчула різкий біль. Щось ніби не давало набрати в груди повітря. Я застигла на спині, намагаючись не рухатися. У кімнату зайшов літній чоловік з добрим втомленим обличчям у білому халаті.

Де я? – хрипким голосом ледве чутно запитала його.

Ви в лікарні. Чотири дні були в комі. Це диво, що вас змогли врятувати, – відповів лікар.

Я не розуміючи глянула на нього.

Ви, не пам’ятаєте, що трапилось?

А що трапилось? – спромоглася запитати я.

Лікар набрав повні груди повітря, але нічого не встиг сказати, оскільки в палату зайшли двоє чоловіків у чорному. Ще не вистачало, щоб вони металевим прибором, як у моєму улюбленому фільмі про спецагентів, стерли мені пам’ять.

Агенти МДУ (Мурярійне Державне Угрупування, здогадалася я). Ви не знаєте, що сталося, хто напав? Вам останнім часом погрожували? Ви не помічали якихось дивних особистостей, що стежили за вами? – запитав один з них.

Я чула постріли…і все, – я задумалась, щоб згадати ще щось. І ті люди просто вийшли з приміщення. Просто бомбезно!

Хтось мені скаже, що коїться?!? – не витримала я. Та мене здається ніхто не почув. Лікар дивився на двері. Ну, просто супер! За цими людьми в чорному зайшли журналісти. Стадо журналістів: оператор рухався спиною вперед і знімав молоду дівчину з мікрофоном у руках, за ними біг чорнявий хлопець з довгим розкуйовдженим волоссям з блокнотом у руках, а ще один пелехатий товстунчик у кумедному різнобарвному светрі з оленями на животі, тягнув велику лампу й намагався висвітлити нею місце зйомки…

21-го днягру молодь святкувала день народження 129-річної Лано Карай, – швидко вимовила журналістка, – компанія ввечері пішла додому до іменинниці нічого не підозрюючи. На вулиці Петрушки рівно о 20:00 пролунали чотири постріли. Три людини не вижили та одна тяжко поранена в груди. Найдивовижніше те, що в Карай цілу хвилину й двадцять шість секунд не билося серце, лікарі ледве змогли реанімувати її! Та зараз вона в тяжкому стані, кажуть, що вже сьогодні Карай зможе дихати сама без апарату, - сказала вона в камеру. А звідки вона про все це знає? – Ви, можете говорити? – піднесла до мене мікрофон журналістка, але я помотала головою показуючи, що ні.

Скажіть про її стан здоров’я, – звернувся інший журналіст до лікаря.

Навіть з нашою медициною ми ледве припинили внутрішню кровотечу. Вона зможе почувати себе нормально вже через два тижні, – відповів лікар. Я зовсім не розумію про що вони зараз говорять. Не тому, що для мене все, як у тумані. Я просто ошелешена цими «чудовими новинами».

Коли журналісти пішли геть, мені принесли обід. Здоровий поживний обід із салату, бульйону та соку. По-моєму, нормально тут годують. У мене в голові не вкладається те, що сталося. Останнє про, що я подумала, так це те, що сьогодні 25-те днягру. Де Джек, Менісса та Марлі? Де вони?! Я не вірю в те, що їх нема.

Моїх батьків повідомили про цю жахливу подію. Вони приїхали десь на сьомий день після теракту. Я так рада була їх побачити. Мама й тато працюють на планеті Бейджані в зоряній системі Деспа юристами. Там знаходиться Міжгалактичний Суд. Це дуже далеко від Лондо. Звичайно, ми спілкуємося по інету. Вони знають, що я вічно зайнята, та й самі вони вічно в роботі, тому дзвонять частіше в еділю, у вихідний.

Новорічна ніч

Новий рік довелося зустрічати в лікарні. Святкувати я маю в сплячому режимі, ну, Нового року ніби нема. Персонал лікарні, звичайно ж постарався прикрасити приміщення. У приймальному відділенні, як розповіла мені медсестра, поставили велику святкову піраміду та розвісили гірлянди, різнокольорові стрічки. У кожну палату на вікна повісили паперові сніжинки, а на двері кошики з подарунками. Напевно, муніципалітет постарався перед виборами. Однак, для мене Новий рік - це гуляння по місту з друзями, гра в сніжки, катання на ковзанах на міському катку, гарячі бутерброди й чай прямо на лавочці в парку й шикарний, на півнеба, феєрверк о 12 годині. Не визнавала наша компанія Нового року в приміщенні, не те це, не те...

Я довго не могла заснути, тому відкрила очі. Побачила чоловіка, який стоїть підпираючи стінку біля дверей. Просто стоїть і дивиться на мене. Я миттю закрила очі, роблячи вигляд, що сплю.

Хт-то це!?! Я не є ненормальною, я реально бачу силует чоловіка. Що йому потрібно? Хто пустив його в палату? Що він буде робити далі? Може він скоро піде? Я на всяк випадок дивлюся крізь вії. Відчуваю, що ніби він дивиться мені в очі.

Цей чоловік ще годину так простояв. Потім почав підходити до мене. Серце починає калатати швидше. Аааа, що зараз буде! Він підходить повільно. Коли підійшов, то завис рядом, а в мене серце в п’ятки втекло. Після цього він щось поклав на стіл біля ліжка. Здається конверт. Бр-р-р… конверт? Може в мене глюки?

Чоловік сів на стільчик біля ліжка й просто сидить і дивиться на мене. Поблизу він виглядає молодо. І як я маю реагувати? Якщо почну себе виказувати, що мені від нього чекати? Ще стукне. Почати говорити? Може також оглушити. А може я сновидою прикинуся й викличу медика? Та ні, погана ідея. Як казали в книзі «Магічний універ»:

- Це - Євхаар!!!

Не треба прикидатися.

Я від цього шарахнулась.

Т-ти хто? – шепотом затинаючись запитала.

Не бійся, – ніби заспокоюючи відповів незнайомець. Як тут не боятися? Ти в лікарні, голос майже втрачений і зможеш нормально говорити десь через пару тижнів, у твоїй палаті сидить незнайомий чоловік, який не знаю навіщо пробрався до мене. Так, спокуха повна. Може я здуріла? Сподіваюсь…